Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 38

На таких речах він знається і любить про них говорити. Без кінця перечитує давні епітафії і некрологи шляхетних графів Дона, де їхні вчинки порівнювано з подвигами великих людей Ізраїля і богів Еллади.

Ті старожитності завжди давали йому втіху. А про свою молоду дружину він і думати перестав.

Графиня Мерта сказала слово, що вбило в його серці всю любов до Елісабет: "Вона пішла за тебе задля грошей".

Кожному чоловікові важко було б таке слухати. Це слово гасить кохання. Тепер графові байдуже, що станеться з його молодою дружиною. Якщо мати зуміє навернути її на шлях обов'язку, то добре. Граф Генрік завжди був у захваті лід своєї матері.

Тортури молодої графині тривали цілий місяць. Одначе то не були такі напружені й бурхливі дні, як маже видатися, коли всі події переповісти на кількох сторінках. Графиня Елісабет, кажуть, завжди була на вигляд спокійна, вона тільки раз втратила владу над собою, коли почула, нібито Єста Берлінг загинув. Але, не зумівши вберегти в серці любов до свого чоловіка, вона так щиро каялась, що дала б графині Мерті замучити себе на смерть, коли б якось стара ключниця не озвалася до неї:

— Вам би, графине, треба було поговорити з графом, — мовила вона. — Господи, ви ще зовсім дитина. Ви навіть не знаєте, що вас чекає, але я добре бачу, до чого йдеться.

Та саме про це графиня Елісабет не могла говорити зі своїм чоловіком, коли він мав на неї таку тяжку підозру.

Тієї ночі вона тихенько одяглась і вийшла з дому. Одяглася простою дівчиною і несла в руці клуночок. Вона хотіла піти з дому і більше ніколи туди не повертатися.

Графиня тікала не від муки й страждань. Вона просто подумала, що бог дав їй знак і вона повинна піти з дому, щоб зберегти здоров'я й силу.

Вона подалася не на захід через озеро, бо там мешкав той, кого вона кохала. І не на північ, бо там було багато її приятелів. І не на південь, бо там, далеко-далеко, був її батьківський дім, а вона не хотіла й на ступінь наблизитись до нього. Вона рушила на схід, бо знала, що там нема ані жодної знайомої оселі, ані близького приятеля, ані навіть знайомої людини — нікого, хто б їй допоміг і порадив.

Вона йшла з важким серцем, бо відчувала, що бог їй ще не простив. А все ж раділа, що відтепер нестиме свій хрест серед чужих людей. Їхні байдужі погляди тамуватимуть біль її серця, як тамує біль холодна криця, прикладена до набряклих рук і ніг.

Графиня вирішила мандрувати, аж поки знайде на узліссі вбогу садибу, де її ніхто не знатиме. "Мене спостигло нещастя, — скаже вона. — Батьки вигнали, мене з дому. Прихистіть мене й нагодуйте, поки я сама зможу заробити собі на хліб! Я маю трохи грошей".

Так мандрувала вона ясної червневої ночі, бо цілий травень минув для неї у тяжких муках. О травню, чудовий місяцю, коли берези змішують свою ясну зелень з темрявою смерекових лісів і з далекого півдня прилітає вітер, напоєний теплом!

Препишний місяцю, може, я здаюся тобі невдячнішою за всіх інших, хто втішається твоїми дарунками? Я ж бо жодним словом не похвалила твоєї краси.

Ох, травню, любий, ясний місяцю, чи бачив ти коли дитину, що на колінах у матері слухає казок? Поки вона чує про жорстоких велетнів і про тяжкі муки прегарних царі-: вен, очі в неї розплющені, а голівка тримається рівно, та як мати починає оповідати про щастя й сонячне сяйво, дитина стулює оченята й тихо засинає, прихиливши голову їй до грудей.

Бачиш, любий місяцю, я теж така дитина. Хай інші слухають мову про квітки й сонце, а я волію темні ночі, повні всяких видив і пригод, важкі долі, горе і розпач змучених сердець.

Розділ сімнадцятий

ЗАЛІЗО ЕКЕБЮ

Була весна, і залізо з усіх вермландських рудень почали везти до Гетеборга.

Але в Екебю не знайшлося заліза. Восени часто не було води, а весною вже господарювали кавалери.

За їхніх часів широкими гранітними порогами водоспаду Б'єркше пінився гіркий ель, а довгий Левен був повний не води, а горілки. За їхніх часів не топили чавуну в горнах і ковалі не вимахували молотами, а в самих сорочках та в дерев'яних капцях стояли коло вогню й обертали на рожнах велетенські шматки печені, а челядники тримали обценьками над полум'ям каплунів з начинкою. Тоді на пагорбах не стихали танці, на столярних верстатах замість стругати спали, а на ковадлах грали в карти. За тих часів заліза не кували в Екебю.

Та настала весна, і в гетеборзькій гуртовій конторі чекали на залізо з Екебю. Повитягувано контракти, підписані майором і майорихою, де йшлося про постачання сотень шеппундів[16] заліза.

Та що кавалерам до майоришиних контрактів? Вони розважаються, грають на скрипках, бенкетують. Вони пильнують, щоб на пагорбах не стихали танці.

Прибуло залізо із Стемне, з Сельє. Залізо з Чімсберга прибилося глухими лісами до озера Венерн. Надійшло воно з Удегольма, Мункфорша і з багатьох інших рудень. А де ж залізо з Екебю?

Чи Екебю перестало бути найкращою руднею в цілому Вермланді? Чи вже ніхто не піклується про славу цього давнього маєтку? Недбалі кавалери клопочуться ним, як вітер попелом. Їм аби не стихали танці на пагорбах. На щось інше не стає їхнього ледачого глузду.

Але водоспади й річки, човни й баржі, пристані й опусти дивуються й питають одне одного: "Чого ж не йде залізо з Екебю?"

І всі шепочуться, ліси з озерами, гори з долинами: "Чого не йде залізо з Екебю? Невже в Екебю ніколи вже не буде заліза?"

В лісових хащах починають сміятися вуглярські ями, великі молоти в темних кузнях глузливо кривляться, копальні роззявляють свої широкі пащі й регочуть, столи в гуртовій конторі двигтять зі сміху. "Чи чули ви таку чудасію? В Екебю нема заліза! В найкращій рудні Вермланду зовсім немає заліза!"

Гей ви, гульвіси! Гей ви, бездомні! Невже вй попустите, щоб така ганьба впала на Екебю? О кавалери, коли ви любите цей найчудовіший куточок на зеленій божій землі, коли тужите за ним у далекій дорозі, коли не можете говорити про нього з сторонніми, сльози не зронивши, то вставайте й рятуйте честь Екебю!

Так, в Екебю зупинились молоти, але ж, мабуть, у шести підпорядкованих йому руднях не припинилась праця? Там має бути залізо. Навіть більше, як треба.

Отож Єста Берлінг вирушає в дорогу, щоб домовитися з шістьма управителями рудень.

До Гегфорша, що лежить трохи вище на річці Б'єркшеельв, не варто заїздити, думає собі Єста. Надто він близько від Екебю, і там напевне далося взнаки господарювання кавалерів.

Єста проїхав дві милі на північ і дістався до Летафорша. То чудове місце, що. Й казати. З одного боку широко розливаються Верхній Левен, а з другого бовваніє гостроверха Гурліта в романтичному поясі лісів, як і личить старезній горі. Але в кузні, виявляється, не все гаразд: уже рік тому, як поламалося махове колесо.

— Чому ж ви його не полагодили?

— А тому, голубе, що єдиний у цій околиці столяр, здатний полагодити колесо, мав роботу в іншому місці. Ми не змогли накувати жодного шеппунда.

— То чому ж ви не послали по нього?

—. Отакої! Та ми щодня посилали, але він не міг прийти, бо виточував скраклі й будував альтанки в Екебю.

Єста відразу збагнув, як йому поведеться в цій мандрівці.

Він рушив далі на північ, до Б'єрніда. І там було дуже гарно, в такому куточку хоч і замок не гріх спорудити. Великий будинок панував над долиною, що стелилася півколом, оточена з трьох боків могутніми горами, а з четвертого озером Левен, — воно якраз тут кінчалося. Єста бачив, що кращого місця помріяти й погуляти при місячному світлі, як тамтешні стежки вздовж берега, повз водоспад, до кузні, обладнаної у великій печері, годі й знайти. Та от залізо… чи є там залізо?

Ні, звісно, нема. В них не було вугілля, а з Екебю не прислано грошей заплатити вуглярам і тим, хто мав його везти. Рудня не працювала цілу зиму.

Тоді Єста повертає назад на південь. Він навідується до Гона на східному березі Левену і до Левстафорша, загубленого серед лісу, але й тут йому ведеться не краще. Ніде немає заліза, і виходить, що все через кавалерів.

Єста приїздить додому, до Екебю, і кавалери з понурими мінами оглядають якихось там п'ятдесят шеппундів заліза, що лишилися в каморі. Голови їхні хиляться з горя, бо вони чують, як уся природа глузує з Екебю. Їм здається, що земля здригається з плачу, що дерева гнівно погрожують їм, що трава й зілля тужать над занепадом слави Екебю.

Та навіщо стільки охкати й дивуватися? Адже в Екебю залізо є!

Он воно, навантажене на баржі коло берега Кларельва, готове плисти річкою до Карлстада, де його важитимуть, готове мандрувати потім суднами з озера Венерн до Гетеборга. Честь Екебю врятовано.

Але ж хіба може таке бути? Адже в Екебю знайшлося не більше п'ятдесяти шеппундів заліза, а в інших шести руднях не було нічого. Хіба може бути, що кілька барж повезуть цілу гору заліза важити до Карлстада? Авжеж, спитайте про це кавалерів.

Кавалери стоять на палубах важких, неповоротких суден. Вони наміряються самі везти залізо з Екебю до Гетеборга, Вони б не звірили його на жодного перевізника, на жодного звичайного смертного. Кавалери набрали з собою пляшок і кошиків з харчами, прихопили валторни і скрипки, рушниці, вудки й карти. Вони готові на все задля свого любого заліза, вони його не покинуть доти, доки не вивантажать на пристані в Гетеборзі. Вони самі його вантажили, самі вивантажать, самі пильнуватимуть вітрил і стерна. Це завдання якраз їм до снаги. Бо хіба в Кларельві є якась мілина або у Венерні підводний риф, щоб кавалери про них не знали? Хіба вони не так само вправно орудують стерном і талями, як смичком і віжками?

Ніщо в світі їм не таке миле, як це залізо на баржах. Вони ходять коло нього, як біля найтоншого скляного посуду, вкривають його брезентом. Хай жоден шматочок не лежить просто неба! Бо ці важкі сірі штаби мають підтримати славу Екебю. Нехай жоден чужинець не погляне на нього байдужим оком!

О Екебю, наша пожадана оселе, хай не поблякне слава твоя!

Ніхто не лишається вдома. Дядько Ебергард покидає свій столик, а кузен Крістофер — місце коло груби. Навіть ласкавий Левенборг тут. Ніхто не лишається осторонь, якщо йдеться про славу Екебю.

Одначе Левенборгові вадить дивитися на Кларельв. Він не бачив цієї річки тридцять сім років і стільки ж не сідав у човен. Він ненавидить блискучу гладінь озер і сірі швидкі річки.