Сага про Форсайтів - Сторінка 102

Я сподіваюся, що попаду хоч на кінець.

Його охопило піднесення, смуток, почуття неабиякої власної ваги — все відразу. Своїм вчинком він покаже дядечкові Сомсу й усім Форсайтам, що означає бути справжнім спортсменом. Звичайно, це геройський і незвичайний вчинок — сказати, що йому двадцять один рік!

Голос Емілі повернув його на землю.

— Джеймсе, друга чарка може тобі завадити. Уормсоне!

— Ну й здивуються всі у Тімоті!— вигукнула Імоджен.— Я дорого б дала, щоб побачити їхні обличчя. У тебе є шабля, Веле, чи тільки пістолет?

— А чому ти записався?— раптом пролунав дядечків голос.

У Вела аж похололо всередині. Чому? Як пояснити це? Але тут на поміч йому прийшла бабуся, яка спокійно сказала:

— Я вважаю, що Вел виявив справжню мужність. Я певна, що з нього буде чудовий вояк: він має таку ставну статуру. Ми всі будемо ним пишатися.

— А до чого тут Джоллі Форсайт? Чому ви пішли вдвох?— уперто провадив Сомс— Мені здавалося, ви з ним не дуже великі приятелі.

— Та ні,— пробурмотів Вел,— але я не хотів відставати від нього.

Він побачив, що дядечко дивиться на нього зовсім інакше, ніби схвалює його. Дідусь теж закивав головою, бабуся гордо закинула голову. Всі вони схвалювали те, що він не захотів відстати від свого кузена. Тут, напевне, існує якась причина! Вел невиразно відчував щось похмуре поза своїм полем зору — ніби якийсь невизначений центр циклону. І, дивлячись у дядечкове обличчя, він раптом на диво виразно побачив перед собою жінку з темними очима, золотавим волоссям і білою шиєю; від цієї жінки завжди так приємно пахло, і вона носила такі гарні шовкові сукні, до яких йому було приємно торкатися, коли він був зовсім маленький. Авжеж! Тітонька Айріні! Вона завжди цілувала його, а він одного разу, пустуючи, вкусив її за руку, бо вона йому подобалася — була така ніжна. Дідусь запитав:

— А що робить його батько?

— Він у Парижі,— відповів Вел, придивляючись до дядечкового обличчя, на якому з'явився дуже дивний вираз, наче... наче у пса, що вищирив зуби.

— Художники!— сказав Джеймс.

На цьому слові, що вийшло з глибини його душі, обід закінчився.

Дорогою додому, сидячи в кебі навпроти матері, Вел куштував плоди свого героїзму, що мали присмак переспілої мушмули.

Правда, мати сказала йому тільки одне: нехай негайно піде до кравця і замовить пристойний мундир, щоб не носити того, який йому видадуть. Але він відчував, що вона дуже засмучена. Бажаючи заспокоїти її, він мало не ляпнув, що тепер він спекався цього клятого розлучення, але вчасно стримався, згадавши про присутність Імоджен і про те, що мати цього ніяк не спекається. Йому було прикро, що вона пишається ним менше, ніж він того заслуговує. Коли Імоджен пішла спати, він спробував зіграти на її почуттях.

— Мені. страшенно шкода, мамо, залишати тебе саму.

— Нічого не вдієш, якось переживу. Треба постаратися, щоб тебе якнайшвидше зробили офіцером, тоді тобі буде трохи легше. Тебе хоч трохи муштрували, Веле?

— Анітрохи.

— Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть. Завтра поїдемо з тобою в місто, купимо все, що треба. На добраніч. Поцілуй мене.

Вел іще відчував на чолі її поцілунок, ніжний і гарячий, а в його вухах усе ще звучали слова: "Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть",— коли він сів із сигаретою біля пригаслого каміна. Збудження його вляглося, і зник весь той запал, з яким він хвалився перед ними своїм геройством. Яка неприємна, нудна історія. "Я ще поквитаюся з тим чваньком Джоллі",— подумав він, повільно підіймаючись по сходах повз двері спальні, де мати його кусала подушку, силкуючись придушити розпачливі ридання.

І невдовзі позасинали всі, хто обідав у Джеймса, крім Сомса, який лежав у своїй кімнаті над батьковою спальнею.

Отже, цей клятий Джоліон у Парижі. Що він там робить? Упадає коло Айріні? В останньому повідомленні Полтіда був натяк, що там щось зав'язується. Невже саме це? Цей чолов'яга з його борідкою, з його безглуздим іронічним тоном, син старого, який— дав йому прізвисько Власник і купив у нього той фатальний будинок. Сомсові досі завдавав прикрості спогад, що йому довелося продати будинок у Робін-Гілі; він не пробачив ані дядькові за те, що той купив його, ані кузенові, що той живе в ньому.

Незважаючи на холод, він відчинив вікно і, спершись на підвіконня, став дивитися на парк. Холодна, темна січнева ніч; на вулицях майже ніякого руху; морозить; голі дерева; на небі дві-три зірки. "Завтра навідаюся до Полтіда,— подумав він.— Господи! Мабуть, я збожеволів, коли жадаю її і досі. Цей тип! А якщо?.. Гм! Ні!"

X. СМЕРТЬ ПСА БАЛТАЗАРА

Джоліон, сівши ввечері на пароплав у Кале, прибув до Робін-Гіла зранку в неділю. Він не повідомив про свій приїзд, тож йому довелося йти пішки від станції, і він зайшов у свої володіння крізь хвіртку біля гайка. Дійшовши до лавки, зробленої із старої колоди, він сів на ній, підмостивши пальто. "Простріл!— подумав він.— Ось до чого доводить кохання в моєму віці!" І раптом йому здалося, що Айріні зовсім близько, так само як того дня, коли вони блукали по Фонтенбло й сіли на колоді закусити. Так близько! В ніздрі йому вдарив запах опалого листя, осяяного блідим сонячним промінням. "Добре, що тепер не весна",— подумав він. З пахощами зелені, пташиним щебетанням і квітучими деревами було б несила терпіти! "Сподіваюся, до того часу в мене, старого дурня, все минеться",— подумав він і, взявши пальто, рушив через поле. Він проминув ставок і почав поволі сходити на горб. Коли він уже майже досяг вершини, до нього долинув хрипкий гавкіт. На лужку серед папороті він побачив свого старого пса Балтазара. Підсліпуваті очі собаки не впізнали господаря, і, вважаючи його за чужого, він попереджував домашніх. Джоліон свиснув своїм особливим свистом. Навіть на цій відстані, більше ніж за сто ярдів, він побачив, як заворушилося гладке біло-руде тіло пса, що впізнав його. Старий пес підвівся, і його закручений бубликом хвіст схвильовано затрусився; він рушив перевальцем назустріч хазяїнові, стрибнув уперед і зник серед папороті. Джоліон сподівався, що зустріне його біля хвіртки, але Балтазара там не було, і, стривожений, він звернув у папороть. Старий пес важко лежав на боці, підвівши на хазяїна очі, які вже починали скляніти.

— Що сталося, друже?— вигукнув Джоліон.

Закручений пухнастий хвіст Балтазара ледь ворухнувся; його вкриті пеленою очі, здавалося, промовляли: "Я не можу підвестися, хазяїне, але я радий бачити тебе".

Джоліон став навколішки; сльози затуманили йому очі, і він ледве бачив, як поволі опадають груди пса. Він трохи підняв його важку голову.

— Що з тобою, песику? Де ти забився?

Хвіст задрижав іще раз; життя в очах згасло. Джоліон обмацав нерухоме тепле тіло. Все ціле — просто серце в цьому товстому тілі не витримало радості, що повернувся хазяїн. Джоліон відчував, як морда, де стирчало кілька сивих волосків, холоне під його губами. Кілька хвилин він стояв навколішки, підклавши руку під нерухому голову. Тіло було дуже важке, коли він поніс його на вершину горба; там лежало сухе листя, і він закидав ним тіло пса: вітру нема, тож воно сховає його до вечора від цікавих очей. "Я сам його поховаю",— подумав він. Вісімнадцять років минуло від того дня, коли він зайшов у дім на Сент-Джонс-Вуд з цим маленьким цуценям у кишені. Дивно, що старий пес помер саме тепер! Що це, якась призвістка? Біля хвіртки він озирнувся на рудуватий горбочок, потім рушив поволі до будинку, відчуваючи, як йому здавило горло.

Джун була вдома: вона негайно приїхала з міста, як тільки почула, що Джоллі записався до війська. Його патріотизм переміг її симпатію до бурів. Атмосфера в домі була дивна й напружена, коли Джоліон прийшов і розповів про смерть пса Балтазара. Ця звістка всіх об'єднала. Обірвалася якась нитка, що зв'язувала їх із минулим,— пес Балтазар! Двоє з них не пам'ятали тих часів, коли його ще не було; для Джун він був живим спогадом про останні роки дідусевого життя; для Джоліона — спогадом про злигодні і муки творчості, коли він іще не вернувся в царство батькової любові й багатства. І ось Балтазара не стало!

Надвечір вони з Джоллі взяли кайла та лопати й пішли на схил. Вони вибрали місце поблизу рудуватого горбка й, обережно знявши дерен, почали копати. Десять хвилин вони копали мовчки, потім спинилися відпочити.

— То як, хлопче,— мовив Джоліон,— ти вирішив, що повинен воювати?

— Атож,— відповів Джоллі,— хоча, звичайно, я не маю до цього ніякої охоти.

Як точно ці слова відбили настрій самого Джоліона!

— Я пишаюся тобою за це, хлопче. Навряд чи я міг би вчинити так у твоєму віці — боюся, я занадто Форсайт. Але, мабуть, із кожним поколінням тип дедалі вироджується. Твій син, якщо він у тебе буде, може стати цілковитим альтруїстом — хто знає?

— В такому разі, тату, він удасться не в мене: я страшенний егоїст.

— Ні, синку, ти зовсім не егоїст.

Джоллі похитав головою, і вони знову взялися копати.

— Дивне собаче життя,— раптом сказав Джоліон.— Єдина тварина з зачатками альтруїзму й відчуттям бога.

Джоллі поглянув на батька.

— Ти віриш у бога, тату? Я цього не знав.

Почувши таке проникливе запитання сина, якому не можна було відповісти пустими словами, Джоліон постояв хвилинку, відчуваючи, як ниє від копання спина.

— Що ти розумієш під богом?— спитав він.— Існує два непримиренних поняття бога. Є невідоме творче начало — у нього можна вірити. І є сума альтруїзму в людині — звичайно, в це теж можна вірити.

— Розумію. А для Христа вже не лишається місця?

Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа — це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!

— А як гадаєш ти, синку?— запитав він.

Джоллі насупився.

— Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю — чому; адже це страшенно цікаво.

Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.

— Отже, на твою думку,— сказав Джоллі,— старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.

— Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.

— А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?

Джоліон похитав головою.

— Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.

Джоллі всміхнувся.

— Тоді, мабуть, я щирий Форсайт,— мовив він.— Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.

— А чому?

— Ми з ним вороги,— коротко відповів Джоллі.

— Ага!— пробурмотів Джоліон.

Отже, ворожнеча триває, вона перекинулася на третє покоління — нова ворожнеча, яка не має відкритих виявів.