Сага про Форсайтів - Сторінка 99

- Джон Голсуорсі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У тебе такий елегантний вигляд, Веле. Підніми трохи ззаду комірець — отак добре.

— Якщо вони будуть до тебе присікуватися...— почав Вел.

— Та ні, не будуть. Я триматимусь дуже спокійно. Інакше не можна.

— А мене вони не викличуть давати які-небудь свідчення?

— Ні, синку, ніхто тебе нічого не питатиме.

І вона поплескала його по руці. Її впевнений вигляд і тон втишили тривогу, що стискала його серце, і він заходився скидати й надягати свої рукавички. Аж тепер він помітив, що помилково надів не ту пару — ця не пасує до його гетрів: треба було взяти сірі, а він надів темно-коричневі замшеві; він ніяк не міг вирішити, скинути їх чи ні. Вони приїхали зразу після десятої. Йому вперше довелося бувати в суді, й будівля справила на нього велике враження.

— Ого!— мовив він, коли вони зайшли у вестибюль.— Тут можна було б влаштувати чотири або навіть п'ять чудових тенісних кортів.

Сомс чекав їх біля сходів.

— Нарешті!— сказав він, не потиснувши їм руки, наче подія, задля якої вони прибули сюди, звільняла їх від таких формальностей.— Перша зала, Гепперлі Браун. Ми перші на черзі.

Велові груди затопило почуття, яке охоплювало його тоді, коли йому доводилося бити в крикеті, але він похмуро пішов за матір'ю і дядьком, стримуючи бажання роздивитися навколо й кажучи собі, що тут пахне, "як у коморі". На кожному кроці їм траплялися якісь люди, і він смикнув за рукав Сомса.

— Слухайте, дядечку, ви ж не допустите туди цих бісових газетярів?

Сомс зиркнув на нього скоса поглядом, який свого часу змусив багатьох прикусити язика.

— Заходьте в ці двері,— сказав він.— Можеш не скидати хутра, Вініфред.

Вел зайшов слідом за. ними, роздратований, високо підвівши голову. В цьому паскудному закутку всі люди — а їх була ціла юрба,— здавалося, сиділи одне в одного на колінах, хоча насправді кожне сидіння було відокремлене від сусіднього; у Вела було таке враження, що підлога не витримає і всі вони проваляться. Однак то було лише хвилинне враження від червоного дерева, чорних мантій і білих плям перук, облич і паперів, від якоїсь таємничості, від тихого шепоту,— за мить він уже сидів поруч із матір'ю в передньому ряду, спиною до всіх, вдихаючи ніжні пахощі пермських фіалок і востаннє скидаючи свої рукавички. Мати дивилася на нього: раптом він зрозумів: їй таки справді потрібно, щоб він сидів поруч із нею, що він немало важить у цій справі. Гаразд! Він їм покаже! Розправивши плечі, він поклав ногу на ногу й, прибравши непроникного вигляду, втупився в свої гетри. Але цієї миті якийсь дідуган у мантії і довгій перуці, до смішного схожий на підпилу стару бабу, зайшов крізь двері на підвищення перед ними, і Велові довелося встати разом з усіма.

— Дарті проти Дарті!

Вела охопила страшна огида. Адже це жахливо, коли твоє прізвище вигукують отак привселюдно! І, раптом почувши, як хтось позаду почав говорити про його родину, він озирнувся й побачив якогось старого шкарбуна у перуці, що белькотав, ніби ковтаючи свої слова,— кумедний стариган, таких він бачив разів зо два серед гостей за обідом на Парк-лейн, вони добряче хилили портвейн; так от де їх вишукують! Проте старий шкарбун здався йому дуже цікавим, і він би й далі дивився на нього, якби мати не торкнула його за рукав. Змушений дивитися перед себе, він утупив очі в суддю. З якої речі цей старий проноза з насмішкуватим ротом і швидкими очицями дозволяє собі втручатися в їхні приватні справи — невже в нього немає своїх власних справ, таких самих важливих і, напевне, таких самих неприємних? І, ніби напад пропасниці, Вела охопило почуття індивідуалізму, глибоко вкорінене у всього його роду. Голос позаду бубонів:

— Неприємності через грошові справи... марнотратство відповідача (Що за слово! Невже так називають батька?)... скрутне становище... часта відсутність містера Дарті. Моя клієнтка цілком слушно, ваша милість погодиться з цим, прагнула стримати... ішлося до банкрутства... умовляла... програвав у карти і на перегонах... ("Правильно!—подумав Вел.— Давай іще!"). Криза на початку жовтня... відповідач написав їй цього листа із свого клубу.— Вел сів рівно, вуха його спалахнули.— Я хочу прочитати його з тими виправленнями, яких потребує листовне послання джентльмена, що, так би мовити, саме пообідав, мілорде.

"Стара тварюка!— подумав Вел, почервонівши ще дужче.— Тобі платили не за те, щоб ти сипав дотепами".

— "Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився". Цей вираз досить звичайний, ваша милість, для тих, кому не дуже пощастило в житті.

"От бісові мавпи!"—подумав Вел і залився ще густішим рум'янцем.

— "Мені несила терпіти твої образи". Моя клієнтка розповість вашій милості, що ці так звані образи полягали в тому, що вона сказала: "Ти перейшов усі межі",— дуже м'який вислів на мою скромну думку, коли взяти до уваги всі обставини.

Вел подивився скоса на застигле обличчя матері — в її очах з'явився вираз, який буває у зацькованого звіра. "Бідолашна мама",— подумав він і торкнувся рукою до її руки. Голос позаду бубонів далі:

— "...Я хочу розпочати нове життя. М.Д.". І наступного дня, мілорде, відповідач відплив на пароплаві "Тускарора" до Буенос-Айреса. Відтоді він не подав ніякої звістки, якщо не рахувати телеграми з відмовою у відповідь на лист, якого моя клієнтка написала йому наступного дня у великому горі, благаючи його повернутися до неї. З дозволу вашої милості я викличу місіс Дарті, щоб вона дала свідчення.

Коли мати підвелася, Вела охопило шалене бажання встати й собі і сказати: "Слухайте-но! Хай там що, а я примушу вас поводитися з нею ввічливо". Проте він стримався, почув, як вона запевнила, що говоритиме "правду, всю правду і нічого, крім правди"— і підвів погляд. Вона виглядала пречудово в хутрах і великому капелюшку, з легеньким рум'янцем на щоках, спокійна й по-діловому зосереджена; і він відчув гордість за неї, що вона так гідно тримається перед цими "ницими крутіями". Почався допит. Знаючи, що це тільки попередній розгляд перед розлученням, Вел майже з цікавістю слухав, як їй ставлять запитання, сформульовані так, щоб створити враження, нібито вона й справді хоче, щоб батько повернувся. Йому здалося, що вони дуже вправно "водять за ніс цього старого папугу в перуці". І його аж пересмикнуло, коли суддя раптом спитав:

— А, власне, чому ваш чоловік покинув вас? Адже не тому, що ви сказали, нібито він перейшов усі межі?

Вел побачив, що дядечко, не повертаючи голови, підвів очі на лаву свідків, почув, як позаду зашелестіли папери, й інстинкт підказав йому, що справі загрожує небезпека. Невже дядечко Сомс і старий шкарбун позаду чого-небудь не врахували? Мати відповіла, трохи повільніше вимовляючи слова:

— Ні, мілорде, але це тривало занадто довго.

— Що тривало?

— Неприємності через грошові справи.

— Але ж ви давали йому гроші. Чи ви хочете сказати, що він кинув вас, щоб покращити своє фінансове становище?

"Тварюка! Стара тварюка, та й годі!— раптом подумав Вел.— Він відчув, що тут щось не те, і винюхує, як собака, в чому ж річ!— і в нього завмерло серце.— Якщо... якщо він винюшить, тоді, звичайно, йому стане зрозуміло, що насправді мама зовсім не хоче, щоб батько повернувся". Мати знову заговорила, тепер уже більш світським тоном.

— Ні, мілорде, але, розумієте, я відмовилася давати йому гроші. Він довго не міг повірити, але зрештою таки повірив, а коли переконався...

— Атож, ви відмовилися. Але ж потім ви послали йому певну суму.

— Мілорде, я хотіла, щоб він повернувся.

— І ви думали, що це заохотить його до повернення?

— Не знаю, мілорде, я зробила це за батьковою порадою.

Щось у обличчі судді, в шелесті паперів позаду, в тому, що дядечко зразу поклав ногу на ногу, підказало Велові: мати відповіла так, як треба. "Спритно!— подумав він.— Яка це з біса гидка процедура!" Суддя озвався знову:

— Ще одне, останнє запитання, місіс Дарті. Чи ви й досі любите свого чоловіка?

Велові руки, які він заклав за спину, зразу стислися в кулаки. Яке право має суддя торкатися людських почуттів? Примушувати матір відкривати своє серце і говорити перед цими чужими людьми про те, чого, може, вона й сама не знає! Це не чесно. Мати стиха відповіла:

— Так, мілорде.

Вел побачив, як суддя кивнув головою: "От стукнути б його чимось по макітрі",— подумав він непоштиво, коли мати вернулася й сіла поруч. Далі суддя допитав свідків, які засвідчили, що батько виїхав і що він і досі відсутній; серед них була навіть одна їхня покоївка, що здалося Велові особливо огидним. Йому довелося вислухати чимало балаканини, і вся вона була гидотна. Нарешті суддя ухвалив вимагати відновлення подружніх прав, і вони встали й рушили до виходу. Вел ішов за матір'ю, стиснувши зуби, напівзаплющивши очі, і щосили намагався зневажати всіх. Материн голос збудив його в коридорі з гнівного забуття.

— Ти поводився чудово, синку. Мені дуже допомогло те, що ти був поряд. Ми з твоїм дядечком хочемо поснідати.

— Гаразд,— сказав Вел.— Я ще встигну відвідати того товариша.

І, швиденько попрощавшися з ними, він збіг униз сходами і вискочив на вулицю. Там прожогом стрибнув у кеб і помчав у "Цапиний клуб". Усі думки його зосередилися на Голлі й на тому, що він має зробити, перш ніж її брат покаже їй повідомлення, яке з'явиться в завтрашній газеті.

Коли Вел пішов, Сомс і Вініфред поїхали в "Чешірський сир". Сомс призначив там побачення містерові Белбі. Була ще тільки дванадцята година, в таку ранню пору вони будуть у ресторані самі, і Вініфред вважала, що побувати в цьому славнозвісному готелі "вельми цікаво". Замовивши легкий сніданок, чим офіціант був прикро вражений, вони чекали, поки його подадуть і поки з'явиться містер Белбі, й мовчки відпочивали після півторагодинної публічної муки. Незабаром з'явився й містер Белбі услід за своїм довгим носом, так само веселий, як вони були похмурі. Атож! Їм пощастило домогтися ухвали про відновлення подружніх прав, то чого ж їм іще треба!

— Звичайно,— сказав Сомс стишеним голосом.— Але тепер доведеться починати все спочатку, щоб зібрати нові докази. Дуже ймовірно, що саме він розглядатиме справу про розлучення, і коли виявиться, що ми знали про перелюбство від самого початку, це здасться йому дуже підозрілим.