Сага про Форсайтів - Сторінка 96

Навряд чи можна було знайти іншого юнака, котрий би так не любив привертати до себе увагу чи заводити публічні сварки, як Джоллі, тож він тільки почервонів і стиснув губи. Невиразна ворожість, яку він завжди почував до свого троюрідного брата, раптом зміцніла. "Гаразд!— сказав він сам до себе.— Постривай-но, голубе!" Вино, яке студенти пили у дещо надмірній кількості, спонукало його дорогою додому сіпнути Вела за рукав, коли їхній гурт дійшов до безлюдного завулка.

— Що ви говорили про мене за столом?

— Хіба я не маю права говорити, що мені хочеться?

— Ні.

— Ну то знайте: я сказав, що ви за бурів, і так воно й є насправді.

— Ви брешете!

— Хочете битися?

— Звичайно, але не тут — у саду.

— Гаразд. Ходімо в сад.

Вони пішли, зиркаючи скоса один на одного; обидва трималися нетвердо на ногах, але жоден і не думав відступати; вони перелізли через садову огорожу. Залізні гостряки надірвали Велові рукав, і його думки зосередилися на цьому. Джоллі думав про те, що вони будуть битися на території чужого коледжу. Це не гаразд, але нічого не вдієш — підла тварюка!

Вони пройшли по траві в найтемніший закуток саду і скинули пальта.

— А ви не п'яні?— раптом запитав Джоллі.— Я не можу з вами битися, якщо ви п'яні.

— Не більше за вас.

— Чудово!

Не потиснувши один одному руки, хлопці відразу стали в оборонну позицію. Вони забагато випили, щоб битися за всіма правилами, і тому особливо старанно намагалися додержуватись коректного стилю, аж поки Джоллі ненароком ударив Вела по носі. Після цього почалася безладна люта бійка в темряві під старими деревами, і не було кому крикнути: "Тайм!",— і вони тільки тоді розчепилися і відскочили один від одного, побиті й задихані, коли пролунав чийсь голос:

— Ваші прізвища, молоді джентльмени?

Від цього ввічливого запитання, що пролунало з-під ліхтаря біля садової хвіртки, ніби до них озвалося якесь божество, їхні нерви не витримали, і, схопивши свої пальта, вони метнулися до огорожі, перестрибнули через неї і помчали до безлюдного завулка, де недавно кинули один одному виклик. Тут, у тьмяному світлі, вони втерли піт і, не кажучи ані слова, попрямували за десять кроків один від одного до брами коледжу. Вони розійшлися мовчки, Вел рушив по Бруері до Брод-стріт, Джоллі — провулком на Гай-стріт. І досі розпалений, він шкодував, що не показав справжнього вміння битися, і пригадував ті каунтери й нокаути, яких йому не пощастило завдати. Його уява намалювала інший двобій, зовсім не схожий на той, в якому він щойно брав участь, справжній рицарський, з шарфами й шпагами, випадами й відбиванням ударів, наче це діялося в творах його улюбленого Дюма. Він уявляв себе Ла Молем, Арамісом, Бюссі, Шіко й д'Артаньяном, об'єднаними в одну особу, але не міг зрівняти Вела з Коконасом, Бріссаком чи Рошфором. Цей нахаба просто клятий кузен, який не доріс до джентльмена. Але дарма! Він його добряче відлупцював. "За бурів!" Ці слова й досі ятрили йому серце, і в обважнілій голові Джоллі промайнула думка піти добровольцем на війну; в своїй уяві він бачив, як мчить верхи по велду [36], як влучно стріляє, а бури кидаються врозтіч, наче кролики. І, підвівши догори запалені очі, він побачив над дахами Гай-стріт яскраві зорі й уявив, що лежить просто неба на Кару (він чув цю назву, але не знав, що вона означає), закутавшись у ковдру, з рушницею напоготові й утупивши погляд у зоряний небосхил.

Зранку в нього нестерпуче боліла голова, він заходився лікувати її так, як належало одному з "найкращих": занурив її в холодну воду, заварив міцну каву, якої не зміг пити, а за сніданком ковтнув трохи рейнвейну. Щоб пояснити, звідки взявся синяк на його щоці, він вигадав історію про "якогось йолопа", що кинувся на нього з-за рогу. Він би нізащо не розповів про цю бійку, бо, поміркувавши, вирішив, що вона суперечила його життєвим правилам.

Наступного дня він сів у поїзд і поїхав у Лондон, а потім до Робін-Гіла. Там не було нікого, крім Джун і Голлі, бо батько виїхав до Парижа. Під час канікул він нудив світом, уникаючи товариства своїх сестер. Джун, певна річ, няньчилася із своїми "бідолашками", що їх, як правило, Джоллі не терпів, а надто Еріка Коблі та його родину, "безнадійних невдах", котрі протягом усіх канікул товклися в їхньому домі А між ним і Голлі настало якесь дивне відчуження, наче у неї з'явилися власні погляди, а це вже було зовсім ні до чого. Він люто бив м'яча, самотній несамовито ганяв верхи по Річмонд-парку, вишукуючи міцні високі бар'єри, якими були позагороджувані деякі занедбані, зарослі травою алеї, і перестрибував через них — це він називав гартувати себе Джоллі боявся того, що він може злякатися, боявся більше, ніж інші хлопці. Він купив собі рушницю і влаштував у садибі стрільбище: цілився через ставок у стіну, за якою був город, наражаючи на небезпеку городників,— адже, можливо, незабаром він піде до війська і врятує Південну Африку для своєї батьківщини. Річ у тім, що тепер, коли оголосили набір у добровольчі полки, Джоллі був наче в лихоманці. Чи слід йому зголоситися? Жоден з "найкращих", наскільки це було йому відомо,— а він листувався з кількома,— не збирався йти воювати. Якби вони виявили такий намір, він би зголосився відразу,— честолюбний і звиклий коритися усталеним звичаям, він ніколи не любив пасти задніх, — але вчинити щось подібне поперед інших означало "задаватися", бо, звичайно, в цьому немає справжньої потреби. До того ж йому не дуже хотілося йти, бо цей молодий Форсайт завжди уникав нерозважних вчинків. У душі його йшла безладна, люта боротьба, і він став зовсім не схожий на того спокійного і навіть дещо незворушного юнака, яким був колись.

І ось одного дня він побачив видовище, яке збентежило й розгнівило його: двох вершників на алеї парку біля Гемгейт, з яких та, що їхала ліворуч, була поза всякими сумнівами Голлі на своїй чалій кобилці, а праворуч, також поза всякими сумнівами, був цей "жевжик" Вел Дарті. Його перша думка була наздогнати їх і зажадати пояснення, що все це означає, прогнати цього нікчему і забрати Голлі додому. Його друга думка — утриматись, бо він пошиється в дурні, якщо вони не послухаються. Він повернув коня за дерево, потім збагнув, що шпигувати за ними також не годиться. Нічого не вдієш: довелося їхати додому й чекати, поки вона повернеться! Призначає побачення цьому фертові! Порадитися з Джун він не міг, бо вона ще зранку подалася до Лондона, разом із Еріком Коблі та його родиною. А батько й досі був у "тому клятому Парижі". Він відчував, що нарешті настала хвилина, до якої він так наполегливо готувався в школі, де вони вдвох із хлопцем на прізвище Брент підпалювали газети і клали їх посеред кімнати, щоб виробити в собі холоднокровність на випадок небезпеки. Проте він зовсім не почував себе холоднокровним, чекаючи у дворі стайні й знічев'я гладячи пса Балтазара; неповороткий, як старий гладкий чернець, пес, що тужив за своїм хазяїном, підняв морду, задихаючись від вдячності за цю увагу. Голлі приїхала тільки через півгодини, розчервоніла й така гарненька, якою вона просто не мала права бути. Він побачив, як вона кинула на нього швидкий погляд,— звичайно, почуваючись винною,— пішов слідом за нею в будинок і, взявши за руку, повів у кімнату, де колись був дідів кабінет. Ця кімната, куди тепер рідко заходили, й досі навівала на них обох спогади про людину, що запам'яталася їм своєю ніжністю, великими звислими сивими вусами, запахом сигар і веселим сміхом. Тут Джоллі в золоті часи дитинства, ще до школи, любив борюкатися з дідом, який навіть у вісімдесят років чудово вмів підставляти йому ногу. Тут Голлі, вмостившись на бильці великого шкіряного крісла, гладила дідусеві сріблясті пасма волосся, що кучерявилося над вухом, у яке вона нашіптувала свої таємниці. Крізь ці засклені двері вони всі троє безліч разів виходили на лужок грати в крикет і в таємничу гру під назвою "Уопсі-дузл", незрозумілу для всіх інших гру, в яку старий Джоліон грав із великим запалом. Сюди однієї спекотливої ночі Голлі з'явилася в нічній сорочечці: їй приснився страшний сон, і вона прибігла, щоб дід її заспокоїв. І сюди привели до діда Джоллі,— батька якраз не було вдома,— який уранці підсипав вуглекислої магнезії в щойно знесене яйце, подане на сніданок мадемуазель Бос, а потім повівся зовсім негідно, і тут відбувся такий діалог:

— Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?

— Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.

— Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?

— Ще ні.

— То негайно піди й попроси. Ну ж бо.

— Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.

— Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.

— Це ж вона розлютилася, а я ні.

— Ну ж бо.

— Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.

— Гаразд, але тільки на цей раз.

І вони пішли, узявшись за руки...

Сюди, де романи автора "Уеверлі", твори Байрона, "Римська імперія" Гіббона, "Космос" Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису "Голландські рибальські човни при заході сонця" лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися "Таймсом", так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі,— сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:

— Я бачив тебе й того типа в парку.

Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.

— Ну то й що?— відказала вона.

Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.

— Ти знаєш,— сказав він із притиском,— що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.

— Хто ж переміг?

Джоллі кортіло відповісти: "Переміг би я",— але це здалося йому негідним.

— Послухай-но!— мовив він.— Що це все означає? Не сказавши нікому!

— А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?

— Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі

Голлі зблідла з гніву

— Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.

І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди.