Сага про Форсайтів - Сторінка 110

Він би з радістю помінявся місцями з Джоллі, бо любив свого хлопчика, але ж вони керувалися зовсім іншими, не особистими мотивами. І він знаходив лише одне пояснення цього явища: воно знаменує виродження форсайтівського типу.

Надвечір того дня, коли він сидів під старим дубом, до нього прийшла Голлі. Вона дуже подорослішала за останні кілька місяців, які провела в Лондоні, практикуючись у лікарні. І, дивлячись на неї, він подумав: "Хоч вона ще дитина, а проте має більше здорового глузду, ніж Джун, більше мудрості. Хвалити бога, хоч вона не їде з дому". Голлі сіла на гойдалку, тиха й мовчазна. "Вона стривожена так само глибоко, як і я",— подумав Джоліон. І, бачачи, що вона дивиться на нього, він сказав:

— Не бери цього так близько до серця, дитинко. Якби він не захворів, то міг би опинитися в значно більшій небезпеці.

Голлі встала з гойдалки.

— Я хочу розповісти тобі дещо, тату. Це через мене Джоллі записався добровольцем і пішов на війну.

— Тобто як?

— Коли ти був у Парижі, ми з Велом Дарті покохали одне одного. Ми їздили верхи в Річмонд-парк і нарешті заручилися. Джоллі довідався про це; він вирішив, що повинен перешкодити нашому зближенню, і закликав Вела записатися добровольцем. Це все я наробила, тату, і я теж хочу поїхати туди. Бо коли що-небудь станеться з тим чи з тим, то я не матиму спокою. До того ж я пройшла такий самий курс навчання, як і Джун.

Джоліон дивився на неї ошелешено, але водночас йому стало трохи смішно з самого себе. Ось він і одержав відповідь на ту загадку, над якою щойно сушив голову: зрештою його діти таки справжні Форсайти. Звичайно, Голлі могла б розповісти йому все це раніше! Проте він стримав ущипливе слово, яке ладне було зірватися з його уст. Чуйне ставлення до молоді — це була, мабуть, одна з найсвященніших заповідей його віри. Так, його спостигла заслужена кара. Заручилася! То ось чому між ним і дочкою настало відчуження! І заручилася з Велом Дарті — Сомсовим племінником, людиною з ворожого табору! Страшенно прикра історія! Він склав мольберт і притулив свій етюд до стовбура дуба.

— Ти говорила з Джун?

— Так, вона каже, що як-небудь влаштує мене в своїй каюті. У неї одномісна каюта, але одна з нас може спати долі. Якщо ти даси згоду, вона зараз же поїде й дістане дозвіл.

"Згоду,— подумав Джоліон.— Трохи запізно питати моєї згоди!" Однак він знову стримався.

— Ти занадто молода, донечко; тобі не дадуть дозволу.

— Джун каже, що з її допомогою кілька дівчат уже виїхали до Кейптауна. Якщо навіть мені поки що не дозволять працювати в госпіталі, я зможу оселитися разом з ними й навчатися далі. Дозволь мені поїхати, тату!

Джоліон усміхнувся, бо ладен був заплакати.

— Я ніколи ще не боронив нікому нічого,— сказав він.

Голлі кинулася йому на шию.

— Ой таточку! Ти ж найкращий з усіх батьків на світі.

"Тобто найгірший",— подумав Джоліон. І, мабуть, уперше в житті його охопив сумнів: чи правильний його принцип толерантності.

— Я не підтримую стосунків із Веловою родиною,— сказав він,— і не знаю Вела, але Джоллі його не любить.

Голлі подивилася вдалину й відповіла:

— Я кохаю його.

— Цього досить,— сухо сказав Джоліон; тоді, побачивши вираз її обличчя, поцілував її й подумав: "Чи може бути що-небудь зворушливіше за юнацьку віру?"

Раз він уже дозволив їй їхати, то йому слід подбати, щоб усе було якнайкраще. І він поїхав до Лондона разом із Джун. Можливо, завдяки його наполегливості, а може, дякуючи тому, що службовець, до якого вони звернулися, виявився шкільним товаришем Джоліона, Голлі дістала дозвіл їхати в одній каюті з Джун. Наступного вечора він відвіз їх на Сербітонський вокзал, і вони поїхали з чималим запасом грошей, консервів та акредитивів, без яких жоден Форсайт ніколи не вирушає в дорогу.

Він повернувся до Рібін-Гіла під зоряним небом і сів за пізній обід, який слуги подали з підкресленою дбайливістю, щоб виявити своє співчуття, і який він з'їв із перебільшеним апетитом, щоб показати їм, що цінує їхнє співчуття. Але яка то була полегкість — вийти з сигарою на терасу, вимощену кам'яними плитами, що їх так майстерно за формою та кольором підібрав Босіні; з усіх боків його облягала ніч, чудова ніч: вітер ані шелесне в листі, а пахощі такі п'янкі, що серце заходиться солодким болем. Газон був мокрий від роси, і він почав ходити по плитах туди й сюди, аж поки йому почало здаватися, ніби їх уже стало троє і що, дійшовши до кінця тераси, вони повертаються назад і його батько завжди ближче до будинку, а його син завжди ближче до газона. Обидва легенько тримають його під руки; він не зважувався підняти руку до сигари, щоб їх не потривожити, і вона тліла, обсипаючи його попелом, поки нарешті випала з його уст, мало не обпікши їх. Тоді вони зникли, він лишився сам, і рукам стало холодно. Вони ходили втрьох, три Джоліони в одній особі.

Він стояв непорушно, прислухаючись до різних звуків: ось дорогою проїхала карета, десь удалині гуркотить поїзд, на Гейджевій фермі загавкав собака, зашепотіло листя, конюх заграв на сопілці. Небо всіяли зорі — яскраві, тихі й такі далекі! Місяць іще не зійшов. У мороці видно тільки темні плити та схоже на шабельні леза листя ірисів попід терасою — його улюблені квіти, покручені, згорнуті пелюстки яких забарвлені в колір ночі. Він повернувся до будинку. Великий, темний, і жодної живої душі в тій половині, де живе він. Сам-самісінький! Ні, він не може жити тут у такій самоті. А проте, поки існує краса, чому людина має почувати себе самотньою? Відповідь — наче на якусь безглузду загадку — була: тому що вона почуває. Що більша краса, то більша самотність, бо основа краси — гармонія, а основа гармонії — єднання. Краса не може втішити, якщо вона позбавлена душі. Ця ніч, до болю прекрасна, осяяна яскравими гронами зір, напоєна медвяними пахощами трав,— ця ніч не дасть йому насолоди, поки він розлучений з тією, що стала для нього ідеалом краси, її втіленням і сутністю, розлучений непорушними законами добропристойності.

Всю ніч він не міг заснути, намагаючись збудити в своєму серці покору, таку невластиву Форсайтам, що звикли робити усе по-своєму, маючи для цього міцні матеріальні підстави, успадковані від предків. Проте удосвіта він задрімав, і йому приснився дивний сон.

Він стояв на сцені, закритій височезною розкішною завісою, що сягала зірок і простягалася півколом уздовж рампи. Сам він був крихітний — малесенька неспокійна чорна фігурка, що бігала туди й сюди, але найдивовижніше було те, що він був не тільки самим собою, а й Сомсом, і тому не тільки відчував, а й спостерігав. Ця фігурка, в якій злилися він і Сомс, намагалась продертися крізь завісу, але завіса, щільна й темна, не пропускала їх. Кілька разів він пробіг сценою туди й сюди, аж поки нарешті — о радість!— помітив вузеньку щілину, крізь яку засяяли барви казкової краси, ніби позичені у ірисового цвіту. Здавалося, перед ним відкрилося видіння раю, далеке й невимовно прекрасне. Він швидко ступив уперед, щоб пройти туди, але завіса одразу стулилася перед ним. Болісно вражений, він — чи то був Сомс?— рушив далі, і вдруге завіса розхилилася, відкривши щілину, яка знову зникла, перш ніж він устиг пройти крізь неї. Це повторювалося безліч разів, аж поки він прокинувся з ім'ям Айріні на устах. Цей сон дуже прикро вразив Джоліона, особливо це ототожнення його з Сомсом.

Зранку, побачивши, що робота не клеїться, він сів на коня Джоллі й кілька годин їздив верхи, щоб стомитися. Наступного дня він вирішив поїхати до Лондона: може, йому пощастить дістати дозвіл вирушити слідом за дочками у Південну Африку. Тільки-но він почав складати речі, як поштар приніс такого листа:

"Готель "Зелений",

Річмонд, 13 червня

Мій любий Джоліоне!

Ви здивуєтеся, довідавшись, як близько я тепер від Вас. Париж став нестерпний, і я приїхала сюди, ближче до мого порадника. Мені так хочеться побачити Вас. Відколи Ви поїхали з Парижа, я не мала з ким перемовитися словом. Як там Ви і чи все гаразд із Вашим сином? Здається, ніхто не знає, що я тут.

Завжди Ваш друг Айріні"

Айріні за три милі від нього! І знову їй довелося втекти! Він стояв, а на устах його з'явилася дивна усмішка. На таке він не міг навіть сподіватися.

Опівдні він вирушив пішки через Річмонд-парк і дорогою думав: "Річмонд-парк! Слово честі, він підходить нам, Форсайтам!" Не те що Форсайти мешкали тут — ніхто тут не мешкав, крім членів королівської родини, лісничих та оленів,— але в Річмонд-парку природі дозволяли розвиватися тільки до певної межі, і вона прагнула здаватися якомога природнішою й наче говорила: "Погляньте на мої інстинкти — це майже пристрасті, які от-от звільняться з-під моєї влади, але, звичайно, не зовсім! Справжня суть володіння полягає в тому, щоб володіти собою". Так, Річмонд-парк справді володів собою, навіть цього ясного червневого дня, коли то тут, то там на верхівках дерев озивалися зозулі і горлиці сповіщали про те, що літо тепер у розпалі.

Готель "Зелений", куди Джоліон прийшов о першій годині, стояв майже навпроти славетного готелю "Корона і скіпетр"; він був скромний, дуже респектабельний, і в ньому завжди можна було знайти холодну яловичину, агрусовий пиріг і двох-трьох вельможних удів, так що перед дверима майже завжди стояла карета, запряжена парою коней.

В кімнаті, оббитій ситцем, таким лискучим, що, здавалося, самий його вигляд забороняв виявляти будь-які почуття, на круглому стільчику з вишитим сидінням сиділа Айріні й грала "Гензеля і Гретель" [46] по старих нотах. Над нею на стіні висіла гравюра, яка зображала королеву на поні серед гончаків, мисливців у шотландських шапках і впольованих оленів; біля неї на підвіконні цвіла в горщику біло-рожева фуксія. Вся кімната була настільки просякнута вікторіанським духом, що Айріні, вбрана у вузеньку сукню, здалася Джоліонові Венерою, що виходила з мушлі минулого сторіччя.

— Якби господарю не засліпило очей,— сказав Джоліон,— то він би показав вам на двері: ви порушили весь його стиль.

Своїм жартівливим тоном він розвіяв напруження. На підобідок їм подали холодну яловичину з маринованими горіхами, агрусовий пиріг і імбирне пиво в череп'яній карафці. Попоївши, вони пішли в парк, і жартівлива розмова завмерла — її змінила мовчанка, якої Джоліон так боявся.

— Ви не розповіли мені про Париж,— сказав він нарешті.

— Так.