Сага про Форсайтів - Сторінка 111

За мною довго стежили; ну що ж — до цього можна звикнути. А потім приїхав Сомс. І біля маленької Ніоби повторилася та сама історія: чи не згодна я повернутися до нього?

— Неймовірно!

Вона говорила, не підводячи очей, але тепер подивилася на нього. Ці темні очі, що шукали його очей, сказали виразніше за всякі слова: "Я дійшла до краю; якщо я потрібна тобі — візьми мене".

Чи доводилося йому переживати коли-небудь — а в нього за плечима вже стільки років — хвилину, сповнену таких бурхливих почуттів?

Слова: "Айріні, я вас обожнюю!"— мало не зірвалися з його уст. Але раптом із виразністю, на яку, здавалося б, неспроможна людська уява, він побачив Джоллі: син лежав, повернувшись білим як крейда обличчям до білої стіни.

— Мій син тяжко захворів,— сказав він стиха.

Айріні взяла його під руку.

— Ходімо далі; я розумію.

Обійшлося без жалюгідних пояснень! Вона зрозуміла! І вони пішли парком між високою, до колін, папороттю, між кролячими норами й дубами, розмовляючи про Джоллі. Через дві години він попрощався з нею біля брами і рушив додому.

"Вона знає про мої почуття до неї,— думав він.— Ще б пак! Марна справа ховати це від такої жінки!"

IV. НА ТОЙ БЕРЕГ

Джоллі смертельно стомився від снів. Тепер вони облишили його: він уже не мав сили марити; сни облишили його, і він лежав нерухомо, повільно пригадуючи щось далеке-далеке; йому ледве стало сили повернути очі й подивитися крізь вікно поряд із ліжком на напівпересохлу річку, що текла серед пісків, на ріденькі сріблясті чагарі рівнини Кару, що простягалася на протилежному березі. Тепер він знав, що таке Кару, хоча йому й не довелося побачити, як бури розбігаються, наче кролики, не довелося почути свисту куль. Хвороба звалила його, перш ніж він устиг понюхати пороху. Змучений спрагою, напився десь води, а може, поїв заражених фруктів — хто знає? Не він, кому бракувало сили навіть обуритися тим, що підступна неміч здобула над ним перемогу,— сили вистачало лише на те, щоб усвідомлювати, що поряд лежить багато інших, що він знемігся від маячних видив, та ще на те, щоб дивитися на вузеньку смужку річки й повільно пригадувати щось далеке-далеке...

Сонце вже сідало. Скоро настане прохолода. Йому хотілося б знати, котра година, помацати свого старого годинника, такого гладенького, почути, як дзвонить репетир. Він би наче зустрівся з давнім другом, наче побував би вдома. Йому навіть бракувало сили пригадати, що старого годинника накручено востаннє того дня, коли він опинився тут, у лазареті. Мозок його пульсував так повільно, що обличчя, які з'являлися і зникали,— доглядальниці, лікаря, санітара — були зовсім однакові, просто якесь обличчя; і слова, що він чув біля себе, означали те саме — майже нічого. Те, що діялося з ним колись, хоч воно теж було далеке й туманне, пригадувалося виразніше: ось він у Герроу іде повз старі сходи — "Сюди, сер! Сюди!"—він загортає черевики у "Вестмінстерську газету", зеленкуватий папір, блискучі черевики — ось дідусь виходить звідкись із темряви — запах землі — теплиця з шампіньйонами! Робін-Гіл! Бідолаху Балтазара закидають листям! Тато! Рідний дім...

До нього знову повернулася свідомість, він помітив, що в річці немає води... Хтось говорив до нього. Чи хоче він чогось? Ні. Чого йому хотіти? Він занадто кволий... Тільки почути бій свого годинника...

Голлі! Не вміє вона подавати м'яча. Бий вище! Не по землі!.. Табань човна, другий і ти, носовий! Це ж він другий!.. Свідомість знову повернулася. За вікном залягли фіолетові сутінки, і сходив криваво-червоний серп місяця. Він дивився на нього невідривно, мов зачарований; хвилина за хвилиною збігали в порожнечі свідомості, а серп здіймався усе вище й вище...

"Він відходить, лікарю!" Вже більше не загортати черевиків? Ніколи? "Наляж, другий!" Не треба плакати! Іди спокійно... на той берег... спати!.. Темно? Якби хтось пустив... репетир... його годинника!..

V. СОМС ДІЄ

Запечатаний лист з адресою, написаною рукою містера Полтіда, пролежав у кишені в Сомса цілих дві години, які він цілком присвятив справам "Нової вугільної компанії", що почала підупадати майже з того самого дня, як старий Джоліон пішов з посади голови її правління, а останнім часом так занепала, що залишилося тільки підготувати її ліквідацію. Він узяв листа, ідучи снідати до свого клубу в Сіті, освяченого пам'яттю тих днів, коли він заходив туди з батьком на початку сімдесятих років: Джеймс залюбки водив його з собою, щоб син заздалегідь склав собі уявлення про своє майбутнє життя.

Тут, у дальньому кутку, сидячи перед тарілкою смаженої баранини з картопляним пюре, він прочитав:

"Шановний сер!

Відповідно до вашої пропозиції ми взялися за справу з іншого кінця й одержали бажані відомості. Нагляд за 47 дав нам змогу виявити 17 у готелі "Зеленому" в Річмонді. Було встановлено, що протягом минулого тижня вони щодня зустрічалися в Річмонд-парку. Абсолютно певних фактів поки що не виявлено. Проте, беручи до уваги все те, що відбувалося в Парижі на початку року, я певен, ми тепер можемо задовольнити суд. Звичайно, ми й далі будемо стежити за цими особами, аж поки Ви повідомите нас про своє рішення.

Щиро відданий Вам Клод Полтід"

Сомс прочитав листа двічі й підкликав офіціанта:

— Заберіть тарілку: страва прохолола.

— Принести вам нову порцію, сер?

— Ні. Подайте мені каву в сусідню кімнату.

І, заплативши за нез'їдену баранину, він вийшов, минувши двох знайомих, наче не впізнав їх.

"Задовольнити суд!"—думав він, сидячи за круглим мармуровим столиком, на якому поставили каву. Цей нікчема Джоліон! Він налив собі кави, поклав цукру й випив. Він зганьбить його перед рідними дітьми! І, підвівшися, розпалений щойно прийнятим рішенням, він уперше відчув, що не завжди зручно бути власним повіреним. Його конторі не можна вести цю скандальну справу. Він примушений довірити свої найінтимніші таємниці чужій людині, іншому фахівцеві з родинного безчестя. До кого звернутися? Може, до Лінкмена й Лейвера на Бадж-роу — вони люди надійні, не дуже відомі, й знайомство у нього з ними далеке, тільки вітаються при зустрічі. Але перш ніж іти до них, треба ще раз поговорити з Полтідом. Проте від цієї думки Сомса на мить спаралізувала малодушність. Відкрити свою таємницю? Які знайти слова? Виставити себе на посміх? Однак цей пройда, мабуть, вже й сам знає — атож, напевно, знає! І, відчуваючи, що треба довершити цю справу зараз, він узяв кеб і поїхав у Вест-Енд.

Цього спекотливого дня вікно в кімнаті містера Полтіда було відверто розчинене, і за єдиний засіб остороги правила металева сітка, що перепиняла шлях мухам. Дві чи три спробували пролізти крізь неї, але застряли, і здавалося, ніби вони встромилися туди, щоб віддати себе на негайну з'їжу. Містер Полтід, простеживши за поглядом свого клієнта, встав і, вибачившися, зачинив вікно.

"Пихатий дурень",— подумав Сомс. Як і всі, хто твердо вірить у себе, він зразу озброївся необхідною для подібних випадків рішучістю і, всміхаючися своєю кривою посмішкою, сказав:

— Я отримав вашого листа. Маю намір діяти. Ви, напевне, знаєте, хто та жінка, за якою ви стежили.

Вираз обличчя містера Полтіда цієї хвилини був просто-таки незрівнянний. Цей вираз промовисто говорив: "А як ви гадаєте? Але це тільки професійна обізнаність, запевняю вас і прошу мені пробачити". Він злегка махнув рукою, наче кажучи: "Таке становище... кожен може опинитися в такому становищі!"

— Ну що ж, гаразд,— мовив Сомс, проводячи язиком по губах.— Я бачу, розмовляти про це більше немає потреби. Я доручаю цю справу Лінкмену та Лейверу з Бадж-роу. Можете не ознайомлювати мене з вашими відомостями, але подайте, прошу, ваш звіт їм о п'ятій годині й тримайте далі справу в цілковитій таємниці.

Містер Полтід напівзаплющив очі, ніби запевняючи, що все буде зроблено.

— Мій любий сер,— сказав він.

— Чи ви впевнені,— запитав Сомс із раптовою енергією,— що ми маємо досить доказів?

Містер Полтід ледь помітно здвигнув плечима.

— Гадаю, можна ризикнути,— стиха мовив він.— Маючи те, що ми маємо, і враховуючи людську природу, гадаю, можна ризикнути.

Сомс підвівся.

— Зверніться до містера Лінкмена. Дякую, не вставайте.

Він не хотів, щоб містер Полтід, як звичайно, прослизнув між ним і дверима. Вийшовши на осяяну сонцем Пікаділлі, він витер лоба. Найнеприємніше вже позаду — з незнайомими буде легше. І він повернувся до Сіті докінчити те, що іще чекало на нього.

А ввечері на Парк-лейн, коли він сидів за столом і дивився, як обідає батько, його раптом охопило могутнє давнє бажання мати сина — сина, що буде дивитися, як він їстиме на старості літ, що його він саджатиме на коліно, як у свій час саджав його Джеймс; сина, народженого від нього, який зможе зрозуміти його, бо він буде плоть від його плоті й кров від його крові, зможе зрозуміти й дати йому розраду і стане багатший і освіченіший за нього, бо він матиме від початку більші можливості. Постаріти — як цей кощавий, немічний, сивий дід, що сидить навпроти нього, й лишитися одному як палець з усім своїм багатством, що дедалі зростатиме; втратити інтерес до свого добра, бо воно не має майбутнього й перейде до чужих рук і ротів, стане тішити очі тим, до кого йому зовсім байдуже! Ні! Він вирветься з цього павутиння, він стане вільний, зможе одружитися, матиме сина, якого він встигне виховати, перш ніж стане таким, як оце його батько, що занепокоєно поглядає то на тушковане м'ясо, то на сина.

В такому настрої він пішов до своєї кімнати. Проте, лежачи в теплій постелі між простирал із тонкого полотна, припасених Емілі, він почав гризтися тяжкими спогадами. Уяву його полонила Айріні, з'явилося майже живе відчуття її тіла. Яку він зробив дурницю, побачивши її знову, а тепер його затопила ця хвиля, і йому нестерпно боляче думати про те, що вона з цим нікчемою, із цим підступним крадієм!

VI. ЛІТНІЙ ДЕНЬ

Після першої прогулянки з Айріні в Річмонд-парку Джоліон майже безнастанно думав про свого сина. Від нього не було ніяких звісток; у військовому міністерстві не пощастило нічого з'ясувати; а від Джун і Голлі принаймні тижнів зо три нема чого сподіватися листів. У ці дні він відчув, які недостатні його спогади про Джоллі і який із нього був поганий батько — не батько, а просто аматор.