Сага про Форсайтів - Сторінка 120

Не можна випускати з рук нічого свого, бо коли випустиш, то вже навіки. Ти станеш беззахисним, голим, як оті дерева, коли з них опадає листя; оголятимешся що далі, то більше й більше, а потім ти теж зів'янеш і впадеш додолу. Нараз його уява зробила дивний стрибок: йому здалося, що то не Аннет лежить за тим вікном, яке блищить від сонця, а Айріні — в їхній спальні на Монпельє-сквер, як то могло статися шістнадцять років тому. Чи вагався б він тоді? Жодної хвилини! Операція, операція! Зробити все, щоб вона жила! Не рішення, а крик душі — врятувати, хоча він і тоді вже знав, що вона його не любить! Але тепер!.. Ні, в його почутті до Аннет не було непереборної сили! Він багато міркував над цим протягом останніх місяців, а особливо часто, відколи її охопив страх. Вона норовиста, себелюбна, як усі француженки. Але ж така гарненька! Що б вибрала вона — зважилася б на ризик? "Я знаю, вона хоче мати дитину,— думав він.— Якщо дитина народиться мертва і у неї не буде ніякої надії стати матір'ю, це її страшенно засмутить. Ніякої надії! Все намарне! Жити з нею рік за роком без дитини! І нічого, що могло б прив'язати її! Вона занадто молода. Ніяких сподіванок для неї і для мене! Для мене?" Він ударив себе в груди! Чому він не може міркувати, не думаючи про себе,— забути про себе й вирішити, що йому слід робити? Ця думка шпигнула його, потім утратила свою гостроту, наче зламалася, вдарившись об панцир. Забути про себе? Неможливо! Попасти в простір, де немає ані звуків, ані запахів, ані дотику, ані світла! Сама думка про це була страшна, безглузда! І, дійшовши до підвалин реальності, до основи форсайтівського духу, Сомс заспокоївся на хвилину. Коли ти зникаєш, то все зникає; може, воно й триває, але втрачає весь свій сенс!

Він поглянув на годинника. За півгодини повернеться лікар. Він мусить вирішити. Якщо він не погодиться на операцію і вона помре, як він подивиться в очі її матері й лікарю? Як погляне в очі своєму сумлінню? Але ж вона народжує його дитину. Якщо погодиться на операцію, то він прирікає їх обох на бездітність. А заради чого ж іще він одружився з нею, як не задля того, щоб мати законного спадкоємця? І його батько — на порозі могили — чекає звістки! "Це жорстоко,— думав він.— Чого я маю це вирішувати! Це жорстоко!" Він повернувся й пішов до будинку. Простий переконливий спосіб вирішити! Він витяг монету і зразу ж сховав її. Він знав: якщо її підкине, то однаково не вчинить так, як випаде. Він пішов у їдальню, далі від тієї кімнати, звідки лунав стогін. Лікар сказав: іще є надія. Тут надія здавалася більшою: не плинула річка, не спадало листя. В каміні палахкотів вогонь. Сомс відчинив засклені дверцята буфета. Він майже ніколи не вживав міцних напоїв, але тепер налив собі віскі й випив його, не розбавляючи, щоб розігріти кров. "Цей Джоліон,— думав він,— у нього вже є діти. Йому дісталася жінка, яку я по-справжньому любив, і тепер він має від неї сина! А я!.. Мене просять, щоб я погодився на вбивство своєї єдиної дитини! Аннет не може померти; це неможливо. Вона дужа!"

Він усе ще стояв похнюплений біля буфета, коли надворі заторохтіли колеса лікаревої коляски. Тоді він вийшов у хол. Йому довелося чекати, поки лікар зійде вниз від породіллі.

— Ну як там, докторе?

— Усе без змін. Ви вже вирішили?

— Так,— сказав Сомс.— Не треба оперувати!

— Не треба? Ви ж розумієте, що це великий ризик?

Сомсове обличчя наче застигло, ворухнулися тільки губи:

— Ви сказали, що є надія?

— Надія є, але невелика.

— Ви кажете, що дитина напевно загине, коли зробите операцію.

— Так.

— Ви підтверджуєте свою думку, що ні в якому разі у неї не буде дітей?

— Цього не можна стверджувати з цілковитою певністю, але навряд.

— В неї міцне здоров'я,— сказав Сомс.— Спробуємо ризикнути.

Лікар подивився на нього дуже пильно.

— Ви берете на себе тяжку відповідальність,— сказав він.— Якби це була моя дружина, я б не зважився.

Сомсове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.

— Чи потрібна моя допомога?— запитав він.

— Ні, тримайтеся далі.

— Тоді я буду в картинній галереї. Ви знаєте, де це?

Лікар кивнув головою і пішов нагору.

Сомс стояв на місці, прислухаючись. "Завтра в цей час,— думав він,— я, можливо, буду її убивцею". Але ні! Це несправедливо, це жахливо назвати себе таким словом! Його знову огорнула похмура задума, і він пішов у галерею. Там він спинився біля вікна. Вітер віяв з півночі; було холодно, ясно; по яскраво-синьому небу мчали великі пасма білих хмарин; річка теж синіла крізь мереживо золотавого листя; ліси вигравали буйними барвами, охоплені багряним полум'ям,— рання осінь. Якби йшлося про його власне життя, чи зважився б він на такий ризик? "Але ж вона воліла б ризикнути моїм життям,— подумав він,— аніж утратити дитину! Адже вона не любить мене!" Та й чого іншого можна сподіватися від молодої дівчини, від француженки? Єдине життєво важливе для них обох, життєво важливе для їхнього подружнього життя і їхнього майбутнього — це дитина! "Я зазнав стільки мук заради цього,— думав він.— Я витримаю; так, витримаю. Є надія врятувати обох; так, є надія!" Не випускати з рук свого, аж поки стане сили,— так велить людська природа! Він почав ходити по галереї. Недавно він придбав одну картину, яка, він знав це, була справжнім скарбом, і він зупинився перед нею: дівчина з тьмяно-золотавими косами, схожими на металеву пряжу, що дивилася на маленьку золоту потвору, яку тримала в руці. Навіть цієї болісної хвилини Сомс почував задоволення від того, що придбав таку чудову річ,— він милувався тим, як майстерно виписаний стіл, підлога, стілець, постать дівчини, милувався зосередженим виразом її обличчя, тьмяно-золотавим плетивом її кіс, яскраво-золотою барвою маленької потвори. Збирати картини, багатіти, багатіти! Навіщо, коли... Він рвучко відвернувся від картини й підійшов до вікна. Кілька голубів злетіли зі своїх тичок біля голубника й, підхоплені вітром, розгорнули крила. В ясному промінні сонця вони майже сліпили очі своїм білосніжним пір'ям. Вони полетіли ген-ген, розсипавшись на тлі неба, наче химерні ієрогліфи. Аннет годувала голубів; то була гарна картина. Вони брали корм з її рук; вони знали, що в неї холодна ділова вдача. Розпач стиснув йому горло. Вона не помре, не повинна вмерти! Вона занадто... занадто розважлива; і в неї міцне тіло, по-справжньому міцне, як у її матері, незважаючи на її делікатну вроду!

Надворі посутеніло, коли він нарешті відчинив двері й прислухався. Ані звуку! Сходи й площадка внизу тонули в жовтуватому присмерку. Він повернувся, щоб піти назад, коли до нього долинув якийсь звук. Придивившись, він побачив унизу якусь темну постать, і серце його завмерло в грудях. Що це? Смерть? Примара смерті, що йде з кімнати Аннет? Ні? Всього лиш покоївка без чепчика й фартушка. Вона спинилася на останньому повороті сходів й сказала задихано:

— Лікар хоче вас бачити, сер.

Він збіг униз. Пропускаючи його, вона прихилилася до стіни й мовила:

— О сер! Уже скінчилося.

— Скінчилося?— перепитав Сомс, трохи не з погрозою.— Що ви хочете сказати?

— Дитина народилася, сер.

Він миттю вибіг угору по чотирьох сходинках і в напівтемному коридорі зіткнувся з лікарем. Той витирав мокре чоло.

— Ну що?— спитав Сомс.— Швидше!

— Обидві живі, здається, все гаразд.

Сомс стояв непорушно, затуливши очі долонею.

— Поздоровляю вас,— почув він голос лікаря,— вона була на волоску.

Сомс опустив руку, якою затуляв обличчя.

— Дякую,— сказав він,— щиро дякую. А що...

— Дочка — на щастя. Син убив би її — розумієте, голівка.

Дочка!

— Найдбайливіший догляд за обома,— почув він голос лікаря,— і все буде добре. Коли приїде мати?

— Увечері; сподіваюся, годині о дев'ятій-десятій.

— Я залишуся до її прибуття. Ви хочете побачити їх?

— Не зараз,— відповів Сомс,— перед тим, як ви поїдете. Я звелю подати вам нагору обід.

І він пішов униз.

Невимовна полегкість, але ж — дочка! Це здавалося йому несправедливим. Піти на такий ризик, зазнати всіх цих мук — та ще й яких тяжких!— заради дочки! Він стояв у холі, перед каміном, де палахкотіли поліна, торкав їх носком черевика й намагався оговтатись. "Батько!"— подумав він. Нема де правди діти: це дуже гірке розчарування! На цьому світі ніколи не матимеш усього, чого тобі хочеться! А іншого світу немає, а навіть коли він і є, то яка з нього користь!

Коли він стояв там, йому принесли телеграму:

"ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО БАТЬКО ПОМИРАЄ МАМА"

Він прочитав її, відчуваючи, що сльози здавили йому горло. Здавалося б, після того, що йому довелося пережити за останні години, вже ніщо не зможе зворушити його, але ця звістка його зворушила. Пів на восьму, поїзд із Редінга о дев'ятій, а поїзд мадам, якщо вона встигла на нього, прибуде о восьмій сорок — він зустріне її й поїде до Лондона. Він наказав подати коляску, машинально пообідав і пішов нагору. Лікар вийшов до нього.

— Вони сплять.

— Я не буду заходити,— відказав із полегкістю Сомс.— Мій батько при смерті. Мені треба їхати до міста. Чи все гаразд?

На обличчі лікаря з'явився вираз недовірливого захоплення. Він наче хотів сказати: "Якби ж то всі вміли так добре володіти собою!"

— Так, я думаю, ви можете їхати з спокійною душею. Чи скоро ви повернетеся?

— Завтра,— відповів Сомс.— Ось адреса.

Лікар, очевидно, вагався, чи слід висловити свої співчуття.

— На добраніч!— різко сказав Сомс, повернувся і вийшов.

Він надів хутряне пальто. Смерть! Від цього слова пробирає мороз. У кареті він закурив сигарету, що робив дуже рідко. Вечір був вітряний, темрява розпростала чорні крила; довелося їхати, освітлюючи дорогу ліхтарями. Батько! Старий-престарий дідусь! Тяжко помирати такого вечора!

Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.

— Це всі ваші речі?— запитав Сомс.

— Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?

— Непогано—обидві. Дівчинка!

— Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!

Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.

— А ви, mon cher?

— У мене помирає батько,— відповів крізь зуби Сомс.— Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.

— Tiens! [55] — промурмотіла мадам Ламот.— Quel malheur! [56]

Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда.