Сага про Форсайтів - Сторінка 134

Любо дивитися, як він його гортає, звичайно, не читаючи; іноді він питає, який тепер курс консолей, і я пишу йому на грифельній дошці великими цифрами. Звичайно, я завжди пишу те саме — скільки вони коштували в чотирнадцятому році, коли він іще стежив за курсом. На наше прохання лікар заборонив йому читати газети, коли розпочалася війна. Ой, як він спочатку засмутився! Але невдовзі заспокоївся, бо збагнув, що читання його стомлює; він на диво вміє заощаджувати енергію, як він це називав тоді, коли були живі мої любі пані, земля їм пером! Як він їм вичитував за це; вони ніколи не сиділи без діла, якщо ви пригадуєте, містере Сомсе.

— А якби я зайшов?— спитав Сомс.— Чи він упізнає мене? Адже ви знаєте: я складав його заповіт тисяча дев'ятсот сьомого року, після смерті міс Гестер.

— Не знаю, сер,— завагалась Смізер.— Не скажу вам напевно. Може, й упізнає; як на свій вік він дивовижна людина.

Сомс переступив поріг і, почекавши, доки Тімоті обернувся, голосно сказав:

— Дядечку Тімоті!

Тімоті ступив кілька кроків і зупинився.

— Га?— мовив він.

— Сомс!— крикнув Сомс щосили, простягаючи руку.— Сомс Форсайт.

— Ні!— промовив Тімоті й, гучно постукуючи ціпком по підлозі, знову почав свою прогулянку.

— Мабуть, нічого не вийде,— сказав Сомс.

— Так, сер,— погодилась Смізер.— Бачите, він іще не закінчив своєї прогулянки. Він ніколи не міг робити дві справи водночас. Удень він, напевно, запитає мене, чи не приходили ви щодо газу, і буде дуже нелегко пояснити йому, щоб він зрозумів.

— Як ви гадаєте, чи не потрібен для догляду за ним чоловік?

Смізер замахала руками.

— Чоловік! Ой ні! Цілком вистачить мене з куховаркою. Чужий чоловік відразу доведе його до нестями. І мої пані аж ніяк не схвалили б того, що в домі з'явився сторонній чоловік. До того ж ми так пишаємося ним.

— А лікар його відвідує?

— Щоранку. За такі часті візити він бере високу плату, а містер Тімоті так звик до нього, що навіть не звертає уваги, тільки показує язика.

— Що ж,— сказав Сомс, відвертаючись,— невеселе все-таки видовище.

— Боронь боже, сер! — схвильовано заперечила Смізер.— Даремно ви так гадаєте. Тепер, коли йому немає про що турбуватися, він тішиться життям, по-справжньому тішиться. Часто я кажу куховарці, що містер Тімоті нарешті почав жити по-людському. Розумієте, якщо він не гуляє, то приймає ванну або їсть, а якщо не їсть, то спить; отак він і живе, не знаючи ні журби, ні клопоту.

— Що ж,— зауважив Сомс,— мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.

— Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.

— Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я,— сказав Сомс.— При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.

— Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.

— Чудово,— мовив Сомс.

Він і справді пригадав. Смізер і Джейн найбільше годилися за свідків, бо Тімоті навмисне нічого не відписав їм у заповіті, щоб вони не були зацікавлені в його смерті. Цю пересторогу Сомс вважав майже непристойною, але Тімоті наполягав на ній і, зрештою, тітонька Гестер їх щедро забезпечила.

— Гаразд,— мовив він,— до побачення, Смізер. Доглядайте його, і коли він що-небудь скаже, запишіть і сповістіть мене.

— О, неодмінно, містере Сомсе; можете покластися на мене. Було дуже приємно побачити вас. А як куховарка зрадіє, коли я розповім їй.

Сомс потиснув їй руку й пішов униз. Хвилини дві він простояв біля вішалки, на яку стільки разів вішав свого капелюха. "Так усе минає,— думав він,— минає і починається знову. Бідолашний старий!" Він прислухався, чи не долине згори торохтіння ціпка, яку Тімоті тягає за собою, наче іграшкового коника; або чи не визирне з-за поручнів привид старечого обличчя і чи не озветься старий голос: "О, та це ж наш любий Сомс! А ми тільки-но говорили, що не бачили тебе цілий тиждень!"

Нічого, нічого! Тільки пахне камфорою та пилинки танцюють у промені світла, що падає крізь напівкругле вікно над дверима. Любий, старий дім! Мавзолей! Круто повернувшись, він вийшов і поспішив на вокзал.

V. РІДНА ЗЕМЛЯ

Він ступає по рідній землі,

Його звуть — Вел Дарті.

Таке почуття охопило Вела Дарті на сороковому році життя, коли він у той самий четвер рано-вранці виходив із старовинного будинку, що його придбав на північних схилах Сассекських крейдяних гір. Вел зібрався в Ньюмаркет, де не бував з осені 1899 року, коли втік з Оксфорда на перегони. Він зупинився на порозі поцілувати дружину й покласти в кишеню пляшку портвейну.

— Не перевтомлюй ноги, Веле, й не захоплюйся надто, коли гратимеш.

Її груди притиснулися до його грудей, очі дивилися в його очі, і Вел зрозумів, що і його нога, і кишеня в цілковитій безпеці. Він буде розважливим: Голлі завжди має слушність — у неї природжене почуття міри. Його ніколи не дивувало те, що, можливо, викликало подив у інших: він, хоч і був наполовину Дарті, ось уже двадцять років зберігав непорушну вірність своїй троюрідній сестрі, відколи романтично одружився з нею в Південній Африці в розпалі війни; і, залишаючись вірним їй, не вважав це за самопожертву, не нудився: вона була така здогадлива, так лукаво передбачала зміну його настрою. Доводячись одне одному близькими родичами, вони вирішили — точніше сказати, Голлі вирішила — не мати дітей, і хоч вона й зів'яла трохи, проте зберегла свою вроду, гнучкий стан і гарний колір темного волосся. Вела особливо захоплювало те, що вона не тільки живе його життям, а й своїм власним і що не рік то краще їздить верхи. Вона не кинула музики, багато читала — романи, вірші, всяку всячину. На їхній фермі в Південній Африці вона непогано доглядала хворих — чорношкірих дітлахів і жінок. Вона здібна, але не хизується цим, не чваниться. Не маючи схильності до самоприниження, Вел, проте, мусив визнати, що вона вища за нього, і не ставив їй цього за провину — рідкісний випадок як на чоловіків. Слід зазначити, що, хоч коли б він дивився на Голлі, вона завжди це знала, але він не завжди помічав, коли вона дивиться на нього.

Він поцілував її на ганку, бо не слід було робити цього на пероні, хоч вона супроводила його на станцію, щоб відвести додому автомобіль. Засмаглий на африканському сонці і вкритий зморшками в постійній боротьбі проти підступного норову коней, скутий покаліченою ногою, пораненою під час бурської війни (і, може, вона й врятувала йому життя під час світової війни), Вел мало змінився з того часу, коли вони з Голлі заручилися: та сама щира, чарівна усмішка, тільки вії, мабуть, стали ще густішими й темнішими, але все так само іскрилися крізь них світло-сірі очі, та ще ластовиння проступило виразніше, та волосся на скронях взялося сивиною. Він скидався на людину, що довго жила під пекучим сонцем життям невтомного наїзника.

За ворітьми він круто розвернув машину й запитав:

— А коли має приїхати юний Джон?

— Сьогодні.

— Може, щось треба для нього? Я можу привезти в суботу.

— Не треба нічого. Але, можливо, ти приїдеш тим самим поїздом, що й Флер,— о першій сорок.

Вел пустив свій "форд" галопом; він і досі їздив машиною так, як їздять у новій країні, де погані дороги,— без компромісів і готовий до того, що кожна вибоїна може спровадити його на небеса.

— Ця юна леді чудово знає, чого вона хоче,— сказав він.— Ти помітила це?

— Так,— відповіла Голлі.

— Дядечко Сомс і твій батько... Трохи незручне становище, правда?

— Вона цього не знає, і Джон не знає, і, звичайно, нічого їм не треба розповідати. Лише п'ять днів, Веле.

— Сімейна таємниця! Нехай буде так!

Коли Голлі вважає, що нічого боятись, то, певно, воно так і є.

Скосивши на нього лукавий погляд, вона спитала:

— Ти помітив, як вона спритно напросилася до нас?

— Ні!

— Дуже спритно. Що ти про неї думаєш, Веле?

— Гарна й розумна, але з норовом: коли розпалиться, то, чого доброго, може стати дибки.

— А от цікаво,— пробурмотіла Голлі,— чи й справді вона типова сучасна дівчина. Англія так змінилася, що важко щось зрозуміти.

— Тобі? Адже ти завжди так швидко в усьому розбираєшся.

Голлі засунула руку в кишеню його пальта.

— З тобою й іншому усе стає ясним,— додав підбадьорений Вел.— А що ти скажеш про того бельгійця Профона?

— Як на Мефістофеля, він досить добродушний.

Вел посміхнувся.

— Мені здається, що для друга нашої родини він дивна особа. А втім, наша родинна історія робить часом дивні зигзаги: дядечко Сомс одружився з француженкою, твій батько взяв шлюб із першою дружиною Сомса. Наші діди такого не пережили б.

— І не тільки наші, любий.

— Машина просить батога,— зауважив раптом Вел.— На підйомі вона не бажає підбирати під себе задні ноги. Доведеться погнати її чимдуж під гору, а то я запізнюся на поїзд.

Для нього в конях було щось таке, що завадило йому по-справжньому полюбити автомобіль, і коли він сидів за кермом, "форд" їхав зовсім інакше, ніж тоді, коли його вела Голлі. На поїзд він устиг.

— Будь обережна, коли їхатимеш додому; не попускай їй, бо інакше вона скине тебе на землю. До побачення, серденько.

— До побачення,— відгукнулася Голлі й послала йому рукою поцілунок.

В поїзді, повагавшися чверть години між роздумами про Голлі, ранковою газетою, спогляданням чудового весняного дня й невиразними спогадами про Ньюмаркет, Вел поринув у глибини невеличкого квадратного записника — все імена, родовід, походження коней, примітки про масть і стать. Форсайт, що жив у його душі, міг придбати коня тільки певної крові, але рішуче стримував нахили Дарті, які штовхали його на ризик. Повернувшись до Англії після вигідного продажу своєї південноафриканської ферми і кінського заводу й помітивши, що сонце тут світить досить рідко, Вел сказав собі: "Мені просто необхідно взятися до якогось діла, бо інакше в Англії я помру з нудьги. Полювання не врятує мене; я розводитиму й об'їжджатиму коней". Із спостережливістю й рішучістю, набутою тривалим перебуванням у новій країні, Вел визначив слабкі сторони сучасного конярства. Тепер усі засліплені модою і високою ціною. А він купуватиме за екстер'єр, і до біса родовід! І ось його самого починає вабити благородна кров! Напівсвідома думка ворушилася в його голові: "Цей клятий клімат змушує людину бігати по колу.