Сага про Форсайтів - Сторінка 136

Я нічого не казатиму твоєму дядечкові. Це тільки розтривожить його. Як добре, що ти повернувся до мене, мій любий хлопчику, тепер, коли я старію.

— Старієш! Отакої! Ти така сама молода, як і колись. Слухай, мамо, а цей Профон пристойна людина?

— Проспер Профон! Ще б пак! Такого цікавого й дотепного чоловіка я ще не зустрічала.

Вел гмикнув і розповів про мейфлайську кобилу.

— Дуже схоже на нього,— зауважила Вініфред.— Він здатний на що завгодно.

— Гм,— сказав Вел із притиском.— Нашій родині не дуже щастило з такими людьми, надто вже вони легковажні.

Це була правда, і Вініфред на хвильку поринула в сумну задуму, перш ніж відповіла:

— Воно-то так. Але він — чужоземець, Веле. І треба на це зважати.

— Гаразд. Я користатимуся його кобилою і якось йому віддячу.

Незабаром він розпрощався з матір'ю, прийняв її поцілунок і помчав до свого букмекера, в клуб "Айсіум" і на вокзал.

VI. ДЖОН

Місіс Вел Дарті після двадцятирічного перебування в Південній Африці палко закохалася — на щастя, в те, що було близьке їй, бо предметом її пристрасті був краєвид, що відкривався з її вікон: холодне ясне світло на зелених пагорбах. Вона знову бачить Англію! Англію ще прекраснішу, ніж та, що снилася їй уві сні. І справді, волею випадку подружжя Дарті опинилося в такому місці, де крейдяні гори сонячного дня на диво гарні. Успадкувавши від батька вміння бачити світ очима художника, Голлі могла належно оцінити химерність їхніх обрисів і сяйво білих схилів; сходити вгору дорогою, що пролягла в глибокій улоговині, чи брести до Чанктонбері або Емберлі для неї було справжньою втіхою, яку вона не наважувалася ділити з Велом, бо Велові милуватися природою заважав форсайтівський інстинкт, що вчив діставати від неї якусь користь — от хоч би зручну місцину об'їжджати коней.

Дорогою додому, ведучи "форд" рівно, ніби намагаючись його заспокоїти, Голлі дала собі обіцянку, що насамперед візьме Джона на гору і покаже йому свій краєвид, осяяний травневим сонцем.

Вона чекала молодшого брата з материнською ніжністю, не витраченою цілком на Вела. Під час триденних відвідин Робін-Гіла невдовзі після повернення на батьківщину їй не пощастило побачити Джона — він іще був у школі; і вона, як і Вел, уявляла його собі русявим хлопчиком, що, розмальований синіми та жовтими смугами, грався біля ставка.

Ті три дні в Робін-Гілі були сповнені хвилюванням, сумом і збентеженням. Спогади про покійного брата; спогади про Велове сватання; постарілий батько, якого вона не бачила двадцять років, щось похоронне в його іронії і ніжності, одразу помічене вразливою дочкою; а головне — присутність мачухи, яку Голлі невиразно пам'ятала, як "леді в сірому" тих днів, коли ще була маленька і дідусь був живий, а мадемуазель Бос так сердило, що та чужа жінка почала вчити Голлі музики,— все це бентежило й ятрило душу, що прагнула побачити у Робін-Гілі колишній спокій. Але Голлі вміла приховувати свої почуття, і все зовні ніби йшло гаразд.

На прощання батько поцілував її, і вона відчула, як тремтять його губи.

— Правда ж, донечко,— сказав він,— війна не змінила Робін-Гіла? Адже ні? Якби ж то ти привезла з собою Джоллі! Як тобі подобається ця спіритична маячня? Коли вже дуб помре, то його не оживиш.

Відчувши теплоту її обіймів, він, певно, здогадався, що виказав себе, бо зразу ж іронічно додав:

— Спіритизм — якесь безглузде слово; чим більше ним займаються, тим ясніше доводять, що все це матерія.

— Тобто як?— запитала Голлі.

— А дуже просто! Візьми хоча б фотографування привидів. Для фотографії потрібно насамперед, щоб світло падало на щось матеріальне. Ні, йдеться до того, що ми будемо називати всяку матерію духом або всякий дух матерією — не знаю, що саме чим.

— Але ж ти не віриш у загробне життя, тату?

Джоліон поглянув на неї, і її глибоко вразив сумовито-примхливий вираз його обличчя.

— Доню, я хотів би щось мати від смерті. Я вже не раз міркував над цим. Та хоч скільки намагався, я ніяк не можу знайти нічого такого, чого не можна було б пояснити телепатією, підсвідомістю й еманацією сукупності речей цього світу. Хотів би знайти, та не можу! Бажання породжують роздуми, але ж доказів вони не дають.

Голлі ще раз притулилася вустами до батькового чола, і її дотик підтвердив його теорію, що вся матерія стає духом,— чоло здалося їй якимось нематеріальним.

Але найбільше запам'яталося їй, як одного разу непомітно для мачухи вона спостерігала, як та читає листа від Джона. Це було, вирішила Голлі, найпрекрасніше, що вона бачила в житті. Айріні, поринувши в лист від сина, стояла біля вікна, а світло падало на її обличчя й гарне сиве волосся; уста її ворушилися, всміхалися, темні очі сміялися, радісно сяяли; в одній руці вона тримала листа, а другу притиснула до грудей. Голлі тихенько пішла собі, як від видіння чистої любові, певна, що Джон хороший хлопець.

Побачивши, як він виходить із вокзалу, несучи в руках по валізі, Голлі впевнилась, що приязнь її має підстави. Він трохи скидався на Джоллі — давно втраченого кумира її дитинства, але здавався безпосереднішим, не таким розважливим; очі в нього були посаджені глибше, волосся світліше — він не носив капелюха; загалом дуже милий "маленький братик".

Його соромлива чемність зворушила Голлі, яка звикла до самовпевненої поведінки сучасної молоді; він був збентежений тим, що машину веде вона, а не він. Чи не дозволить вона йому сісти за кермо? Щиро кажучи, у Робін-Гілі автомобіля не було від початку війни, і він брався за кермо тільки раз у житті, і то врізався в насип — тож нехай Голлі трохи повчить його. Його сміх, тихий і заразливий, здався їй просто чарівливим, хоча це слово, як вона чула, вважалося тепер застарілим. Коли вони приїхали додому, він витяг пожмаканого листа, Голлі прочитала його, поки він умився,— зовсім коротенький лист, що, мабуть, завдав її батькові багато мук:

"Люба доню!

Сподіваюся, ви з Велом пам'ятаєте, що Джон нічого не знає про нашу сімейну історію. Ми з його матір'ю вважаємо, що він надто молодий для цього. Хлопець дуже хороший, він зіниця її ока. Verbum sapientibus. [71]

Твій люблячий батько Дж. Ф."

От і все; проте лист збудив у Голлі неспокій, і вона вже пошкодувала, що запросила Флер.

Після чаю вона виконала дану собі обіцянку й повела Джона в гори. Вони довго розмовляли, сидячи над старим крейдяним кар'єром, порослим ожиною і агрусом. Молочай і печіночниця поцяткували зелений схил дрібними зірочками квітів, у небі співали жайворонки, в кущах висвистували дрозди, часом чайка, залетівши з морського берега, кружляла, сліпучо-біла, на тлі тьмяного неба, де невиразною плямою вже сходив бляклий місяць. Повітря було напоєне солодкими пахощами, наче невидимі крихітні створіння бігали навколо й топтали запашні трави.

Джон, що був замовк, раптом сказав:

— Яка краса! І нічого зайвого. Дзвіночки отари і чайки політ...

— "Дзвіночки отари і чайки політ"! Та ти, любий мій, поет!

Джон зітхнув.

— Куди мені! Не вийде!

— А ти спробуй! Я пробувала в твоєму віці.

— Справді? Мама теж каже: "Спробуй"; але я такий нікчема. Почитаєте мені ваші вірші?

— Любий мій,— лагідно відказала Голлі,— я вже дев'ятнадцять років замужем. А вірші писала ще тоді, коли збиралася вийти заміж.

Джон знову зітхнув і ліг долілиць: повернена до Голлі щока чарівно зашарілася. Невже Джонові "забило дух", як сказав би Вел! Уже? Проте якщо так, то тим краще,— хлопець не зверне уваги на Флер. А втім, у понеділок він розпочне працювати на фермі. І Голлі всміхнулася. Хто це ходив за плугом? Здається, Бернс. Чи тільки Петро Орач? [72] Тепер мало не всі юнаки й більшість дівчат стали писати вірші, судячи з численних збірок, які вона прочитала в Південній Африці, замовляючи їх через Гетчеса і Бампгарда; і, треба сказати, цілком пристойні вірші, куди кращі за ті, які писала вона сама! Але ж треба взяти до уваги, що поезія по-справжньому ввійшла в моду пізніше — разом із автомобілями. Ще одна довга розмова після обіду біля каміна в низькій кімнаті, і їй було відомо про Джона майже все, окрім хіба що чогось дуже важливого. Голлі провела його до дверей спальні,— двічі побувавши в ній перед тим і переконавшись, що там усе гаразд,— і пішла до себе, впевнена, що полюбить брата і що Велу він теж сподобається. Він має гаряче серце, але спокійний; чудово вміє слухати, чуйний до інших. Він, очевидно, любить батька й обожнює матір. Їздити верхи, веслувати, фехтувати йому подобається більше, ніж грати в ігри. Він рятує метеликів, що пурхають біля свічки, і хоч ненавидить павуків, проте не вбиває їх, а виносить надвір на клаптику паперу. Одне слово, він симпатичний. Вона заснула, думаючи про те, як він страждатиме, коли хтось вразить його. Але хто його вразить?

А Джон тим часом сидів біля вікна з аркушем паперу й олівцем писав свого першого "справжнього вірша"— при свічці, бо місячного сяйва було не досить; його вистачало тільки на те, щоб ніч здавалася трепетною і наче вирізьбленою на сріблі. Такої ночі Флер могла б іти, озиратися і вести за собою в гірську далечінь. І Джон морщив своє задумане чоло, писав на папері, викреслював, писав знову і робив усе необхідне, щоб завершити витвір мистецтва, а його охопило таке почуття, яке, певно, охоплює весняний вітер, коли він виспівує свої перші пісні серед весняного цвіту. Джон належав до тих нечисленних хлопців, у яких шкільні роки не вбили прищепленої вдома любові до краси. Йому доводилося, звичайно, ховати її в глибині душі — навіть учитель малювання не знав про неї; але вона жила в ньому, чиста й світла. Вірш здався йому настільки ж недоладним і незграбним, наскільки ніч здавалася легкокрилою. Проте він вирішив зберегти його. Певна річ, вірш нікудишній, проте це все-таки краще, ніж нічого, коли треба висловити щось, чого не можеш висловити. Джон подумав трохи збентежено: "Я не зможу показати його матері". Заснувши нарешті, він спав дуже міцно, затоплений хвилею нових вражень і почуттів.

VII. ФЛЕР

Щоб уникнути неприємних розпитувань, Джонові сказали тільки:

— Ми запросили на неділю одну знайому дівчину. Вона приїде з Велом.

З тієї ж причини Флер сказали тільки:

— У нас гостює один юнак.

Обоє лошат, як їх називав подумки Вел, зустрілися, отже, зовсім не готові до цієї зустрічі.