Сага про Форсайтів - Сторінка 139

Високородний власник не уявляв собі її цінності, поки в дев'яностих роках один заповзятливий критик не відкрив світові, що іспанський художник на ім'я Гойя — геній. Це була звичайна собі картина Гойї, проте чи не єдина в Англії, і високородний власник прославився. Маючи великі статки й відзначаючись тією аристократичною культурою, яка нехтує суто чуттєві втіхи й грунтується на здоровішому принципі, що людина повинна знати все і відчайдушно любити життя,— він твердо вирішив, поки живий, тримати у себе річ, котра так його прославила, а після смерті відписати її державі. На щастя Сомса, 1909 року палата лордів зазнала запеклих нападок, і високородний власник стривожився й розгнівався. "Якщо вони вважають, що можна безкарно грабувати мене з усіх боків,— сказав він сам собі,— то вони помиляються. Поки мене не чіпають і дають спокійно тішитися життям, держава може розраховувати на те, що після моєї смерті вона дістане у спадок кілька моїх картин. Але якщо держава збирається цькувати мене й грабувати, то хай я буду проклятий, коли не продам до бісового батька всієї колекції. Не шануєте моїх патріотичних почуттів, то й не сподівайтеся, що я віддам вам свою власність". Кілька місяців у нього визрівала ця думка, а потім якось уранці, прочитавши промову одного державного діяча, він телеграфував своєму агентові, щоб той приїхав разом із Бодкіном. Оглянувши колекцію, Бодкін, чия думка про ринкові ціни мала найбільшу вагу, заявив, що з повною свободою дій, продаючи картини в Америку, Німеччину та інші країни, де ще шанують мистецтво, можна одержати за них куди більше грошей, ніж в Англії. Патріотичні почуття високородного власника, сказав він, добре відомі, але в його колекції мало не всі картини — унікальні витвори мистецтва. Високородний власник намотав це собі на вус і вичікував іще одинадцять місяців. На дванадцятому місяці він прочитав нову промову того самого державного діяча й телеграфував агентові: "Дайте Бодкінові свободу дії". Саме тоді у Бодкіна і виник задум, який урятував Гойю і ще дві унікальні картини для батьківщини високородного власника. Однією рукою Бодкін пропонував картини на чужоземний ринок, а другою складав список приватних англійських колекціонерів. Діставши пропозицію найвищої, на його думку, ціни від якого-небудь чужоземного колекціонера, він пропонував картину і встановлену ціну увазі вітчизняних колекціонерів і закликав їх із патріотичних почуттів заплатити більше. В трьох випадках (включаючи й Гойю) з двадцяти одного він досяг своєї мети. Чому? Бо один з колекціонерів, гудзиковий фабрикант, бажав, щоб його дружина іменувалася леді Баттонс [73]. Тому він придбав за великі гроші одну з унікальних картин і подарував її державі. Його друзі казали, що це "один із пунктів його стратегічного плану". Другий колекціонер ненавидів Америку і купив унікальну картину, щоб "допекти клятим янкі". Третій колекціонер був Сомс, який, тверезіше міркуючи, аніж інші, купив картину після поїздки в Мадрід, бо переконався, що Гойя поки ще йде вгору. Тепер, щоправда, він не в моді, проте слава його ще попереду; і, дивлячись на цей портрет, який нагадував своєю прямотою Гогарта і Мане, але водночас вражав своєрідною гострою красою малюнка, Сомс дедалі більше впевнювався, що не помилився, хоч і заплатив великі гроші,— жодна картина ще не обходилася йому так дорого. А поряд з портретом висіла копія "La vendimia". Ось вона, мала пустунка, дивиться на нього сонливо-замріяним поглядом, тим поглядом, який Сомс любив у ній найбільше, бо він навіював йому почуття спокою.

Він усе ще дивився на картину, коли ніздрі його залоскотав запах сигарного диму й хтось позад нього промовив:

— То як, містере Форсайд, що ви збираєтеся робити з цією невеличкою колекцією?

Знову цей бельгієць, мати якого — наче не досить і фламандської крові — була вірменка! Придушивши роздратування, він спитав:

— Ви розумієтесь на картинах?

— У мене теж є дещо.

— І постімпресіоністи є?

— Та-ак. Вони мені подобаються.

— Якої ви думки про цю річ?— запитав Сомс, показуючи на Гогена.

Мосьє Профон випнув нижню губу і гостру борідку.

— А нічогенька,— відповів він.— Ви хочете її продати?

Сомс стримав раптове бажання сказати: "Ні, власне",— він не бажав вдаватися з цим чужинцем до звичних хитрощів.

— Так,— мовив він.

— Що ви за неї хочете?

— Те, що сам заплатив.

— Гаразд,— сказав мосьє Профон.— Охоче заберу у вас цю невеличку картину. Постімпресіоністи дуже далекі від життя, але вони цікаві. Я не вельми захоплююся живописом, проте маю дещо, зовсім невеличку колекцію.

— Чим же ви захоплюєтеся?

Мосьє Профон знизав плечима.

— Життя страшенно нагадує бійку мавп за порожній горіх.

— Ви молодий,— сказав Сомс.

Профонові, певно, закортіло узагальнень, але можна було обійтися без нагадувань, що власність втратила свою колишню тривкість.

— Я не бентежуся,— відповів, усміхаючись, мосьє Профон.— Ми народжуємося і вмираємо. Половина людства голодує. Я годую невеличкий гурт дітей на батьківщині моєї матері; але яка з того користь? Однаково, що викинути гроші в річку.

Сомс поглянув на нього й повернувся до свого Гойї. Хто знає, чого хоче цей чужинець.

— На яку суму мені виписати чек?— провадив мосьє Профон.

— П'ятсот,— коротко відказав Сомс.— Але я не силую вас купувати картину, якщо вона вас мало цікавить.

— О, не турбуйтесь,— відповів мосьє Профон.— Я буду щасливий придбати цю річ.

І він виписав чек авторучкою, щедро оздобленою золотом. Сомс занепокоєно стежив за ним. Яким чином цей добродій довідався, що він хоче продати Гогена? Мосьє Профон подав йому чек.

— Англійці ставляться до картин дуже дивно,— зауважив він.— Так само і французи, та й мої співвітчизники теж. Дуже дивно.

— Не розумію вас,— холодно сказав Сомс.

— Ніби це капелюхи,— загадково мовив мосьє Профон.— Маленькі чи великі, вгору криси чи вниз — усе тільки мода. Дуже дивно.

Він посміхнувся і виплив з галереї, синій і міцний, як дим його чудової сигари.

Сомс узяв чек із таким почуттям, ніби Профон піддав сумніву справжню вартість власництва. "Космополіт",— думав він, спостерігаючи, як Профон і Аннет сходять з веранди й простують до річки. Що його дружина знайшла в цьому жевжику? Може, їй приємно порозмовляти рідною мовою І в душі Сомса зродилося те, що мосьє Профон назвав би "невеличким сумнівом": чи не занадто Аннет вродлива, щоб безпечно прогулюватися з цим "космополітом"? Навіть на такій відстані Сомс бачив синій димок сигари мосьє Профона, що звивався в спокійному сонячному світлі; і його сірі замшеві черевики й сірий фетровий капелюх — та він справжній чепурун! Побачив він також, як його дружина швидко повернула голову, що так рівно височіла над її знадливою шиєю і плечима. Цей поворот шиї завжди здавався йому трохи умисним і якимсь оперетковим — не зовсім пристойним для леді. Він стежив, як вони йшли садовою доріжкою. До них приєднався юнак у фланелевому костюмі — мабуть, якийсь недільний гість, що приплив сюди човном. Сомс повернувся до свого Гойї. Він іще дивився на Флер-виноградарку, занепокоєний новиною, яку принесла Вініфред, коли голос дружини сказав:

— Сомсе, це містер Майкл Монт. Ти запрошував його подивитися картини.

Перед ним стояв жвавий юнак із галереї на Корк-стріт!

— З'явився, як бачите, сер. Я живу всього за чотири милі від Пенгборна. Правда, чудовий день?

Опинившись віч-на-віч з наслідками своєї товариськості, Сомс придивився до відвідувача. Рот у юнака був широкий, губи вигнуті — наче він безперестану посміхався. Чому він не відростить рештки своїх ідіотських вусиків, що роблять його схожим на блазня з мюзик-холу? Нащо сучасна молодь принижує свій клас цими схожими на зубну щітку вусиками чи крихітними бачками? Фе! Самозакохані ідіоти! Зате в усьому іншому гість видавався цілком пристойним, і його фланелевий костюм був бездоганно чистий.

— Радий вас бачити,— сказав він.

Юнак, що роздивлявся довкола, раптом завмер.

— Оце-то картина!

Сомс відчув і приємність, і прикрість водночас, побачивши, що гостеве зауваження стосується копії Гойї.

— Так,— сухо відказав він,— але це не справжній Гойя. Це лише копія. Я замовив її, бо дівчина з фрески нагадує мені дочку.

— Справді! То ось чому, сер, це обличчя здалося мені знайомим. Вона тут?

Відвертість юнака майже обеззброїла Сомса.

— Вона приїде після чаю. Оглянемо картини?

І Сомс почав обхід, який ніколи не набридав йому. Він не сподівався тонкого розуміння від людини, що сплутала копію з оригіналом, але в міру того, як вони переходили від розділу до розділу, від періоду до періоду, юнак дедалі більше дивував його щирими й влучними зауваженнями. Сам проникливий від природи й навіть чутливий під маскою стриманості, Сомс недаремно тридцять вісім років присвятив своїй колекціонерській пристрасті, і його обізнаність із живописом виходила за межі простого знання ринкової вартості картин. Він, так би мовити, був ланкою між художником і покупцем. Мистецтво для мистецтва й таке інше, звичайно, дурниці. Але естетизм і добрий смак необхідні. Треба, щоб витвір художника одержав визнання певного числа людей з добрим смаком, і тоді він набуде твердої ринкової вартості, тобто стане "витвором мистецтва". Розриву, по суті, не існує. І він настільки звик до овечої отари несміливих і незрячих відвідувачів, що його зацікавив гість, який без вагання говорив про Мауве: "Які чудові копиці!" або про Якоба Маріса: "Малював, наче віхтем мазав! От у Маттейса Маріса виходило знаменито, правда, сер? У нього поверхню хоч лопатою копай!" А коли юнак свиснув перед Вістлером із словами: "Як ви гадаєте, сер, чи він хоч раз бачив голу жінку?"— Сомс зауважив:

— А хто ви самі, містере Монт, дозвольте запитати?

— Я, сер? Я збирався стати художником, але завадила війна. В окопах я, знаєте, мріяв про біржу, щоб там було затишно, тепло й не дуже гамірно. Але все зіпсував мир; на акціях тепер далеко не заїдеш, адже так? Я демобілізувався лише рік тому. Що ви мені порадите, сер?

— У вас є кошти?

— Бачте,— відповів юнак,— у мене є батько. Я захищав його життя під час війни, отже, тепер він зобов'язаний захищати мене від голоду. Хоча, певна річ, виникає питання, чи залишать йому його власність. Якої ви думки щодо цього, сер?

Сомс відповів блідою посмішкою, якою ніби хотів захиститися від цього запитання.

— Мого старого аж пересмикує, коли я кажу, що, може, йому ще доведеться працювати.