Сага про Форсайтів - Сторінка 52

Джеймс тільки ледь підвівся; він уже зручно вмостився і до того ж був не надто високої думки про Бентема, з яким йому двічі довелося сидіти через одного чоловіка на обіді у Бамлі Томма. Бамлі Томм був справжнісінький телепень, хоч йому й пощастило зробити кар'єру. Свою першу справу він провадив під Джеймсовим керівництвом. До того ж Джеймс занепокоївся, помітивши, що Босіні відсутній. "Що це за витівка?" — міркував він.

Суддя оголосив початок засідання. Королівський адвокат Уотербак, відсунувши свої папери, озирнувся довкола, ніби збирався ударити биткою крикетний м'яч, устав і звернувся до суду.

Дотичні до цієї справи факти настільки ясні, сказав він, що їх ніхто не зважиться поставити під сумнів, і він би тільки просив високоповажного суддю витлумачити листування між його клієнтом і відповідачем, архітектором, щодо опорядження будинку. Він, проте, вважає, що з цього листування можна зробити тільки один-єдиний висновок. Коротко виклавши історію будинку в Робін-Гілі, який він назвав особняком, і розказавши, скільки грошей витрачено на його спорудження, Уотербак провадив:

— Мій клієнт, містер Сомс Форсайт, джентльмен, людина заможна, ніколи б не зважився заперечувати вимог, які б спиралися на законні підстави, але його так обурило ставлення архітектора до спорудження будинку, на який, як то відомо вашій милості, йому вже довелося витратити дванадцять — дванадцять тисяч фунтів! — суму, яка значно перевищувала його попередні розрахунки, що він з принципових міркувань — я підкреслюю це — з принципових міркувань і в інтересах усього загалу був змушений подати цей позов. Заперечення, на яке спирається в своїй обороні архітектор, коли розглянути його хоч трохи уважно, як це я зараз доведу вашій милості, позбавлене всяких серйозних підстав.

І королівський адвокат прочитав листи.

Його клієнт, "людина, що посідає поважне становище", ладен засвідчити під присягою, що він ніколи не дозволяв і навіть у думці не мав дозволяти витрат понад остаточну, ясно визначену межу — дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів; і щоб не марнувати дорогого для суду часу, він зразу викличе містера Форсайта.

Сомс зійшов на кафедру. Він здавався втіленням спокою. Обличчя ледь гордовите, бліде, чисто виголене, брови трохи нахмурені, губи міцно стулені, бездоганний костюм, одна рука в рукавичці. На всі запитання він відповідав трохи притишеним, але виразним голосом. Його відповіді під час перехресного допиту були дуже лаконічні.

— Адже він ужив вираз "за власним розсудом"?

— Ні.

— Хіба ж ні!

— Він ужив вираз "за власним розсудом у межах, зазначених у цьому листуванні".

— І він ладен запевнити суд, що цей вираз правильний?

— Так.

— І як його треба розуміти?

— Буквально.

— І він ладен запевнити, що в ньому немає суперечності?

— Так.

— А він часом не ірландець?

— Ні.

— А чи в нього є освіта?

— Так.

— І проте він відстоює своє твердження?

— Так.

Поки Сомс відповідав на ці, а також багато інших запитань, які раз у раз торкалися "дражливого моменту", Джеймс сидів, приклавши долоню до вуха і не зводячи з сина очей.

Він пишався ним! Він відчував, що за подібних обставин не зміг би опертися спокусі й, відповідаючи на запитання, почав би просторікувати, але його інстинкт підказував, що саме зараз треба відповідати якомога лаконічніше. Проте він полегшено зітхнув, коли Сомс спроквола повернувся і з тим самим незворушним виразом зійшов із підвищення.

Коли черга дійшла до оборонця Босіні, Джеймс подвоїв свою увагу і кілька разів пильно оглянув залу, шукаючи серед публіки самого відповідача.

Молодий Ченкері нервувався: відсутність Босіні ставила його у невигідне становище. Отож він доклав усіх зусиль, щоб обернути його відсутність йому ж таки на користь.

Він побоюється, сказав оборонець, що його клієнта спіткало якесь нещастя. У нього був твердий намір прийти на суд і подати свої свідчення; сьогодні зранку посланець заходив і до контори містера Босіні, і до його квартири (оборонець чудово знав, що вони містяться в одному приміщенні, проте визнав за краще про це не згадувати), але ніде його не знайшов, і він, оборонець, знаючи, як твердо збирався містер Босіні подати свої свідчення, вважає, що з ним сталася якась лиха пригода. Проте оскільки йому не доручено просити, щоб суд відклав розгляд справи, то він, не маючи такого доручення, вважає своїм обов'язком проводити захист. Його основний аргумент, який, на його скромну думку, є вельми вагомий і який його клієнт напевно підтвердив би своїм свідченням, коли б, на превеликий жаль, якісь обставини не завадили йому з'явитися до суду, полягає в тому, що вираз "за власним розсудом" не можна обмежити, перекрутити й позбавити його значення будь-якими іншими умовами. До того ж, на його думку, листування переконливо доводить, що містер Форсайт, незважаючи на свої теперішні свідчення, раніше не збирався відмовитись від своїх фінансових зобов'язань щодо роботи, яку архітектор замовив чи виконав сам. Його підзахисний ніколи і в думці не мав, що між ним і замовником може виникнути такий конфлікт, інакше, як це доводять листи, він би ніколи не взявся за цю роботу — роботу надзвичайно тонку, виконану так дбайливо і з такою майстерністю, що може задовольнити смаки найвибагливішого знавця, заможної людини, людини багатої. Саме це його найдужче обурює, і з великого обурення він дозволить собі вжити, може, надто різких висловів, заявляючи, що цей позов безпрецедентний несправедливістю своїх звинувачень, несподіваністю й безпідставністю своїх вимог. Якби його милість мав нагоду оглянути цей чудовий будинок — він, оборонець, вважав за свій обов'язок поїхати на будову і побачити витонченість і красу оздоблення, виконаного його клієнтом, справжнім художником у своїй всіма шанованій професії,— то його милість, напевно, не потерпів би такої — він не хоче вжити гострішого виразу — такої зухвалої спроби уникнути своїх законних обов'язків.

Розбираючи текст Сомсового листа, Ченкері згадав мимохідь позов "Буало проти Цементної компанії". "Навряд чи слід покладатися,— сказав він,— на рішення суду в тій справі. В кожному разі, я вважаю, що його можна витлумачити як на мою користь, так і на користь мого колеги".

Потім він детально спинився на "дражливому моменті". Нехай містер Форсайт дарує йому, але він сам заперечив свої застереження. Що ж до його клієнта, то він людина небагата, і справа ця ставить під загрозу його добробут: він дуже талановитий архітектор, і слід зважити на ту шкоду, якої, без сумніву, може зазнати його професійна репутація. Оборонець докінчив свій виступ надто, мабуть, відвертою апеляцією до судді, як до аматора мистецтва, й закликав його стати на захист художників, яких іноді — він підкреслив слово "іноді"— стискає залізна рука капіталу. "Яке ж буде становище митців,— сказав він,— коли люди заможні, на зразок того ж таки містера Форсайта, відмовлятимуться — і то зовсім безкарно — виконувати свої зобов'язання, які вони беруть на себе, замовляючи якусь роботу..." А тепер він хотів би викликати свого клієнта, на той випадок, якщо він зрештою спромігся прийти сюди в останню хвилину.

Судові пристави тричі вигукнули ім'я Філіпа Бейнза Босіні, і їхній поклик прокотився сумною луною по судовій залі й галереї.

Звук цього імені, який завмер без відповіді, справив на Джеймса дивне враження: так кличуть на вулиці загубленого собаку. В нього стислося серце від думки, що це гукають хтозна-де щезлу людину, думки, що зіпсувала йому відчуття затишку й безпечності — відчуття супокою. Чомусь — Джеймс і сам не знав чому — його охопила тривога.

Він подивився на годинник — за чверть третя! Ще чверть години, і вже буде по всьому. Де ж подівся той молодик?

І тільки тоді, коли суддя Бентем оголосив свій висновок, Джеймс погамував почуття тривоги.

Вчений суддя схилився над дерев'яною кафедрою, що відокремлювала його від простих смертних. Світло електричної лампочки, яку ввімкнули над його головою, падало йому на обличчя, і воно здавалося жовтогарячим під білосніжною короною перуки; пишна мантія неначе стала ще ширшою; вся його постать, що виступала із сутінків зали, променилася якоюсь неземною величчю. Він одкашлявся, ковтнув води, щоб промочити горлянку, так тернув об пюпітр гусячим пером, що воно тріснуло, й, схрестивши свої кощаві руки, почав промовляти.

Джеймсові здалося, що Бентем раптом виріс на його очах. У ньому втілилася велич закону; і навіть людина менш прозаїчної вдачі, аніж Джеймс, могла б не розгледіти за цим ореолом звичайнісінького Форсайта, якого в щоденному житті всі знали під іменем сера Уолтера Бентема.

Висновок його був ось який:

— Дотичні до цієї справи факти не викликають ніякого сумніву. П'ятнадцятого травня цього року відповідач написав позивачеві листа з проханням, щоб той або звільнив його від обов'язку опоряджати будинок, або дозволив йому чинити "за власним розсудом". Сімнадцятого травня позивач відповів йому ось що: "Надаючи Вам, відповідно до Вашого прохання, дозвіл чинити за власним розсудом, я хочу, щоб Ви ясно зрозуміли, що загальні витрати на цілком опоряджений будинок, включаючи Ваш гонорар (як то між нами домовлено), не повинні перевищувати дванадцяти тисяч фунтів". На цей лист відповідач відписав вісімнадцятого травня: "Коли Ви гадаєте, що в такій складній справі, як опорядження, я можу зв'язати себе певною сумою, то, на жаль, Ви помиляєтесь". Дев'ятнадцятого травня позивач написав: "Я зовсім не мав на увазі, що коли Ви перевищите зазначену в моєму листі суму на десять, двадцять чи навіть п'ятдесят фунтів, то це порушить нашу угоду. Ви можете чинити "за власним розсудом", дотримуючись умов, зазначених у нашому листуванні, і я сподіваюся, що Вам невдовзі пощастить довершити опорядження будинку". Двадцятого травня відповідач коротко відписав: "Згода".

Довершуючи опорядження, відповідач допустився боргів і витрат, які довели загальну вартість будівництва до дванадцяти тисяч чотирьохсот фунтів, що їх позивач сплатив. Цей позов був поданий позивачем з метою стягнути з відповідача триста п'ятдесят фунтів, які той витратив зверх дванадцяти тисяч п'ятдесяти фунтів, суми, котра, за твердженням позивача, була встановлена в цьому листуванні, як максимальна, що її відповідач мав право витратити.

Я маю вирішити питання: чи повинен відповідач відшкодувати позивачеві ці гроші.