Сага про Форсайтів - Сторінка 56

Чому Айріні пішла, залишивши за нею поле бою? Що це означає? Невже вона хоче зректися його? Чи, може... Джун гризли тяжкі сумніви... Босіні так і не прийшов...

Десь о шостій вечора старий Джоліон повернувся з Вістарія-авеню, де майже щодня проводив тепер по кілька годин, і спитав, чи вдома онука. Довідавшись, що Джун щойно прийшла, він послав по неї.

Старий Джоліон вирішив сказати дівчині, що він помирився з її батьком. Що було, те минуло. Він не хоче жити сам-один, чи майже один, у цьому великому домі; він його продасть і купить будинок за містом для сина, вони переїдуть туди всією родиною і житимуть разом. Якщо Джун це не до вподоби, він виділить їй капітал, і вона житиме окремо. Жити з ним чи без нього — великої різниці для неї немає: вона ж бо вже давно збайдужіла до його товариства.

Проте коли Джун з'явилася у вітальні, вигляд у неї був змучений і жалюгідний; у втомлених очах світилося страждання. За своїм звичаєм вона вмостилася на бильці його крісла, і коли старий Джоліон заговорив, його мова анітрохи не скидалася на ту ясну, холодну заяву, яку він так старанно обміркував. Серце його щеміло, як щемить велике серце пташки, коли її пташеня, вилетівши з гнізда, поранить свої крильця. Він затинався, наче почував себе винним у тому, що зрештою збився з праведного шляху і, зневаживши приписи доброчесності, піддався природним потягам.

Він ніби побоювався, що, відкриваючи свої наміри, подасть онуці поганий приклад, і, дійшовши до головного, він якнайделікатніше запропонував, що, коли все це їй не до вподоби, нехай собі живе, як хоче.

— І якщо, голубонько, тобі буде з нами важко,— сказав він,— то я усе владнаю. Як ти скажеш, так і буде. Ми тобі знайдемо в місті невеличку квартирку, ти там оселишся, а я тебе часто навідуватиму. Але малята,— додав він,— дуже милі!

І посеред цих поважних, хоч і доволі прозорих пояснень, чому він вирішив змінити свою політику, в очах його раптом блиснув веселий вогник:

— Ти уявляєш собі, як вразить ця новина Тімоті з його слабкими нервами! Закладаюся, що мій любий братик скаже своє слово.

Джун мовчала. Сидячи на бильці крісла, вона височіла над старим Джоліоном, і він не бачив її обличчя. Та ось її тепла щока притулилася до його обличчя, і він зрозумів, що можна не турбуватись: вона сприйняла цю новину спокійно. Старий посміливішав.

— Ти полюбиш батька,— мовив він.— У нього добре серце. Йому трохи бракує твердості, зате вдача в нього спокійна. Він художник, артистична натура і все таке інше.

І старий Джоліон згадав про десять-дванадцять акварелей, схованих під замком у його спальні: тепер, коли його син мав стати власником, він уже не вважав їх дріб'язком, як колись.

— Що ж до твоєї... твоєї мачухи,— провадив він, вимовляючи останнє слово з деяким зусиллям,— то вона дуже достойна жінка, може, трохи плаксива, але щиро любить Джо. А малята — дуже милі!— повторив він, і ці слова прозвучали, як музика, в його урочистих виправдовуваннях.

Джун не знала, що в цих словах втілювалася ніжна любов до дітей, до всього юного, беззахисного, любов, що колись примусила старого Джоліона зректися сина заради такої крихітки, як вона, а тепер, коли все змінилося, відбирала його від неї.

Її мовчанка стривожила старого Джоліона,— він запитав нетерпляче:

— Ну, то що ти скажеш?

Джун сковзнула на підлогу і вмостилася біля його ніг; тепер настала її черга говорити. Вона певна, що все буде чудово, всі вони житимуть у добрій злагоді, і їй зовсім байдуже, що там подумають люди.

Старого Джоліона пересмикнуло. Гм! Отже, люди таки щось подумають! А йому здавалося, що тепер, коли минуло стільки років, вони вже все забули! Ну що ж, нічого не вдієш! Проте він аж ніяк не схвалював того, що сказала з цього приводу онука — на думку людей треба завжди зважати!

Але старий Джоліон змовчав. Почуття його були такі складні, такі суперечливі, що їх годі було висловити.

Так, провадила Джун, їй до людей байдуже; яке їм до цього діло? Вона тільки хоче попросити його про щось — дівчина притулилася щокою до дідового коліна, і старий Джоліон зразу збагнув, що для неї це має велику вагу. Адже він однаково збирається купувати будинок за містом, то нехай купить — вона була б така рада — той Сомсів чудовий будинок у Робін-Гілі. Він зовсім готовий, він просто чудесний, і в ньому ж ніхто тепер не житиме. А їм було б там дуже добре!

Старий Джоліон одразу насторожився. Хіба цей Власник не збирається жити в своєму новому домі? Тепер він називав Сомса тільки цим прізвиськом.

Ні, відказала Джун, не збирається: вона знає, що не збирається.

Звідки вона це знає?

Цього Джун не може сказати, але вона знає. Знає майже напевно! Навряд чи це можливо тепер, коли усе змінилося! В її вухах і досі лунали слова Айріні: "Я пішла від Сомса! Куди ж мені йти?"

Проте вона не сказала про це ні слова.

От якби дідусь купив будинок і оплатив той безглуздий позов, що його вчинили проти Філа зовсім несправедливо! Так було б краще для всіх, і все — геть усе уладналося б!

І Джун обняла діда, міцно притиснувшись до його чола.

Але старий Джоліон вивільнився з її обіймів, і на його обличчі з'явився поважний зосереджений вираз, якого він завжди прибирав, коли йшлося про справи. Він запитав: що це все означає? Здається, вона щось надумала. Мабуть, вона зустрічалася з Босіні?

Джун відповіла:

— Ні, але я заходила до нього.

— Заходила до нього? Хто тебе супроводив?

Джун твердо зустріла його погляд.

— Я ходила сама. Він програв справу. Мені байдуже, як я вчинила — добре чи погано. Я хочу допомогти йому і таки допоможу!

Старий Джоліон знову запитав:

— То ти його бачила?

Погляд його, здавалося, зазирав у її душу.

Джун знову відповіла:

— Ні, його не було вдома. Я чекала, але він не прийшов.

Старий Джоліон полегшено заворушився в кріслі. Дівчина встала й глянула на нього згори: така тендітна, легенька, юна, але воднораз така наполеглива й рішуча; і хоч як його пекла тривога й досада, йому не стало духу насупитись у відповідь на її пильний погляд. Він відчув, що Джун перемогла, що віжки вислизнули з його рук, що він старий і втомлений.

— Ох!— нарешті мовив він.— Боюся, що колись ти таки вскочиш у халепу. Ти хочеш, щоб усе завжди було по-твоєму.

І, піддавшись філософському настрою, що іноді находив на нього, старий Джоліон додав:

— Така вже ти вродилася, така, напевно, й помреш!

І цей чоловік, що у своїх стосунках з діловими людьми, з членами правлінь, з Форсайтами всіх видів, а також із тими, хто не належав до Форсайтів, завжди умів поставити на своєму — подивився сумно на вперту внучку, відчуваючи в ній ту властивість, яку несвідомо ставив вище за всі інші властивості людської вдачі.

— Ти знаєш, що кажуть люди?— спитав він повільно.

Джун зашарілася.

— Так... ні. Знаю... ні, не знаю... мені до того байдуже! І вона тупнула ногою.

— Мені здається,— сказав старий Джоліон, опустивши очі,— що ти не зреклася б його навіть мертвого!

По довгій мовчанці він знов озвався:

— Але щодо купівлі будинку, ти й сама не знаєш, що говориш!

Джун відповіла, що знає. Вона певна, що дід купить будинок, якщо тільки схоче. Треба лише сплатити його вартість.

— Його вартість! Ти ж у цьому нічого не тямиш. До Сомса я не піду — з цим молодиком я більше не хочу мати діла.

— А з ним і не треба мати діла: піди до дядечка Джеймса. Якщо ти не зможеш купити будинок, то принаймні сплати ті гроші, що правлять з Філа. Я знаю, він страшенно бідує, сама бачила. Візьми мої гроші.

В очах старого Джоліона спалахнув лукавий вогник.

— Твої гроші? Добре придумала! А що ж ти сама, скажи мені, будь ласка, робитимеш без грошей?

Проте в душі він уже захопився ідеєю вихопити будинок у Джеймса та його сина. На форсайтівській біржі йому довелося почути чимало балачок про цей будинок, чимало сумнівних похвал. Будинок, безперечно, "з усякими витребеньками", але місце дуже гарне. Забравши у Власника його вимріяний дім, він би здобув славну перемогу над Джеймсом, дістав би переконливий доказ того, що йому таки пощастить зробити Джо власником, повернути синові те місце в житті, яке належить йому по праву. Це буде відплата всім тим, хто насмілився вважати його сина нещасним, злиденним вигнанцем!

Ну що ж, поміркуємо; так, поміркуємо! Може, нічого й не вийде: він не збирається платити шалену ціну, але якщо за будинок не заправлять зайвого, то, може, він і справді його придбає!

Але у глибині душі старий Джоліон розумів, що не зможе відмовити онуці.

Однак він нічого не обіцяв. "Треба ще подумати",— сказав він Джун.

VIII. БОСІНІ НЕ СТАЛО

Старий Джоліон не любив нічого вирішувати поспіхом; мабуть, він би довго міркував над тим, чи варто купувати будинок у Робін-Гілі, якби вираз обличчя Джун не переконав його, що вона не дасть йому спокою.

Наступного ранку за сніданком вона запитала його, на коли звеліти кучерові запрягти карету.

— Карету?— перепитав він, вдаючи здивованого.— Навіщо? Я нікуди не збираюся їхати!

Вона відповіла:

— Треба виїхати раніше, щоб застати дядечка Джеймса, поки він не вирушить у Сіті.

— Джеймса! До чого тут дядечко Джеймс?

— А будинок?— відповіла вона таким тоном, що годі було далі прикидатися.

— Я ще не вирішив,— сказав він.

— То виріши! Виріши! Ну ж бо, дідусю, подумай про мене!

Старий Джоліон пробурчав:

— Подумати про тебе... Я завжди думаю про тебе, а от ти про себе не думаєш. Ти не думаєш, до чого тебе доведе твоя впертість. Та нехай уже, скажи, щоб подали карету о десятій.

Чверть на одинадцяту старий Джоліон уже ставив свою парасольку в холі на Парк-лейн,— пальта й капелюха він вирішив не скидати; він сказав Уормсонові, що хоче побачитися з господарем, і, не чекаючи, поки той оповістить Джеймса, пройшов у кабінет і сів.

Джеймс саме розмовляв у їдальні з Сомсом, що прибув сюди перед сніданком. Почувши, хто завітав до нього, Джеймс стурбовано пробурмотів:

— Чого йому треба від мене?

Він устав.

— Ти краще не гарячкуй,— сказав він Сомсові.— По-перше, треба довідатися, де вона,— я звернувся б до Стейнера: їх ніхто не перевершить, як вони не зможуть знайти її, то інші не знайдуть і поготів.— І раптом, несподівано розчулившись, промимрив сам до себе:— Бідолашна! Просто не можу збагнути, що їй зайшло у голову!— і вийшов з кімнати, сякаючи носа.

Старий Джоліон не підвівся назустріч братові, а тільки потиснув по-форсайтівському його руку.

Джеймс і собі сів біля столу, підперши долонею голову.

— Як же ти живеш?— сказав він.— Щось давненько ти до нас не заходив.

Старий Джоліон пропустив це зауваження повз вуха.

— Як здоров'я Емілі?— запитав він і провадив, не чекаючи відповіді: — Я до тебе в справі Босіні.