Сага про Форсайтів - Сторінка 59

Геть звідси і ніколи не навертайся мені на очі!"

Не вимовивши цих слів, він, проте, побачив у своїй уяві, як вона встає і йде геть, наче людина, що прагне збудитися від страшного сну,— встає і виходить у темряву й холод, не думаючи про нього, наче його тут зовсім не було.

І Сомс скрикнув усупереч своїм невимовленим словам:

— Ні, залишся!

І, відвернувшись від неї, сів на своє звичайне місце по той бік каміна.

Обоє мовчали.

Сомс думав: "Звідки ця біда? Чому мені доводиться так страждати? Що я такого зробив? Я ж ні в чому не винний"

Він знову поглянув на неї — вона сиділа, зіщулившись, наче смертельно підстрелена пташка, із зранених грудей якої рветься останній віддих, а лагідні очі довгим, невидющим поглядом дивляться на того, хто вбив її, дивляться, прощаючися з усіма радощами світу — з сонцем, з повітрям з другом.

Отак вони й сиділи мовчки біля вогню по різні боки каміна.

Пахучий дим кедрових полін, який так подобався Сомсові, тепер стискав йому горло. Нарешті Сомс не витримав: вийшовши в хол, він розчинив навстіж двері й став жадібно ковтати холодне повітря; потім без капелюха й пальта вийшов у сквер.

Голодна кішка терлася об садові грати, підкрадаючись до Сомса, і він подумав: "Страждає! Коли ж настане кінець моїм стражданням?"

Біля дверей протилежного будинку його знайомий на прізвище Ратер витирав черевики з таким виглядом, ніби казав: "Тут господар я". І Сомс пройшов далі.

У чистому повітрі, заглушуючи вуличний гамір, лунав дзвін із далекої церкви, де Сомс обвінчався з Айріні,— дзвони "практикувалися" до дня Христового пришестя. Йому кортіло залити своє горе вином, упитися так, щоб усе стало байдуже, або розпалити в собі шалену лють. Якби він тільки міг вирватися з цих лабетів, з цього павутиння, яке вперше в житті відчув навколо себе. Якби ж то він міг піддатися пориву: "Розлучися з нею, вижени її геть! Вона тебе забула. Забудь і ти її!"

Якби ж то він міг піддатися пориву: "Відпусти її, вона тяжко страждала!"

Якби ж то він міг піддатися бажанню: "Зроби її своєю рабою, вона в твоїй владі!"

Якби ж то він міг послухатися голосу здорового глузду, що раптом озвався у нього в душі: "Хіба не однаково?" Забути про себе хоч на одну-єдину хвилину, забути, що йому не однаково, забути, що жертва неминуча.

Якби ж то він був здатний на нерозважний вчинок!

Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його — він попав у клітку

На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.

Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії...

Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки — і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.

Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.

Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.

І він різко запитав:

— Чого вам треба, сер?

Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.

— Двері були відчинені,— мовив він.— Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.

Сомс зиркнув на нього скоса.

— Моя дружина нікого не приймає,— буркнув він сердито.

Молодий Джоліон лагідно відповів:

— Я її затримаю на одну хвилинку.

Сомс проскочив повз нього і загородив двері.

— Вона нікого не приймає,— знову сказав він.

Молодий Джоліон заглянув через його плече в хол, і Сомс озирнувся. Там, на порозі вітальні, стояла Айріні; очі її гарячково блищали, уста розтулилися, вона простягла вперед руки. Коли Айріні розгледіла обох чоловіків, очі її згасли, руки опустилися; вона немов скам'яніла.

Сомс рвучко повернувся й зустрів погляд відвідувача; в очах у того був такий вираз, що у Сомса несамохіть вихопилося глухе гарчання. Холодна усмішка скривила його уста.

— Це мій дім,— сказав він.— Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо.

І, грюкнувши дверима, він зачинив їх перед молодим Джоліоном.

Інтерлюдія

ОСТАННЄ ЛІТО ФОРСАЙТА

І літа мить мигне

лиш над землею.

Шекспір

I

Останнього травневого дня на початку дев'яностих років, годині о шостій вечора старий Джоліон Форсайт сидів під дубом, що ріс перед терасою його будинку в Робін-Гілі. Він хотів натішитися чудовим теплим днем, поки не почали кусатися комарі. В худій смаглявій руці, помережаній синіми жилами, димів недокурок сигари; він тримав його у тонких пальцях з довгими нігтями — загострені гладенькі нігті збереглися в старого Джоліона від початку владарювання королеви Вікторії, коли не торкатись ні до чого навіть кінчиками пальців вважалося ознакою вишуканих манер. Стара потемніла панама захищала від призахідного сонця його високе опукле чоло, пишні сиві вуса, запалі щоки й довгасте худе підборіддя. Він сидів, заклавши ногу на ногу; в усій його постаті відчувався спокій і витонченість старого джентльмена, який щоранку напахчує одеколоном свою шовкову хусточку. Біля ніг його лежав кудлатий, біло-рудий пес, що удавав із себе шпіца,— той самий пес Балтазар, відраза до якого в старого Джоліона з роками переросла у приязнь. Поряд із стільцем висіла гойдалка, а на гойдалці сиділа одна з ляльок Голлі, що звалася "Дурненька Аліса",— вона похилилася тулубом на ноги, а носом уткнулася в свою чорну спідничку. Алісу зовсім занедбали, і їй було байдуже, як сидіти. За дубом газон збігав униз крутим схилом, під яким зеленіла папороть, а далі починалися поля, що простяглися долиною ген-ген до ставка, до гаю й того краєвиду—"чудового, прегарного",— яким п'ять років тому, сидячи під тим самим дубом, милувався Свізін Форсайт того дня, коли він приїхав з Айріні подивитися на будинок. Старому Джоліонові доводилося чути про цей братів подвиг — поїздку, про яку колись було тільки й мови на форсайтівській біржі. Свізін! Його вже нема — помер торік у листопаді, доживши лише до сімдесяти дев'яти років і знову викликавши сумнів у безсмерті Форсайтів, який уперше зародився тоді, коли померла тітонька Енн. Помер! І тепер зосталися тільки Джоліон і Джеймс, Роджер, Ніколас і Тімоті, Джулі, Гестер і Сюзен! І старий Джоліон думав: "Вісімдесят п'ять років! А я й не відчуваю цього, хіба що тоді, як почне мучити той біль".

Думки його полинули в минуле. Він не відчував своєї старості, відколи придбав нещасливий будинок свого племінника Сомса й оселився в ньому тут, у Робін-Гілі, три з лишком роки тому. Здавалося, він щовесни молодшав, живучи на сільському привіллі з сином і внуками — Джун та малюками від другого шлюбу, Джоллі й Голлі, живучи далеко від лондонського гамору й гелготання форсайтівської біржі, звільнившись від усіх нарад і засідань, втішаючись приємним безділлям, але водночас приділяючи багато часу впорядкуванню і опорядженню будинку та всієї садиби площею двадцять акрів, а також задоволенню забаганок Голлі й Джоллі. Час загоїв усі подряпини й рани, що їх завдала його серцю трагічна історія Джун, Сомса, його дружини Айріні й бідолашного молодого Босіні. Навіть Джун і та нарешті подолала свою меланхолію — це підтверджувала подорож до Іспанії, в яку вона оце вирушила разом із батьком та мачухою. Коли вони виїхали, в домі настав дивовижний спокій, та хоч яким блаженним видавався цей спокій, старий відчував у душі якусь порожнечу: йому бракувало сина. Джо був тепер його втіхою і розрадою — чудовий хлопець, але жінки — навіть найкращі — хоч кого потроху дратуватимуть, якщо, звичайно, ними не захоплюєшся.

Вдалині закувала зозуля; з береста, що стояв край поля, долинало туркотіння горлиці; а як пишно розцвіли після сінокосу стокротки й жовтець! І вітер повіває з південного заходу, а повітря таке пряне, живлюще! Він зсунув бриля на потилицю і підставив під сонячні промені підборіддя й щоку. Сьогодні йому чомусь кортіло побути серед людей, кортіло подивитися на вродливе обличчя. Люди вважають, що старим уже нічого не треба. І нефорсайтівська філософія, що давно вже заволоділа його душею, навіяла думку: "Людині завжди всього мало! Не дивно, що, вже стоячи однією ногою в могилі, вона усе чогось бажає!" Тепер, коли він позбувся своїх надокучливих справ і оселився тут, за містом,— внуки, квіти, дерева, птахи його невеликих володінь, а особливо сонце, місяць і зорі в небесній високості говорили йому вдень і вночі: "Сезам, одчинись!" І сезам одчинився — як широко, він, мабуть, і сам не знав. Він завжди був небайдужий до того, що тепер почали називати природою,— вона знаходила в його душі щирий, майже побожний відгук, однак він не перестав називати захід сонця заходом сонця, краєвид краєвидом, хоч як глибоко вони його зворушували. Але тепер він так закохався в природу, що вона вражала його до болю. Дні дедалі довшали, тихі, ясні, погожі, й кожного дня в супроводі Голлі, що трималася за його руку, і пса Балтазара, який біг попереду, пильно розшукуючи щось таке, чого йому ніколи не щастило знайти, старий Джоліон ішов на прогулянку,— він дивився, як розцвітають троянди, як зав'язуються в садку плоди, як зеленіють під сонцем старий дуб і молоденькі дерева в гайку, дивився, як розгортає своє блискуче листя латаття, як сріблиться пшениця на їхній єдиній ниві; слухав щебет шпаків та жайворонків і ревіння олдернейських корів, що ремигали на пасовиську, ліниво помахуючи хвостами з китицями; і кожного такого погожого дня у нього трохи щеміло серце, щеміло з любові до всього цього світу, мабуть, просто від передчуття, що вже недовго йому доведеться ним утішатися. Думка про те, що одного дня — років через десять, а може, й через п'ять — усе це заберуть від нього, перш ніж він вичерпає свою любов, здавалася йому несправедливістю, яка затьмарювала його душу.