Сага про Форсайтів - Сторінка 64

Натомість перед ним з'являвся дух майбутнього, заворожуючи його чарами незнаного. Старий Джоліон перестав непокоїтися і вже не ходив у гайок, бо вона обіцяла приїхати на сніданок. В їжі є щось на диво заспокійливе — зникає сила-силенна сумнівів, бо ніхто не пропустить сніданку чи обіду без дуже поважних причин. Щодня він грав із Голлі на лужку в крикет, посилав їй м'ячі, а вона била, готуючись подавати Джоллі, коли той приїде на канікули. Вона ж бо не була щирим Форсайтом, зате Джоллі — якнайщирішим, а Форсайти завжди б'ють, аж поки підуть на спочинок і доживуть до вісімдесяти п'яти років. Балтазар, який завжди крутився десь поблизу, кидався стрімголов до м'яча, лягав на нього, а слуга ганяв лужком, підбираючи м'яч, аж поки його обличчя починало блищати, як місяць уповні. І тому що час зустрічі наближався, кожен день був довший і ясніший за попередній. Увечері в п'ятницю він випив ліків від печінки — сильно кололо в боці і хоч йому дошкуляв не той бік, де печінка, кращих ліків годі й шукати. Кожного, хто сказав би йому, що він знайшов собі в житті нову турботу і що турботи йому вадять,— зустрів би твердий і трохи зневажливий погляд запалих сталево-сірих очей, які, здавалося, промовляли: "Я сам знаю, що мені краще". Він завжди знав і знатиме це довіку.

В неділю зранку, коли Голлі пішла з гувернанткою в церкву, він подався до грядок з полуницями. Там, у супроводі пса Балтазара, він уважно оглянув кущики і назбирав десятків зо два достиглих ягід. Йому важко було нахилятися, і в нього запаморочилася голова й почервоніло чоло. Поклавши полуниці на тарілку, він поставив її на стіл у їдальні, тоді помив руки й освіжив чоло одеколоном. Там, перед дзеркалом, йому впало в око, що він схуд. А який худий він був замолоду, ну просто як тріска! Гарно бути струнким — він не терпів товстунів; а проте його щоки, здається, надто вже глибоко позападали! Вона мала прибути поїздом о пів на першу і йти від станції дорогою повз Гейджеву ферму, а потім стежкою через гайок. І, зазирнувши в кімнату Джун, чи поставили там глечик з гарячою водою, він пішов їй назустріч, пішов помаленьку, бо щось дуже сильно калатало серце. Повітря було наповнене пахощами, співали жайворонки, і видно було велику трибуну Епсомського іподрому. Чудовий день! Мабуть, саме такого дня шість років тому Сомс привіз сюди Босіні подивитися на ділянку, де мало початися будівництво. Саме Босіні й вибрав місце для будинку — про це йому часто розповідала Джун. Останніми днями цей юнак не йшов з думки старому Джоліонові, наче його дух справді витав над останнім його витвором, сподіваючись побачити її. Адже Босіні — єдиний, хто володів її серцем, кому вона віддалася душею і тілом! У його віці все це, звичайно, годі собі уявити, але в ньому прокинувся давній приглушений біль, ніби привид ревнощів невідомо до кого; а також інше, благородніше почуття — жаль до цього кохання, що так рано загинуло. Лише кілька коротких місяців — і кінець! Отак воно буває на світі! Дійшовши до гайка, він поглянув на годинник — ще тільки чверть на першу, чекати двадцять п'ять хвилин! Але за поворотом стежки він побачив її на тому самому місці, де й першого разу, на старій колоді, й зрозумів, що вона, певно, приїхала попереднім поїздом, щоб посидіти тут години дві на самоті. Дві години її товариства — пропали! Які згадки так приваблюють її до цієї колоди? Його обличчя виказало цю думку, бо вона зразу ж мовила:

— Даруйте мені, дядечку Джоліоне. Саме тут я вперше довідалася...

— Так, так. Можете приходити сюди, коли хочете. У вас втомлений вигляд — ви даєте забагато уроків.

Його турбувало, що їй доводиться давати уроки. Навчати якихось дівчисьок, котрі вибивають гами своїми товстими пальцями!

— Кого ж ви навчаєте?— запитав він.

— На щастя, мої учні здебільшого з єврейських родин.

Старий Джоліон глянув на неї спантеличено: всі Форсайти вважали євреїв за людей дивних і непевних.

— Вони люблять музику, і вони дуже добрі.

— Ще б пак! Хай-но тільки спробують бути недобрими.— Він узяв її під руку,— коли він ішов нагору, у нього завжди поколювало в боці,— і сказав:—Чи вам коли доводилося бачити таку красу, як оцей жовтець! Він розцвів за одну ніч.

Погляд її, здавалося, летів над лукою, наче бджола, що шукає квітів і меду.

— Мені хотілося, щоб ви його побачили, тому й заборонив пасти тут корів.

Потім, згадавши, що вона приїхала сюди поговорити про Босіні, він показав на вежу з годинником над стайнею.

— Мабуть, він навряд чи дозволив би мені спорудити цю штуку. Наскільки мені пригадується, він не зважав на час.

Але вона, притиснувши ліктем його руку, повела мову про квіти; і старий Джоліон зрозумів: вона це робить для того, щоб він не подумав, нібито вона приїхала сюди заради свого покійного коханого.

— Найкраща квітка, яку я можу вам показати,— сказав він із якимсь тріумфом,— це моя крихітка. Вона ось-ось повернеться з церкви. В ній є дещо таке, що трохи нагадує мені вас,— йому не здалося дивним, що він висловився саме так, замість сказати: "У вас є дещо таке, що трохи нагадує мені її".— Ага! Ось вона йде!

Від старого дуба до них бігла Голлі, за якою поспішала літня француженка-гувернантка, чиє травлення розладналося двадцять два роки тому під час облоги Страсбурга. Дівчинка зупинилась кроків за десять від них погладити Балтазара, вдаючи, що прибігла тільки для цього. Старий Джоліон, розгадавши її хитрощі, сказав:

— Ну, серденько, ось та леді в сірому, яку я обіцяв тобі показати.

Голлі підвела голову й глянула на Айріні. Він стежив за ними, лукаво примруживши око. Айріні усміхалася, Голлі спочатку поважно придивлялася до неї, потім теж несміливо всміхнулась, а далі в погляді її з'явилося щось глибше. Вона відчуває красу, ця дитина, знає, що добре, що погано! Йому було приємно бачити, як вони поцілувалися.

— Місіс Герон — мадемуазель Бос. Ну, мадемуазель, чи сподобалася вам проповідь?

Тепер, коли жити лишилося зовсім мало, єдина частина служби божої, пов'язана з цим світом, поглинала весь інтерес до церкви, який у нього ще зберігся. Мадемуазель Бос простягла тоненьку павучу руку в чорній лайковій рукавичці — їй доводилося служити в найкращих домах,— і сумовиті очі на її худому пожовклому обличчі, здавалося, питали: "А ви добг'е виховані?" Щоразу, коли Голлі або Джоллі чим-небудь її допікали — а таке бувало частенько,— вона їм казала: "Малі Тейлори ніколи такого не робили — вони були дуже добг'е виховані діти". Джоллі ненавидів малих Тейлорів; Голлі страшенно дивувалася, чому їй не щастить зрівнятися з ними. "Химерна вона якась, ця мадемуазель Бос",— думав про неї старий Джоліон.

Сніданок вийшов чудовий; шампіньйони, які він власноручно назбирав у теплиці, принесені ним полуниці і ще одна пляшка "Стейнберг Кебінета" породили в ньому якесь запашне натхнення і певність, що завтра в нього буде легенька екзема. Після сніданку вони сиділи під дубом і пили турецьку каву. Він не дуже засмутився, коли мадемуазель Бос пішла писати недільного листа до сестри, що колись була поставила під загрозу своє майбутнє, проковтнувши шпильку,— цей випадок нагадувано дітям кожнісінького дня як застереження, щоб вони їли не поспішаючи і добре пережовували їжу. Під терасою на килимку Голлі й Балтазар дражнили й пестили одне одного, а в затінку старий Джоліон, заклавши ногу на ногу й розкошуючи пахучою сигарою, дивився на Айріні, що сиділа на гойдалці. Легка сіра постать, на якій тремтіли сонячні блищики, ледь погойдувалася, уста напіврозтулились, з-під опущених повік сяяли вологі темні очі. Вигляд у неї був вдоволений. Звичайно, для неї добре приїздити до нього в гості! Старечий егоїзм іще не заполонив його серця, і він і досі міг радіти з чужих радощів; він розумів, що його бажання — це хоч і багато, проте ще далеко не все.

— Тут у нас тиша й спокій,— мовив він.— Якщо вам нудно, то не приїжджайте. Але мені приємно вас бачити. З усіх облич мені приємно дивитися тільки на обличчя моєї крихітки і на ваше.

Помітивши її усмішку, він збагнув, що їй і досі приємно, коли нею захоплюються, і це його підбадьорило.

— Я кажу щиру правду,— провадив він.— Ніколи в житті я не кривив душею, говорячи жінці, що вона мені подобається. Та навіть не пригадую, чи говорив я це хоч одній жінці — хіба що замолоду дружині. А дружини — дивні створіння.

Він хвильку помовчав, потім раптом сказав:

— Їй хотілося, щоб я говорив ці слова частіше, аніж міг сказати від щирого серця. Отак ми й жили.

Обличчя Айріні чомусь спохмурніло, і, злякавшись, що сказав щось недоречне, він швидко провадив далі:

— Сподіваюся, що коли моїй крихітці настане час одружитись, вона знайде собі такого чоловіка, котрий розумітиме жіноче серце. Мене вже тоді не буде на світі, але у подружньому житті тепер стало стільки неладу,— я не хочу, щоб їй випало таке на долю.— І, відчуваючи, що тільки ще більше заплутався, він додав:— Цей пес безперестану чухається!

Настала пауза. Про що вона думає, ця чарівна жінка із знівеченим життям, жінка, що попрощалася з коханням, хоч була створена для кохання? Може, згодом, коли його не стане, вона знайде собі іншого друга, не такого безладного, як той молодик, що примудрився попасти під колеса. Проте як її чоловік?

— А Сомс вас ніколи не турбує?— спитав він.

Вона похитала головою. Обличчя її зразу замкнулося. Хоч яка вона була м'яка, в ній відчувалося щось непохитне. І неначе промінь світла, що освітив непереборну статеву огиду, спалахнув у свідомості старого Джоліона, що належав своїм вихованням до ранньої вікторіанської доби,— такої далекої від теперішньої,— і ніколи навіть не задумувався над такими простими речами.

— Ну й гаразд,— мовив він.— Сьогодні видно велику трибуну. Може, трохи пройдемося?

Він повів її через квітники й фруктовий сад, де під високою стіною грілися на сонці шпалери персиків, показав стайні, виноградну теплицю, теплицю, де росли шампіньйони, грядки спаржі, розарій, альтанку — повів навіть на город показати молоді стручечки гороху, з яких Голлі любила виколупувати горошинки, а потім злизувати їх зі своєї смаглявої долоні. Багато чудових речей він показав їй, а Голлі й Балтазар то вистрибували попереду, то підбігали до них, щоб привернути до себе увагу.