Сага про Форсайтів - Сторінка 62

І він пив вино, і дивився на її уста, і почував себе майже молодим. А пес Балтазар лежав і теж дивився на її уста, зневажаючи в душі перерви в їхній розмові й зеленкуваті келехи, повні золотавої рідини, якою він гидував.

День уже згасав, коли вони повернулися до вітальні. І, запаливши сигару, старий Джоліон сказав:

— Зіграйте мені Шопена.

По тому, які чоловік курить сигари і яких він любить композиторів, можна дізнатися, з чого зіткана його душа. Старий Джоліон не терпів міцних сигар і Вагнерової музики. Він любив Бетховена, Моцарта, Генделя, Глюка й Шумана і, з якихось незбагненних причин, опери Мейєрбера; проте останніми роками його зачарував Шопен, а в малярстві він став схилятися перед Ботічеллі. Віддаючись новим уподобанням, він усвідомлював, що відступає від взірців золотого віку. Поезія його нових улюбленців різнилася від поезії Мільтона, Байрона й Теннісона, Рафаеля й Тіціана, Моцарта й Бетховена. Вона була наче оповита серпанком; ця поезія не полонила зразу, а пробиралася пальцями під ребра, і тягла й вивертала душу, і розтоплювала серце. І, не маючи певності, чи добре це, чи погано, він відкидав усі сумніви й залюбки милувався картинами одного й насолоджувався музикою другого.

Айріні сіла за рояль під електричною лампою з перлово-сірим абажуром, а старий Джоліон, умостившись у кріслі, так щоб її бачити, заклав ногу на ногу й поволі пихкав сигарою. Вона сиділа хвилину, поклавши пальці на клавіші, очевидно, міркуючи, що йому заграти. Потім почала, і старого Джоліона сповнила сумовита втіха, подібної якій не буває на світі. Помалу його опанувало заціпеніння, і він оживав тільки на мить, щоб вийняти з рота сигару. Була тут і Айріні, і випите вино, і пахощі тютюну; але був перед ним і світ, де сонячне сяйво переливалося в місячне, і озерця з лелеками, а над ними синіли дерева з вогненними трояндами, червоними, як вино; і порослі лавандою луки, де паслися молочно-білі корови; і жінка, примарна жінка, темноока, білошия, вона усміхалася, простягаючи руки; а з високості, що бриніла, як музика, впала зірка й зачепилася за коров'ячий ріг. Він розплющив очі. Прегарна річ; і грає вона чудово — в неї ангельське туше! І він знову заплющив очі. Душа його дивовижно повнилася журбою і радістю, як то буває, коли стоїш під липою, обсипаною медовим цвітом. Не жити власним життям, а просто собі стояти, ніжитися в усмішці жіночих очей і вдихати чудесні пахощі! І він відсмикнув руку, яку пес Балтазар раптом лизнув.

— Чудово! — мовив він.— Будь ласка, грайте — ще Шопена!

Вона знову заграла. Тепер його вразила схожість між нею і її Шопеном. Поколихування, яке він помітив у її ході, відчувалося також у грі, і в ноктюрні, що його вона вибрала, і в ніжній темряві її очей, і в сяйві її волосся, наче позолоченого місячним світлом. Так, вона зваблива; проте ані в ній самій, ані в її музиці немає нічого від Даліли. Довга синя струминка тютюнового диму здіймалася від його сигари і танула вгорі. "Отак і ми щезнемо!— думав він.— Не буде більше краси. Невже нічого не буде?"

Музика знову змовкла.

— Може, хочете Глюка?— спитала Айріні.— Він любив писати свою музику в залитому сонцем саду, а поряд стояла пляшка рейнвейну.

— Авжеж. Послухаймо "Орфея".

Тепер навколо розлягалися квітучі поля, що мінилися золотом і сріблом, погойдувалися осяяні сонцем білі постаті, літали барвисті птахи. Всюди було літо. Душу його заливали хвилі солодкої млості й жалю. Ненароком струснувши на себе попіл із сигари, він дістав шовкову хусточку, щоб змахнути його, і відчув змішані пахощі тютюну й одеколону. "Ах! — подумав він.— Це просто на хвильку вернулася молодість!" — і вголос сказав:

— Ви ще не грали мені "Che faro" [13].

Вона не відповіла, не поворухнулась. Він відчув, що її охопило якесь дивне хвилювання. Раптом вона встала й відвернулася, і його пройняв болючий сором. Який же він товстошкірий! Адже вона теж, як Орфей,— вона теж шукає в чертогах пам'яті свого загиблого коханого! І, збентежений до глибини душі, він підвівся з крісла. Вона відійшла до великого вікна в кінці вітальні. Він тихенько пішов за нею. Вона склала руки на грудях: йому видно було щоку, зовсім білу. І, глибоко зворушений, він мовив:

— Не треба, не треба, голубонько!

Слова ці вихопилися в нього несамохіть — він завжди так заспокоював Голлі, коли в неї щось боліло,— але вони справили негайний і прикрий вплив. Вона підняла руки, затулила обличчя й заплакала.

Старий Джоліон стояв і дивився на неї глибоко запалими від старості очима. Гіркий сором, якого їй завдав цей вибух розпачу, що так не в'язався з її самовладанням і спокійною поведінкою, свідчив, що досі вона ніколи не виказувала свого горя в присутності чужої людини.

— Не треба, не треба! повторював він упівголоса й обережно торкнувся до неї рукою.

Вона повернулася і притулилась до нього, сховавши обличчя в долонях Старий Джоліон стояв непорушно, поклавши їй на плече худу руку Нехай собі виплачеться їй одразу полегшає на душі! А пес Балтазар підвівся спантеличений і почав їх розглядати.

Вікно було й досі відчинене, завіси не запнуті, й останні відблиски дня зливалися зі світлом лампи; пахло свіжоскошеною травою. Навчений довгим життєвим досвідом, старий Джоліон мовчав. Навіть горе з часом виплаче всі сльози, тільки Час може втамувати скорботу, Час, свідок того, як гаснуть усі почуття, усі людські пристрасті, Час розрадник усіх жалів. Йому спали на думку слова. "Як спраглому оленю дзюркіт струмка"; але ні, вони зовсім ні до чого. За мить, відчувши пахощі фіалок, він зрозумів, що вона витирає очі Він випнув підборіддя, притиснувся вусом до її чола і відчув, як вона здригнулася всім тілом, наче дерево, що струшує з себе краплини дощу. Вона піднесла його руку до уст, ніби кажучи: "Вже минулося! Даруйте мені!"

Поцілунок сповнив його дивної втіхи, він повів її назад до рояля. А пес Балтазар пішов слідом за ними і поклав їм до ніг кісточку із з'їденої за обідом відбивної котлети.

Прагнучи стерти пам'ять про її сльози, старий Джоліон не міг придумати нічого кращого за порцеляну, і, поволі переходячи з нею від шафки до шафки, він брав статуетки із Дрездена, Лоустофта й Челсі і крутив їх у своїх тонких, по мережаних жилами руках, шкіра на яких, всіяна блідим ластовинням, виглядала дуже старою.

— Цю фігурку я придбав у Джобсона,— розповідав він Вона коштувала мені тридцять фунтів. Дуже стара. Цей пес розкидає кістки по всьому дому! А оцю стару чашу я купив на аукціоні, коли збанкрутував розпусник маркіз Проте це сталося не за вашої пам'яті. Ось гарний зразок Челсі Ну, а це що таке, як ви гадаєте?

І він тішився, відчуваючи, що жінка з таким витонченим смаком зацікавилася його колекцією; адже ніщо не заспокоює нервів краще за порцеляну невизначеного походження.

Коли нарешті під вікном зашурхотіли колеса карети, він сказав:

— Вам треба приїхати ще — приїздіть на сніданок, тоді я покажу вам усе це при денному світлі і мою крихітку покажу — вона люба дитина. А пес, здається, вас уподобав.

Балтазар, відчуваючи, що вона від'їжджає, терся об її ногу. Вийшовши з нею на ганок, старий Джоліон сказав:

— Вас довезуть за годину з чвертю. Візьміть оце для ваших протеже,— і він тицьнув їй у руку чек на п'ятдесят фунтів.

Він побачив, як заблищали її очі, почув її шепіт:

— Ой дядечку Джоліоне!

Серце його радісно затріпотіло. Тепер одна-дві бідолахи дістануть хоч якусь допомогу, і тепер вона приїде знову. Через вікно карети він іще раз потиснув їй руку. Коні рушили. Він стояв, дивився на місяць і на тіні дерев і думав: "Гарний вечір! Вона..."

II

Два дні дощів — і настало літо, тепле, ясне. Старий Джоліон гуляв і розмовляв з Голлі. Спочатку він почував себе так, наче йому додалося зросту й сили; потім його охопив неспокій. Мало не щодня вони ішли в гайок і доходили до старої колоди. "Та ні, її немає,— думав він.— Звичайно, нема!" І йому здавалося, наче він став менший на зріст, і він ішов на гору додому, ледве переставляючи ноги, приклавши руку до лівого боку. Іноді в нього з'являлася думка: "Чи вона справді була тут, чи мені це приснилося?" І він дивився кудись у простір, а Балтазар дивився на нього. Певна річ, вона більше не приїде! Він розпечатував листи з Іспанії вже без колишньої нетерплячки. Вони затримуються до липня; довідавшись про це, він, сам собі на диво, відчув, що зможе легко пережити довшу розлуку. Щодня за обідом він скоса позирав туди, де того вечора сиділа вона. Її там не було, і він знову дивився перед себе.

На сьомий день старий Джоліон вирішив: "Треба поїхати до міста замовити черевики". Він звелів Біконові подати коляску й поїхав. Коли минули Патні й наближалися до Гайд парку, йому спало на думку: "А що, коли я заверну в Челсі та провідаю її". І він гукнув:

— Заїдьте до тієї леді, що ви її днями відвозили.

Кучер повернув до нього своє широке червоне обличчя, і його товсті губи вимовили:

— Леді в сірому, сер?

— Атож, леді в сірому.

Наче можуть бути якісь інші леді! Ото ще недотепа!

Коляска спинилася перед невеликим триповерховим будинком, який стояв трохи віддалік від річки. Досвідченим оком старий Джоліон визначив, що помешкання там дешеві "Мабуть, фунтів шістдесят на рік",— подумав він і, зайшовши досередини, подивився на таблицю з прізвищами пожильців. Прізвища "Форсайт" там не було, але в графі "Другий поверх, помешкання С" стояло: "Місіс Айріні Герон" Виходить, вона перейшла на дівоче прізвище! І це чомусь йому сподобалось. Він поволі зійшов нагору сходами; в боці поколювало. Перш ніж подзвонити, він трохи постояв, чекаючи, поки там перестане сіпати й пекти. Напевно, її немає вдома! І тоді — по черевики! Сумна думка! Нащо йому в такому віці здалися черевики? Він і тих не зносить, що в нього є.

— Господиня вдома?

— Так, сер.

— Скажіть, що її хоче бачити містер Джоліон Форсайт

— Зараз, сер. Прошу сюди.

Старий Джоліон пішов слідом за молоденькою покоївкою — їй від сили було років шістнадцять — у маленьку вітальню із спущеними шторами. Тут було піаніно і більше майже нічого, якщо не брати до уваги ледь чутних пахощів і доброго смаку. Він стояв посеред кімнати з циліндром у руці й думав: "Мабуть, вона живе у великій скруті". Над каміном висіло дзеркало, і він побачив своє відображення.