Сага про Форсайтів - Сторінка 75

Чому вона його ніколи не любила? Чому? Вона мала все, чого її душа бажала, і в свою чергу три довгих роки давала йому все, чого його душа бажала, щоправда, крім свого серця. У нього мимоволі вирвався здавлений стогін, і полісмен, що саме проходив сквером, підозріливо позирнув на нього — він уже не мав ніякого права зайти в ті зелені двері з різьбленим мідним молоточком під оголошенням "На продаж!". До горла йому підступив клубок, і він швидко подався геть крізь холодну імлу. Того ж вечора він переїхав у Брайтон...

Підходячи до Мальта-стріт і до ресторану "Бретань", де Аннет схиляла над рахунками свої гарні плечі, Сомс здивовано пригадував ті сім років, що їх він прожив у Брайтоні. Як він спромігся так довго прожити в тому місті, де не чути було аромату запашного горошку, де у нього не було навіть кімнати порозвішувати свої скарби? Правда, то були роки, коли він зовсім не мав часу дивитися на них,— роки якоїсь шаленої гонитви за грішми, протягом яких "Форсайт, Бастард і Форсайт" стали обслуговувати стільки компаній, що насилу могли впоратися з їхніми справами. Щоранку до Сіті у пульманівському вагоні, щовечора з Сіті у пульманівському вагоні. По обіді — знову за ділові папери, потім сон перевтомленої людини, а зранку знову до Сіті. Час від суботи до понеділка він проводив у своєму лондонському клубі,— порушення звичного розпорядку було підказане глибинним інстинктом самозбереження, який говорив, що коли він працює з таким великим напруженням, йому треба дихати морським повітрям двічі на день, ідучи на станцію і вертаючись додому, а коли відпочиває, то повинен тішитися радощами, які дає людині сім'я. Недільний візит до батьків на Парк-лейн, до Тімоті й на Грін-стріт, а часом і візити кудись-інде здавалися йому такими самими необхідними для здоров'я, як і морське повітря в буденні дні. Навіть переселившись до Мейплдергема, він дотримувався цих звичок — аж доки познайомився з Аннет. Чи Аннет викликала цю революцію в його поглядах, чи ці погляди викликали появу Аннет, він знав не більше, ніж ми знаємо, де починається коло. Все це тонко й глибоко перепліталося з дедалі яснішим усвідомленням того, що власність, якщо нікому залишити її, є запереченням істинного форсайтизму. Продовжити самого себе, мати спадкоємця, який розпочне там, де він скінчив,— власне кажучи, забезпечити свою нескінченність,— ця думка ось уже більше як рік не давала йому спокою. Одного квітневого вечора, придбавши веджвудську порцеляну, він пішов на Мальта-стріт оглянути один із батькових будинків, де відкрили ресторан,— ризикована справа, яка не зовсім відповідала умовам оренди. Хвилину він стояв на вулиці, роздивляючись фасад, пофарбований у приємний кремовий колір, в глибині під'їзду два ясно-синіх шаплика з невеличкими лавровими деревами, а над ними напис "Ресторан Бретань" золотими літерами — досить приємне враження. Зайшовши, він помітив, що за круглими зеленими столиками з горщиками живих квітів та бретонським посудом сидять численні відвідувачі, і запитав чепурну офіціантку, де можна знайти господаря. Його провели в задню кімнату, де за простим письмовим столом, заваленим паперами, сиділа дівчина, а поряд стояв круглий столик, накритий на двох. Сомсове враження, що тут панує охайність, лад і добрий смак, підтвердилося, коли дівчина встала й спитала з акцентом:

— Ви хочете бачити maman, мосьє?

— Атож,— відповів Сомс.— Я представник вашого домовласника; сказати правду, я його син.

— Будь ласка, сідайте, сер. Попросіть maman, нехай вийде до цього джентльмена.

Йому було приємно, що він, очевидно, справив на дівчину враження, бо це свідчило, що вона не позбавлена ділового інстинкту; і раптом він помітив, що вона на диво гарненька — така гарненька, що він не міг одірвати від неї очей. Коли вона встала, щоб принести йому стільця, її плавна хода здалася йому такою надзвичайно граційною, наче її створив чарівник, що володів таємничою майстерністю; а обличчя її і ледь відкрита шия здавалися такими свіжими, наче їх побризкали росою. Можливо, саме цієї хвилини Сомс вирішив, що не було ніякого порушення умов оренди; хоча собі самому та своєму батькові він пояснив це рішення користю, яку дала незаконна перебудова приміщення, ознаками процвітання і очевидними здібностями мадам Ламот. Однак він передбачливо відклав надалі з'ясування деяких деталей справи, через що виникла потреба подальших візитів, і невдовзі невеличка задня кімната призвичаїлася до його худорлявої, не позбавленої солідності, але ненастирливої постаті, до блідого обличчя з випнутим підборіддям, коротко підстриженими вусами і темним волоссям, що й досі не взялося сивиною на скронях.

Un monsieur très distingué [19] — називала його мадам Ламот, а згодом почала додавати: Très amical, très gentil [20],— помітивши, що він частенько поглядає на її доньку.

Сама вона була однією з тих повнотілих, гарних, чорнявих француженок, все поводження і тон голосу яких навівають упевненість у тому, що вони бездоганні господині, що вони чудово вміють куховарити і пильно дбають про зростання свого банківського рахунку.

Після того як почалися ці візити до ресторану "Бретань", візити в інші місця припинилися — хоча й без якогось певного рішення, бо Сомс, як усі Форсайти і переважна більшість його земляків, був природжений емпірик. Але саме ця зміна в способі його життя навела Сомса на думку, що пора йому вже змінити свій стан одруженого чоловіка без дружини на стан одруженого з молодою дружиною.

Повернувши на Мальта-стріт того вечора у перших числах жовтня 1899 року, він купив газету подивитися, чи не пишуть чого нового про справу Дрейфуса — ця справа допомогла йому заприязнитися з мадам Ламот та її дочкою, котрі були католичками й антидрейфусарками.

Переглядаючи газетні шпальти, Сомс не знайшов ніяких новин про Францію, але помітив загальне падіння акцій на біржі й зловісну передовицю про Трансвааль. Він зайшов у ресторан, міркуючи: "Війна буде напевно. Треба продати консолі". У нього їх було не так і багато: проценти з них зовсім мізерні; але треба порадити своїм клієнтам — консолі, без сумніву, впадуть. Погляд, який він кинув крізь двері зали, переконав його: справи йдуть, як завжди, чудово, але це спостереження, що втішило б його у квітні, тепер збудило у ньому деякий неспокій. Якщо заходи, яких він думав ужити, приведуть до шлюбу з Аннет, то він волів би, щоб мати її забралася чимскоріш у Францію, а процвітання ресторану "Бретань" може стати на перешкоді цьому переселенню. Звичайно, йому доведеться відкупитися, бо французи приїздять до Англії тільки для того, щоб набити кишеню, а тепер це обійдеться йому дорожче. Але цієї миті солодке лоскотання в горлі й прискорене биття серця, які він завжди відчував біля порога маленької кімнати, завадили йому прикинути, скільки ж це йому коштуватиме.

Заходячи, він устиг помітити рясну чорну спідницю, яка зникла за дверима, що вели до ресторану, і побачив Аннет: підвівши руки, вона поправляла зачіску. Це була поза, в якій вона найбільше йому подобалася — така струнка, округла і гнучка. І він сказав:

— Я прийшов поговорити з вашою матір'ю, щоб вона зняла ту перегородку. Ні, ні, не треба її кликати.

— Мосьє, ви повечеряєте з нами? Страву подадуть за десять хвилин.

Сомс, який усе ще тримав її руку, піддався нестримному пориву, що неабияк його здивував.

— Сьогодні ви така гарненька,— сказав він,— дуже гарненька. Ви знаєте, яка ви гарненька, Аннет?

Аннет забрала руку і зашарілася.

— Мосьє дуже ласкавий.

— Зовсім я не ласкавий,— мовив Сомс і похмуро сів.

Аннет зробила легкий красномовний жест руками, її червоні уста, що не знали помади, вигнулися в усмішці.

І, дивлячись на ці уста, Сомс запитав:

— Скажіть, ви щасливі тут? Чи не хочеться вам назад у Францію?

— О, мені подобається Лондон. Звичайно, Париж я теж люблю. Але Лондон кращий за Орлеан, і в Англії така гарна природа. Минулої неділі я була в Річмонді.

Хвилину Сомс мовчав, вагаючись: Мейплдергем? Може, зважитися? Але чи не занадто сміливий це крок: повезти її туди й показати, на що їй можна сподіватися. Проте ні! Там можна буде поговорити... В цій кімнаті така розмова неможлива.

— Я б хотів, щоб ви й ваша мати приїхали до мене в неділю,— сказав він несподівано.— Дім мій стоїть на березі річки, в таку погоду ще можна погуляти. До того ж я покажу вам кілька непоганих картин. Що ви на це скажете?

Аннет сплеснула руками.

— Це буде чудово. Річка така гарна.

— Отже, домовились. Я запрошу мадам.

Сьогодні годі вже говорити з нею, бо так можна себе виказати. Та хіба ж він уже не сказав дуже багато? Хіба хто запрошує до себе в гості власницю ресторану з гарненькою дочкою просто так, з доброго дива? Навіть якщо Аннет не розуміє, то мадам Ламот усе зрозуміє. Зрештою, на світі знайдеться дуже мало речей, яких мадам не зрозуміла б. Окрім того, це вже вдруге він у них вечеряє; треба віддячити їм за гостинність...

Йдучи додому на Парк-лейн (він зупинився у батька), Сомс усю дорогу відчував на своїй долоні дотик м'якої гарної руки Аннет і віддавався думкам — приємним, трохи чуттєвим і досить бентежним. Треба діяти! Треба діяти? Як? Прилюдно прати свою брудну білизну? Пхе! З його репутацією проникливої, далекоглядної людини, з його умінням рятувати з халепи інших, чи личить йому, захисникові власницьких інтересів, стати іграшкою того ж таки закону, опорою якого він є! Сама думка про це була йому огидна. Досить тієї біди, що сталася з Вініфред! Про їхню родину піде подвійна слава! Чи не краще обрати нешлюбний зв'язок — хай буде зв'язок, а сина можна буде усиновити. Але грізна, непохитна, невсипуща мадам Ламот стояла на перешкоді цьому задуму. Ні, так нічого не вийде. Якби ще Аннет запалала до нього коханням, але в його віці на це годі сподіватися. Якби її мати схотіла, якби зв'язок із ним міг дати дуже великі вигоди, тоді, може, й вийшло б! Якщо ні, він зазнає невдачі. До того ж він думав: "Я не лиходій. Я не хочу кривдити її і не хочу нічого безчесного. Але я хочу її і хочу мати сина! Єдиний шлях до цього — взяти розлучення будь-що, у будь-який спосіб". То в тіні платанів, то в світлі ліхтарів він поволі простував попід огорожею Грін-парку.