Сага про Форсайтів - Сторінка 76

В глибині його, куди не сягало світло, видніли синюваті обриси повитих імлою дерев. Ще зовсім молодим він сотні разів проходив повз ці дерева, вертаючись із батькового дому на Парк-лейн, а також із власного дому на Монпельє-сквер протягом чотирьох років подружнього життя! І сьогодні, наважившись звільнитися від цих давніх безглуздих подружніх пут, він піддався бажанню знову пройти через Гайд-парк — до Найтсбрідж-гейт, як то у нього була звичка робити, коли він вертався додому до Айріні у давні часи. Як вона виглядає тепер? Як вона прожила всі ці роки, відколи він її бачив востаннє, дванадцять років тому,— адже вже минуло сім років відтоді, як дядько Джоліон залишив їй у спадщину ті гроші! Чи вона й досі вродлива? Чи впізнає він її при зустрічі? "Я не дуже змінився,— думав він.— А вона, мабуть, змінилася. Як тяжко я вистраждав через неї!" І раптом він згадав один вечір, перший вечір, коли він пішов у гості без неї,— на обід випускників Мальбурзької школи,— це було в перший рік їхнього подружнього життя. Як він летів додому; зайшов тихенько, неначе кіт, і почув, що вона грає. Тихо відчинивши двері вітальні, він став на порозі, придивляючись до виразу її обличчя; воно було не таке, як завжди — відкрите, довірливе, наче вона віддавала музиці своє заховане від нього серце. І він згадав, як вона перестала грати й озирнулась, як її обличчя враз змінилося й стало таким, яким він його знав, і як він здригнувся, наче від крижаного холоду, хоч за мить уже пестив її плечі. Так, він тяжко страждав через неї! Розлучення! Наче й смішно брати розлучення, коли люди стільки років не живуть разом! Але так треба, іншої ради немає! "Питання в тому,— подумав він несподівано тверезо,— хто з нас мусить узяти на себе провину. Вона чи я? Вона мене кинула. Вона повинна розплатитися за це. У неї, мабуть, хтось є". Мимоволі у нього вихопився хрипкий стогін, схожий на гарчання; він повернувся й рушив назад на Парк-лейн.

V. ДЖЕЙМС БАЧИТЬ ПРИМАРИ

Дворецький сам відчинив Сомсу двері й, тихенько зачинивши їх, спинив його біля порога.

— Хазяїн погано себе почуває,— сказав він упівголоса.— Він не хоче лягати, чекає на вас. І досі сидить у їдальні.

Сомс запитав притишеним голосом, до якого тепер призвичаїлися всі в домі:

— Що з ним, Уормсоне?

— Мені здається, сер, він знервований. Може, через похорон; а може, тому, що сьогодні заходила місіс Дарті. Мабуть, він дещо почув. Я подав йому глінтвейн. Пані щойно пішли нагору.

Сомс повісив капелюха на оленячі роги, вправлені в червоне дерево.

— Гаразд, Уормсоне, ідіть собі спати. Я сам відведу його нагору.

І він пішов у їдальню.

Джеймс сидів біля каміна у великому кріслі; поверх сюртука плечі його були закутані пледом з верблюжої шерсті, дуже легким і теплим; на нього звисали його довгі білі баки. Його біле волосся, ще досить густе, виблискувало в світлі лампи; світло-сірі, втуплені в одну точку очі помалу сльозилися, і волога залишила сліди на ще свіжих щоках і довгих глибоких зморшках, що тяглися до кутиків чисто поголених губ, які ворушилися, наче безгучно повторюючи його думки. Його довгі ноги в картатих штанях, тонкі, як у чорногуза, зігнулися майже під гострим кутом, на одному коліні лежала кощава рука, що безперестану ворушила розчепіреними пальцями, на яких поблискували загострені нігті. Біля крісла на ослінчику стояла недопита склянка глінтвейну, запітніла від гарячого напою. Тут він просидів цілісінький день з перервами тільки для їжі. У вісімдесят вісім років він був фізично здоровий, але страшенно мучився від думки, що ніхто йому нічого не розказує. Йому навіть дивно було, як він зміг довідатися, що сьогодні ховають Роджера, бо ж Емілі таїла це від нього. Вона завжди від нього все приховувала. Емілі всього лише сімдесят років! Джеймс гірко заздрив молодості дружини. Часом він думав, що ніколи б із нею не одружився, якби знаття, що вона матиме стільки років перед собою, тим часом як йому залишиться їх зовсім мало. Це річ неприродна. Він помре, а вона ще житиме років п'ятнадцять-двадцять і, мабуть, витратить силу грошей: у неї завжди був нахил до марнотратства. Чого доброго, вона ще схоче купити собі автомобіль. Сісілі, Рейчел, Імоджен — вся ота молодь тепер катається на велосипедах, їздить бозна-куди. А тепер і Роджера не стало. Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності! Рід розпадається. От Сомс, той напевно знає, скільки залишив його дядько. Цікаво відзначити: він згадував Роджера як Сомсового дядька, а не як власного брата. Сомс! Він дедалі більше ставав єдиним острівцем твердого грунту в цьому непевному світі. Сомс обачний; він заможний, але грошей своїх йому залишити нікому. Ось як воно буває на світі! Хтозна, що діється! А тут іще цей Чемберлен! [21] Політичні уявлення Джеймса склалися між 1870 і 1885 роками, коли "цей мерзенний радикал" був для власників як сіль в оці, тож Джеймс і досі ставився до нього з підозрою, хоч він і зрікся своїх колишніх поглядів; він іще встигне довести країну до біди і підірве курс фунта. Справжнісінький буревісник! Де ж це Сомс? Ага, він же пішов на похорон, про який йому нічого не кажуть. Але Джеймс чудово знає про це: він бачив, які штани надів син. Роджер! Роджер у труні! Він згадав, як 1824 року, коли вони поверталися вдвох із школи, сидячи на передку диліжанса "Тихохід", Роджер заліз у скриню для багажу і заснув. Джеймс захихотів тоненько. Ну й смішний же хлопець був Роджер — оригінал! Хтозна, що діється! Молодший за нього — і вже в труні! Рід розпадається. Вел зібрався в університет; тепер він уже ніколи не приходить до діда. Ця наука коштуватиме страшенно дорого. Нині настала доба марнотратства. І всі ті гроші, яких коштуватимуть йому його чотири онуки, затанцювали перед очима Джеймса. Йому не шкода було для них грошей, але було дуже прикро, що, витративши гроші, він поставить їх у ризиковане становище; його лякало зменшення капіталу. Тепер Сісілі вийшла заміж, у неї теж можуть бути діти. Хтозна, що діється, ні в чому немає певності! Настали такі часи, коли всі тільки про те й думають, щоб розтринькати гроші, погасати по всіх усюдах і, як вони кажуть, "розважитися". За вікном проїхав автомобіль. Потворна таратайка, а торохнява від неї така, що хоч світ за очі тікай! І нічого не вдієш, країна йде до руїни! Всі так поспішають, що ніхто вже не дбає про добрий тон, а проте гарний виїзд, такий як його ландо і гніді, у сто разів кращий за ці новомодні вигадки. Консолі сягнули 116 пунктів! Мабуть, у країні забагато грошей. А тепер ще цей старий Крюгер! Вони хотіли приховати від нього старого Крюгера. Але він певен: там буде велика буча! Він заздалегідь знав, що з того вийде, коли цей Гладстон, який, дяка богові, вже у могилі, вчинив таку дурницю після того нещастя біля Маджуби [22]. Він не здивується, якщо імперія розпадеться і загине. І видіння загибелі імперії так подіяло на Джеймса, що його аж занудило на цілі чверть години. Зранку в нього вже був напад нудоти, через який він майже нічого не їв за сніданком. Але найжахливішого удару зазнав він після сніданку. Він куняв, коли раптом почув голоси — тихі голоси. Ох, ніколи йому нічого не розказують! Голоси Вініфред і її матері. "Монті!" Дарті, завжди цей Дарті! Голоси подаленіли, і Джеймс залишився на самоті; вуха його нашорошились, як у зайця, в душу заповз страх. Чому його залишили самого? Чому вони не підійшли до нього й не розказали, що там скоїлося. І жахлива думка, яка вже багато років не давала йому спокою, раптом зринула знову в його свідомості. Дарті збанкрутував, зловмисно збанкрутував, і, щоб урятувати Вініфред та дітей, йому, Джеймсові, доведеться платити! Чи не зміг би він... чи не зміг би Сомс перетворити його, так би мовити, в компанію з обмеженою відповідальністю? Ні, не зможе! Ось воно й сталося! З кожною хвилиною, поки він дожидав Емілі, примара ставала дедалі жахливішою. Може, Дарті підробив вексель! Втупивши погляд у сумнівного Тернера посеред стіни, Джеймс терпів невимовні муки. Він уже бачив Дарті на лаві підсудних, своїх онуків голими й босими, а себе тяжко хворого. Він бачив, як сумнівного Тернера продають у Джобсона, як велична будівля власності перетворюється на руїни. У своїй уяві він бачив Вініфред в убогій немодній сукні, чув голос Емілі, що казала: "Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!" Вона завжди повторює: "Не хвилюйся!" У неї немає нервів. Йому не слід було одружуватися з жінкою, молодшою за нього на вісімнадцять років. Цієї миті справжній голос Емілі запитав:

— Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?

Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!

— Що там скоїлося з Дарті?— запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.

Емілі ніколи не втрачала самовладання.

— Що ти почув?— запитала вона лагідно.

— Що там скоїлося з Дарті?— знову сказав Джеймс.— Він збанкрутував?

— Дурниці!

Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.

— Ти ніколи нічого мені не розказуєш,— мовив він.— Дарті збанкрутував.

Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.

— Зовсім ні,— відповіла вона твердо.— Він виїхав до Буенос-Айреса.

Якби вона сказала: "Він виїхав на Марс",— навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.

— Чого він туди подався?— запитав Джеймс.— У нього немає грошей. Що він узяв?

Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:

— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.

— Що?— скрикнув Джеймс і впав у крісло.

Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:

— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!

Джеймсові щоки й чоло почервоніли.

— Я заплатив за них,— сказав він тремтячим голосом.— Він злодій! Я... я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він...

Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів,— форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: "Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш.