Сага про Форсайтів - Сторінка 87

А коли вони несправедливі, їх треба розривати. Бури куди слабкіші за нас. Ми могли б виявити більшу великодушність.

Сомс чмихнув.

— Це пуста сентиментальність, та й годі, сказав він Тітонька Гестер, яка найбільше боялася всіляких незгод, нахилилася вперед і рішуче зауважила

— Яка чудова погода для осені. Але Джун твердо стояла на своєму

— Не розумію, чому треба глузувати із сентиментальності Адже почуття — це найкраще, що є на світі

Вона визивно подивилася довкола, і тітонька Джулі визнала за потрібне втрутитися знову

— Сомсе, ти останнім часом купував нові картини?

Її непомильне вміння обрати слизьку тему не зрадило її і на цей раз. Сомс почервонів. Сказати, чиї картини він недавно придбав, було однаково що віддати себе на привселюдний посміх. Всі знали, як щиро Джун підтримує невизнаних геніїв і як вона зневажає усіх "знаменитостей", якщо вони прославилися без її допомоги.

— Купив дещо,— промурмотів він.

Але вираз обличчя Джун змінився. Форсайт у ній спонукав її скористатися з такої нагоди: чому б Сомсові не купити одну-дві картини Еріка Коблі — її останнього "бідолашки"? І вона зразу ж пішла в атаку Чи знає Сомс його роботи? Вони пречудові На нього чекає слава.

Атож, Сомс знає його роботи. На його думку, це нікчемна мазанина, яка ніколи не матиме успіху в публіки

Джун спалахнула.

— Звичайно, не матиме. Художника це анітрохи не цікавить. Я гадала, що ви знавець, а не комерсант, який торгує картинами.

— Звичайно, Сомс знавець, зразу ж втрутилася тітонька Джулі.— У нього чудовий смак, він завжди може сказати заздалегідь, що саме матиме успіх.

— Ох!— вигукнула Джун здавленим голосом і скочила з бісерного стільця.— Я ненавиджу це мірило успіху Невже люди не можуть купувати речі просто тому, що вони їм подобаються?

— Ви хочете сказати, тому що вони подобаються вам,— мовила Френсі.

Настала коротка мовчанка, під час якої молодий Ніколас тихо сказав, що Вайолет (його четверта) бере уроки пастелі, хоч він і не знає, чи варто їх брати.

— Ну що ж, до побачення, тітонько,— сказала Джун.— Мені пора.— І, поцілувавши тіток, вона визивно окинула поглядом кімнату, ще раз сказала:— До побачення,— і вийшла. Здавалося, услід їй війнув вітер, наче всі присутні зітхнули.

Перш ніж хто-небудь встиг вимовити хоч слово, сталася третя сенсація:

— Містер Джеймс Форсайт.

Джеймс зайшов, спираючись на ціпок; він був закутаний у хутро, що додавало йому огрядності.

Всі повставали. Джеймс був такий старий, і він не приходив до Тімоті ось уже майже два роки.

— Тут жарко,— сказав він.

Сомс допоміг йому скинути хутро і мимоволі захоплено оглянув батьків бездоганний костюм. Джеймс сів — самі коліна, лікті, сюртук і довгі сиві баки.

— Що це означає?— запитав він.

Хоча його слова були позбавлені очевидного сенсу, всі зрозуміли, що він має на увазі Джун. Його очі запитливо втупилися в сина.

— Я вирішив приїхати і сам про все довідатись. Що відповіли Крюгеру?

Сомс узяв вечірню газету й прочитав заголовок: "Уряд діятиме негайно — початок війни".

— Ах!— полегшено зітхнув Джеймс.— Я боявся, що наші позадкують, як колись Гладстон. Цього разу ми з ними покінчимо.

Всі вражено поглянули на нього. Джеймс! Завжди метушливий, знервований, стривожений! Джеймс, що безнастанно повторював: "Я давно казав вам, що так воно й буде!", Джеймс, що був таким песимістом і провадив свої фінансові справи з великою обережністю. В цій рішучості найстарішого з живих Форсайтів було щось дивовижне.

— А де Тімоті?— запитав Джеймс.— Йому слід би поцікавитися цим.

Тітонька Джулі сказала, що вона не знає. Тімоті майже нічого не говорив за сніданком. Тітонька Гестер устала й мовчки вийшла з кімнати, а Френсі сказала мало не зловтішно:

— З бурами не так легко впоратися, дядечку Джеймсе.

— Гм!— буркнув Джеймс.— Звідки в тебе такі відомості? Мені ніхто нічого не розказує.

Молодий Ніколас сказав своїм лагідним голосом, що Нік (його найстарший) тепер буде регулярно муштруватися.

— Еге ж,— промимрив Джеймс, утупившись просто себе (він думав про Вела).— Йому треба дбати про матір. Йому не до муштри, коли в нього такий батько.

Після цієї загадкової заяви в кімнаті настала мовчанка, що тривала, поки Джеймс не заговорив знову:

— Чого приходила Джун?— і його очі підозріливо озирнули по черзі всіх присутніх.— Її батько тепер багатій.

Розмова перейшла на Джоліона — коли його бачили востаннє. Висловили гадку, що тепер, коли померла його дружина, він здебільшого живе за кордоном, де у нього велике коло знайомих; його акварелі мають успіх, і взагалі йому тепер у всьому щастить. Френсі навіть зробила таку сміливу заяву:

— Мені б хотілося його побачити; він приємний чоловік.

Тітонька Джулі згадала, як одного разу він заснув на канапі, де зараз сидить Джеймс. Він завжди був дуже милий. А яка Сомсова думка?

Знаючи, що Джоліон опікун Айріні, всі відчули дражливість цього запитання і подивилися на Сомса з цікавістю. Щоки його ледь порожевіли.

— Він сивіє,— сказав він.

Справді? Невже Сомс його бачив? Сомс кивнув головою, і щоки його знову поблідли.

Джеймс несподівано мовив:

— Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності.

Він так точно висловив почуття всіх присутніх — мовляв, за всім цим щось криється,— що ніхто йому не відповів. Але цієї миті вернулася тітонька Гестер.

— Тімоті,— сказала вона притишеним голосом.— Тімоті купив карту, і він встромив у неї... він встромив у неї три прапорці.

Тімоті встромив!.. Усі в кімнаті зітхнули.

Оце-то так! Якщо Тімоті вже встромив три прапорці, то це свідчить про те, на які великі діла спроможна нація, коли її розбудити. Війну, вважайте, виграно.

XIII. ДЖОЛІОН ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ

Джоліон стояв біля вікна в колишній дитячій кімнаті Голлі, яку тепер перетворили на майстерню — не тому, що вона виходила вікнами на північ, а тому, що з неї відкривався широкий краєвид ген-ген аж до самого Епсомського іподрому Він підійшов до причільного вікна, звідки було видно стайню, і свиснув до пса Балтазара, що завжди лежав у дворі під годинником. Старий пес підвів голову й махнув хвостом. "Бідолашний стариган!"— подумав Джоліон, переходячи знову до іншого вікна.

Він не знаходив собі місця весь цей тиждень, відколи спробував узятися за свої опікунські обов'язки; його мучило завжди неспокійне сумління, тривожило почуття жалю, що так легко прокидалося в ньому, а також якесь дивне відчуття, ніби його потяг до краси втілився в певну видиму форму Осінь уже здолала старого дуба, його листя поруділо. Цього літа сонце щедро заливало землю своїм гарячим промінням. Дерева живуть так само, як і люди. "Мабуть, я житиму довго,— думав Джоліон.— Мені бракує тепла, і я обростаю цвіллю. Якщо я не можу працювати, треба їхати до Парижа" Але згадка про Париж не втішила його. Та й хіба він може виїхати? Він повинен лишитися тут і з'ясувати, які у Сомса наміри. "Я її опікун. Я не можу покинути її напризволяще",— думав він. Йому здавалося дивним, що він і досі так виразно бачить Айріні в її маленькій вітальні, де він побував тільки двічі. Її краса наче дражнить своєю гармонією! Ніякий, навіть найточніший, портрет не покаже її правдиво; сутність її... так, а в чому ж її сутність... Почувши цокіт копит, він знову підійшов до причільного вікна. У двір в'їздила Голлі на своїй довгохвостій кобилці. Дівчина подивилася на вікно, і він помахав їй рукою. Останнім часом вона якась мовчазна; Голлі вже стає дорослою, починає думати про майбутнє, як усі вони — молодь! Час летить із біса швидко! І, відчуваючи, що марнувати це швидкоплинне багатство — непростима дурість, він узяв свого пензля. Але з того нічого не вийшло: він не міг зосередитись, та ще й день почав згасати "Мабуть, краще поїхати до міста",— подумав він. У холі його перестріла покоївка.

— До вас леді, сер. Місіс Герон.

Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.

Вона підійшла до нього із словами:

— Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.

— Тут вам не треба ніякого дозволу,— відповів Джоліон.— Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.

Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло — то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.

— Історія!— тихо мовила вона.— Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.

Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?

— Атож!— сказав він.— Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.

— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: "Ви й досі моя дружина".

— Що!— вигукнув Джоліон.— Вам не можна жити самій.

І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.

— Що іще?

— Він попросив дозволу потиснути мені руку.

— Ви йому дозволили?

— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.

— Не можна вам жити далі самій.

— У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.

— Боронь боже!— сказав Джоліон.— От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.

— Справді?

— Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.

Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.

У поїзді він вчинив їй справжній допит, вивідав у неї, що вона робить день у день.

Шиє собі сукні, ходить по крамницях, відвідує хворих у лікарні, грає на роялі, перекладає з французької мови.