Сага про Форсайтів - Сторінка 89

І як художника, що прагне до нездійсненного й завжди мучиться спрагою, так і його цієї хвилини запекла спрага давньої пристрасті, що він її ніколи не міг задовольнити.

— Ет,— сказав він спокійно,— ви ще молода. У вас усе попереду.

Аннет похитала головою.

— Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.

— Ваша мати дивовижна жінка,— сказав Сомс із легкою іронією.— Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.

Аннет зітхнула.

— Бути багатому, мабуть, чудово.

— О! Коли-небудь ви станете багатою,— відповів Сомс із такою ж легкою іронією.— Не турбуйтесь!

Аннет здвигнула плечима.

— Мосьє дуже ласкавий.— І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.

"Еге ж, моя люба,— подумав Сомс,— уста в тебе прегарні".

Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.

Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина — того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. "Якби у мене був син,— думав він із гіркотою,— я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну". Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. "До того ж Айріні моя дружина,— думав він,— моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно... Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона... вона вже не закохана!" Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. "Ні,— міркував він,— я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям;

але може... може, я здобув би її прихильність". У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ТРЕТЄ ПОКОЛІННЯ

Одного листопадового дня в Оксфорді Джоллі Форсайт простував по Гай-стріт; назустріч йому простував Вел Дарті. Джоллі щойно скинув свій веслувальний костюм і прямував у клуб "Сковорідка", членом якого він був недавно обраний. Вел щойно скинув верховий костюм і йшов у самісіньке пекло — в контору букмекера на Корнмаркет.

— Добридень!— сказав Джоллі.

— Добридень!— відповів Вел.

Кузени зустрічалися досі лише двічі. Джоллі, студент другого курсу, запросив був першокурсника поснідати; а вчора ввечері вони зустрілися вдруге за дещо незвичайних обставин.

На Корнмаркеті, над кравецькою майстернею, мешкав один із тих привілейованих юнаків, які звуться неповнолітніми, яким дістався великий спадок, батьки яких померли, опікуни яких далеко і які мають погані нахили. В дев'ятнадцять років він почав жити життям привабливим і незбагненним для простих смертних, що як вогню бояться втратити гроші. Вже прославившись як власник єдиної у ті часи на весь Оксфорд рулетки, він розтринькував свій майбутній спадок із запаморочливою швидкістю. Він перевершив самого Крама, хоча мав сангвінічну вдачу й був досить опасистим, через що йому бракувало млосної чарівливості останнього. Коли Вела привели туди і він уперше спробував грати в рулетку, це було для нього наче хрещення; коли ж він повернувся в коледж пізніше встановленої години крізь вікно, загратоване тільки про людське око, це був для нього наче початок повноліття. Того чудового вечора, підвівши погляд від принадного зеленого столу, він побачив крізь хмару диму свого кузена, то стояв навпроти. "Rouge gagne, impair, et manque!" [29] Більше він його не бачив.

— Ходімо до "Сковорідки", вип'ємо чаю,— сказав Джоллі, і вони зайшли в клуб.

Чужа людина, побачивши їх разом, напевно, помітила б невловну схожість між цими троюрідними братами третього покоління Форсайтів: однакові риси обличчя, хоча сірі очі Джоллі мали темніший відтінок, а волосся було світліше й кучерявіше.

— Будь ласка! Чаю і булочок із маслом,— сказав Джоллі.

— Хочете сигарету?— запропонував Вел.— Я бачив вас учора ввечері. Як ваші успіхи?

— Я не грав.

— А я виграв п'ятнадцять фунтів.

Хоча Джоллі кортіло повторити жартівливий вислів про азартну гру, який він колись чув від батька: "Коли тебе облуплять, тобі боляче, коли ти облупиш когось, боляче іншим",— він обмежився тим, що сказав:

— На мою думку, паскудна гра; я вчився з цим типом в одній школі — він дурний як пень.

— Ой ні, я б цього не сказав,— мовив Вел з таким запалом наче образили його божество.— Він хлопець непоганий.

Хвилину вони мовчали, пихкаючи сигаретами.

— Ви знайомі з моїми рідними, правда ж?— сказав Джоллі — Вони приїжджають завтра.

Вел трохи зашарівся.

— Он як! Знаєте, я можу дати вам певні відомості, на кого ставити в манчестерському листопадовому гандикапі.

— Дякую. Я цікавлюся тільки класичними перегонами.

— Там нічого не виграєш,— зауважив Вел.

— Я ненавиджу іподроми,— сказав Джоллі.— Скрізь така тіснява й сморід. Я люблю тільки коней.

— А я люблю відстоювати свою думку,— відповів Вел.

Джоллі посміхнувся, точнісінько так, як батько.

— Я не додержуюсь ніякої думки. Коли я ставлю, то завжди програю.

— Звичайно, за досвід доводиться платити.

— Так, але мені неприємно видурювати у людей гроші

— Звичайно, хто у кого їх видурить: у цьому весь інтерес.

Джоллі поглянув на нього ледь зневажливо.

— Чим ви розважаєтесь? Веслуєте?

— Ні, їжджу верхи або в колясці. В наступному семестрі гратиму в поло, якщо мені пощастить вимантачити трохи грошей у дідуся.

— Тобто у старого дядечка Джеймса? Який він?

— Старий, як світ,— сказав Вел.— І завжди боїться, що йому загрожує банкрутство.

— Здається, вони з моїм дідом були рідні брати.

— На мою думку, жоден із цих старих не був спортсменом,— сказав Вел.— У мене таке враження, що вони любили тільки гроші.

— Мій — ні! — із притиском сказав Джоллі.

Вел струсив попіл із сигарети.

— Гроші створені тільки для того, щоб їх витрачати,— сказав він.— Мені страшенно кортить мати їх якнайбільше.

Джоллі окинув його пильним несхвальним поглядом, що його успадкував від старого Джоліона: про гроші говорити не годиться! І знову настала мовчанка; обидва взялися до чаю й булочок.

— А де ваші думають зупинитися?— запитав Вел, наче між іншим.

— У "Веселці". Як ви дивитесь на війну?

— Поки що кепські справи. Бури поводяться нечесно. Чому вони уникають відкритого бою?

— Навіщо це їм треба? Все проти них, тож вони й воюють, як їм вигідніш. Сказати правду, я ними захоплююсь.

— Вершники й стрільці з них чудові,— визнав Вел,— але загалом — це паскудний народ. Ви знаєте Крама?

— З Мертона? Тільки в обличчя. Здається, це один із тих гравців? По-моєму, він нікчемний жевжик.

Вел промовив з притиском:

— Він мій друг.

— Он як! В такому разі перепрошую.

І вони сиділи насуплені, дивлячись кудись убік, кожен прагнув відстояти свої снобістські позиції. Джоллі несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: "Невже ви гадаєте, що ми дозволимо наганяти на нас нудьгу? Життя таке коротке, ми будемо говорити швидше й рішучіше, зробимо більше, й знатимем більше, і вагатимемося з будь-якого приводу менше, аніж ви можете собі уявити. Ми "довершені" — ми як сталевий трос". А Вел несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: "Невже ви гадаєте, що нас можна чимось зацікавити чи захопити? Ми зазнали всіх насолод, а коли й не всіх, то вдаємо, що всіх. Життя так нас стомило, що кожна година здається нам довгою, як рік. Ми ладні програти останню сорочку. У нас уже все позаду. Усе на світі — тільки тютюновий дим Бісмілла!" Потяг до змагання, що запалює кожного англійця, примушував цих двох молодих Форсайтів мати ідеали, а на зламі століть ідеали мішані. Більша частина аристократії прийняла вчення проповідників "стрибучого Ісуса" [30], хоча деякі її представники, такі як Крам,— він походив з аристократичної родини — з млосною невідступністю прагнули нірвани картярського дому, цієї summum bonum [31] колишніх денді й вітрогонів вісімдесятих років. І навколо Крама ще й досі гуртувалися люди блакитної крові, що плекали свої зів'ялі надії, а за ними тяглася плутократія.

Проте у кузенів була ще одна, значно глибша причина для взаємної антипатії,— причина, що її породила невловна родинна схожість, яка, очевидно, дратувала їх обох; а може, її породило невиразне усвідомлення давньої ворожнечі, яка й досі існувала між їхніми паростями роду і про яку вони здогадалися, чуючи то випадкове слово, то побіжний натяк, кинутий старшими. Джоллі, дзенькаючи чайною ложечкою, міркував: "Шпилька в краватці, і його жилетка, і тягуча мова, і азартні ігри,— милий боже, яке це все жахливе!"

А Вел, доїдаючи булочку, думав: "Такий молодий, а такий клятий!"

— Отже, ви побачитеся з своїми рідними?— сказав він, підводячись.— Перекажіть їм, будь ласка, що я б залюбки поводив їх по Брейсноузу, коли у них буде охота його оглянути, — хоч там, може, й немає нічого цікавого.

— Дякую, перекажу.

— А можна запросити їх на сніданок? Мені попався знаменитий служник.

Джоллі висловив сумнів, чи буде у них час.

— А проте ви ж перекажете їм запрошення?

— Щиро дякую,— відповів Джоллі, вирішивши в думці, що вони не прийдуть, але з природженою ввічливістю додав:— Краще ви приходьте до нас завтра на обід.

— Гаразд.