Самовільна відлучка - Сторінка 6

Може, те, що вона мої матеріальні достатки згадує в останню чергу, промовляє за неї. А взагалі вона вважає мене "наївним до недотепності", хоч би вже тому, що я "через свою дурість дозволив стріляти в себе, прямо в себе, і навіть — влучити".

Тут вона нічого не хоче розуміти. Вона вважає, що "інтелігентна людина, яка справді, ні фактично, ні формально, не мала нічого спільного з цим ділом (під "цим ділом" вона має на увазі нацизм), повинна була якось викрутитись". Мабуть, вона має рацію, і коли я починаю сперечатися з нею та нагадувати, як загинув Ангел, вона каже: "Ти чудово знаєш, що Ангел не був інтелігентний, а може, був занадто інтелігентний",— і знов має рацію. Я сам не знаю, як допустив до того, що в мене справді стріляли і влучили, чому я сам, хоч і "звільнений від стрільби", подався туди, де стріляють. Це лишається темною плямою в моїй свідомості й на моєму сумлінні. Може, мені просто набридло слухати Шопена; а можливо, мені надокучив Захід і я захотів на Схід; я сам точно не знаю, що спонукало мене знехтувати довідкою, яку мені виписав консультант-офтальмолог армійської групи "Захід". Гільдегард написала тоді, що розуміє мене, але я сам себе не розумів. Теща має рацію, коли називає мою тодішню й теперішню поведінку "дурістю". Це лишається зовсім не з'ясованим, загадковим, і я дозволяю кожному вмочити жмуток вати в чорну туш і поставити жирну ляпку там, де в альбомі має бути зображена моя свідомість. В усякому разі, думку про дезертирство я відкинув: в мене не було бажання поміняти тодішнє моє ув'язнення на якесь інше. "То що ж грають на фортепіано росіяни?" — спитала мене теща, коли я на кілька днів приїхав з фронту додому. Я щиро відповів, що кілька разів чув фортепіанну музику — і щоразу це був Бетховен. "Це добре,— зауважила вона.— Дуже добре".

Тут, посеред нашої ідилії, я хочу з деяким запізненням виконати свій обов'язок і запропонувати сторінку-дві для каплички, в якій мені належатиме тільки текст пам'ятної таблиці, де будуть увічнені загиблі персонажі цього оповідання.

1. Гільдегард Шмельдер, у дівоцтві Бехтольд, народилась 6 січня 1920 р., загинула 31 травня 1942 р. під час повітряного нальоту на Кельн на одній з вулиць поблизу Хлодвіг-плац. її останків не було знайдено.

2. Енгельберт Бехтольд, якого прозивали Ангелом, народився 17 вересня 1917 року, застрелений ЗО грудня 1939 між Форбахом і Сент-Авольдом французьким вартовим, що, очевидно, вирішив, ніби Ангел збирається напасти на нього, хоча той хотів перебігти до французів. Останків його не було знайдено.

3. Антон Бехтольд — народився 12 травня 1915 року, розстріляний у лютому 1945 року за терасою кав'ярні Рейхарда в Кельні, між теперішнім Будинком радіо і теперішньою резиденцією каноніків, неподалік від транспортної управи, just in front of the cathedral ', за тією терасою, де тепер туристи, які й не здогадуються про цю подію, та редактори з радіо, які ще менше про те здогадуються, п'ють каву-глясе. Його останків не було знайдено, зате знайшлась його особова справа. В ній його називають "двічі дезертиром", а також звинувачено в крадіжці та продажу на "чорному ринку" військового майна і в тому, що він організував у підвалах зруйнованих будинків Старого міста, поблизу Гоепрсфорте цілу банду з дезертирів, з якою провадив справжні оборонні бої проти "органів охорони порядку в армії Великої Німеччини". Його вдова, Моніка Бехтольд, колись дуже багато говорила "про це", але тепер більше "про це" не говорить.

Я лишаю цю поминальну капличку посеред нашої ідилії нічим не прикрашеною. Хай кожен, за своїм бажанням чи смаком, прикрасить її шипшиною, братками чи барвінком. Дозволяються навіть троянди, можна промовляти й молитви, а тим паче дозволяється удаватись у міркування про нетривкість нашої плоті. Тих, хто захоче помолитись, я насамперед попрошу не забувати Антона; я ніколи не любив його, але я йому бажаю, щоб, коли засурмлять сурми Страшного суду, його поцілував найпринадніший ангел, якийсь ангел-при-служник, не з тих, котрі сурмлять, а з тих, котрі тільки начищають сурми. Я бажаю Антонові визволення від його псевдодемонізму, від манії бути "невизнаним" й не визнавати нічого. Хай ангел поверне йому те, що він, напевне, колись мав: невинність.

V

Тепер тему війни майже вичерпано — принаймні до кінця цього твору,— і ми повернемось до того мирного, аж занадто мирного вересневого дня, коли я вперше поцілував Гільдегард і весь сморід навколо мене раптом зник.

Те, що Бехтольди називали своїм передпокоєм, було темною кімнаткою десь на вісім квадратних метрів, у яку виходило п'ятеро дверей: троє— зі спалень, четверті — з кухні, а п'яті — з ванної. На вузьких простінках між дверима пря-

Якраз навпроти собору (англ.).

мо в стіни були позабивані гачки для одягу. На них висіли пальта, плащі, куртки, шарфи, зношені халати й "кумедні мамині капелюшки"; раз у раз, коли котрісь з дверей зачинялись, ці речі застрявали в них, їх доводилося висмикувати, часто прищикуючи собі пальці.

В ту мить, коли Гільдегард впала в мої обійми, відчинилося троє дверей; з кухні вийшла пані Бехтольд, зі спальні — старий, а Иоганн та Антон — зі своєї кімнати, і всі четверо в унісон заспівали свій хорал: "Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний", а п'ята, Гільда, безмовно й щасливо ридала в мене на грудях.

Розумний читач не далі, як тут, збагне те, що і я, і він повинні пояснити менш розумному читачеві: твір цей справді має стати чистою ідилією, де запах убиральні відіграватиме ту роль, яку в інших творах — запах троянди, і в якій прокльони на адресу війни будуть відсутні чи принаймні дуже обмежені, а питання про нацизм буде зачеплене тільки мимохідь, десь між нежиттю та сірчаними дощами. А коли на одній із дальших сторінок ми з Ангелом, хоча й не одночасно, все ж таки обидва вступимо до СА — хай навіть фіктивно, адже служили ми десь-інде й ніколи не надягали отієї жахливої форми штурмовиків,— однаково кожен зрозуміє, що краще було б мені народитись десь у Балагадеріні й мати на своєму письмовому папері водяний знак не в подобі герба міста Кельна, а в подобі ірландської арфи. Даремно я вродився німцем, та ще й у Кельні, і коли я ще визнаю, що після війни взяв на себе батькову кавову фірму й тепер, як тільки можу, намагаюсь не журитися й не тривожитись, якщо оборот останнього року виріс на три й сім десятих проценти, тоді як у передостанньому він виріс на чотири й дев'ять десятих проценти, порівняно з попереднім, то стає ясно, що мої шуряки мали рацію, давши мені прізвисько "мімоза". Я марно намагаюсь угамувати преміальними неспокійну вдачу свого повіреного. Моїх натяків на вогняну колісницю, що забрала на небо Іллю-пророка, він не розуміє, як і того, що я дозволяю своїй трирічній онуці бавитись нашими складнющими й дуже дорогими обчислювальними машинами; а коли я підсовую фінансовій управі рахунки за їх ремонт, мій повірений обурюється, засмучується, точнісінько так само, як із того, що я називаю ці досягнення науки "вдосконаленими ткацькими верстатами". Його побоювання, що все "котиться з гори", не лякає мене. А куди ж йому котитись? Я щоразу, спускаючись до набережної Лея і походжаючи попід Франконською верф'ю, ледве стримуюсь, щоб не кинутись у темні води Рейну. Тільки онука стримує мене та думка про тещу. Нащо мені торгівля кавою, коли я п'ю тільки чай?

Батько й тесть мене не стримують. їхній вік перевів їх через новий поріг до втіх, таких же старезних, як і той мотлох, у якому вони порпаються. Вони "зовсім злилися з Кельном", і аж ніяк не мудрість, а тільки підупала чоловіча снага перешкоджає їм замість хихотіти та сибаритствувати вдаватись до амурних утіх. Старий Бехтольд, чия робітницька прямота імпонувала мені колись, став украй вишуканим, і тепер, коли старигани, облизуючись, вилазять із свого шурфу, виносячи якийсь камінь або черепок, на якому щось подряпано, вони нагадують мені собак. їхнє хихотіння зміцнює в мені підозру, що всі ми — і Ангел, і Гільдегард, і я — були тільки принадою; кожне принада для кожного; а в глибині сцени весь час, напевне, хтось хихотів. Те, що траплялося з нами, або те, що робили ми, завжди було комусь вигідне — чи то ми відважували каву, чи то чистили вбиральні, підставляли себе під кулі, кохали, вмирали. Смерть моєї матері була вигідна: Бехтольдам, мені, навіть моєму батькові, що вже "не міг дивитись на її страждання"; і навіть їй самій, бо вона не могла терпіти отих пик і отих мундирів, вона не була досить побожна й досить невинна, досить досвідчена й досить зіпсута, аби жити в клоаці. Те, що сказав євангелічний пастор над її могилою, було таке прикре, що я не хотів би його повторювати. Деякі форми вияву лицемірства я поминаю з неземною ввічливістю. Сподіваймося, що, коли залунають сурми Страшного суду, ангели не запхають йому в рот цілу гору цукрової вати — всіх тих слів, які він вимовив у житті.

Висловлюючи після похорону співчуття мені й моєму батькові, він несхвально глянув на моє цивільне вбрання й суворо прошепотів: "А чому ви не в своїй почесній формі?" І за це зауваження я оголошую його найнесимпатичнішою постаттю в цьому творі, куди несимпатичнішою за того начальника, що примушував нас плазувати по-слимачому в цій почесній формі. Я тільки мовчки показав пасторові свої брудні нігті — на знак протесту. То був єдиний зухвалий вчинок, яким я можу похвалитися. Я знов побачив його аж за двадцять років на весіллі своєї дочки — він виявився дядьком мого зятя — і знову показав йому свої (тепер чисті) нігті, але то вже було не зумисне зухвальство, а чисто рес})лекторний рух, як це відомо кожному психологові. Він почервонів, мов буряк, почав затинатись на кожному слові й не прийняв нашого запрошення на сімейний сніданок; зять і досі злий на мене, бо я порушив "гармонію дня".

Нехай це забігання вперед та вертання назад не дратує читача. Адже кожен школяр не пізніш як у сьомому класі дізнається, що це називається зміною планів розповіді. Це так само, як позмінна робота на фабриці; тобто у мене ці зміни позначають місця, де я повинен знов застругати олівця, перше ніж наносити на папір нові штрихи й крапки. Тут ви бачите мене двадцятиоднорічним, двадцятитрьохрічним, потім — двадцятип'ятирічним, а врешті — майже п'ятдесятирічним.