Самовільна відлучка - Сторінка 7

Мене можна побачити женихом, чоловіком, потім удівцем, потім дідом; а майже двадцять років займуть несписані сторінки, на яких я покладу тільки контури, але нічим їх не заповню... Що ж, застругавши олівця, вернімось до одного з давніших планів: "Пополудні 22 вересня 1938 року, чверть на шосту".

VI

Пролунав вітальний хорал, я відчуваю у себе на шиї й щоці сльози Гільдегард, а пасемце довгої коси, по-лохне-рівському білявої, лежить на моїй білій сорочці. З розчинених дверей кухні пахне свіжозавареною кавою (хто запарить мені чай у цьому домі?) й свіжоспеченою бабкою (яку ще називають пудингом). У відчинених дверях спальні я бачу мольберт Антона Бехтольда з картиною — мішанина жовтих і фіалкових кольорів, у якій недвозначно (на мій смак — занадто недвозначно) можна розпізнати голу жінку, що лежить на фіалковій канапі. Ще в одних розчинених дверях видно цілий стос вичинених рудих шкур розміром десь так п'ятдесят на вісімдесят сантиметрів, шевський ослінчик і сигару, що чадить у велетенській попільничці, яка має форму ставка з лебедями. Старому Бехтольдові після невдалого суду і вдалого, хоча й не шахрайського, банкрутства довелося закрити свою шевську майстерню, і він тепер лагодив взуття у себе вдома, та ще й заробляв як агент по продажу шкіри "не на хліб, ні, який там хліб! Добре, як на воду" (слова моєї тещі).

Збентежена мовчанка,— мабуть, така буває після того, як відбувається чудо. Якби хтось надумався спитати: "Звідки Бехтольди знали, що ви приїдете, хоча їм було відомо, що ваша мати померла,— до речі, від чого вона померла? — і як міг Енгельберт так швидко повідомити їх, що вони встигли так добре підготуватись і прийняти вас?" —я зміг би дати тільки одну щиру відповідь: здивовано знизати плечима. Такою відповіддю я вже довів до розпачу багатьох цікавих. Коли я ще заявлю, що наш військовий табір був більш як за триста кілометрів від Кельна, серед тих лісів, де народилася більшість казок братів Гріммів; і що, хоч Ангела ніколи не випускали з табору, Бехтольди все ж, мабуть, знали, що я маю приїхати, але не знали, що моя мати померла, то можу тільки згадати спеціальних гінців англійської королеви або передачу звісток за допомогою африканських тамтамів; принаймні я не знаю іншого пояснення. І враз серед збентеженої мовчанки старий Бехтольд, похитавши головою так, що мені аж моторошно стало (я подумав, що так хитає головою кат), промовив: "Найкраще покінчити з ним зразу". Мене вирвали з обіймів Гільдегард, потягли до мольберта й зачинили за мною двері. Я побачив двоє неприбраних ліжок, поличку з підозріло невеликою кількістю книжок (від семи до десяти), зате багато картин, серед них щось із дванадцять свіжих, які належали до задуманої Антоном серії "Гріхи" ("Гріх буржуа", "Гріх міщанина", "Гріх пролетаря", "Гріх церковника" і так далі). Мене притиснули до дерев'яного умивальника, Йоганн тицьнув мені в руку шкіряну чашечку для гральних костей; зажадав, щоб я "випробував своє щастя". Я потрусив чашечкою й перекинув її на підлогу — це була моя перша й остання гра в кості, проте Антон і Йоганн оцінили мою техніку схвальними кивками. Я викинув дві "п'ятірки" й "шістку"; тоді Йоганн розлючено замахнувсь на мене прикуреною цигаркою й вигукнув: "Ах ти зас.ць!" (Цитата)! Мушу для уточнення додати, що ці обидва Бехтольди, на відміну від Ангела, були темноволосі, невисокі на зріст, жилаві й носили мефістофельські вусики. Обидва вони викинули жалюгідні "двійки" й "трійки", і я несміливо спитав, на що ми граємо; тоді мені знову мовчки тицьнули в руку чашечку, і коли в мене цього разу випали дві "п'ятірки" й "четвірка", в них обох вихопилися чорні слова, що їх я обмину з такою самою неземною терпимістю, як і священи-кове лицемірство. Деякі форми чоловічої відвертості в термінах із сексуальної сфери для мене підозрілі, наче патока,— хіба що це професіональний жаргон сутенерів. Правда, я й сам мав знайомих сутенерів, а тому був у цьому відношенні досить вибагливий і чутливий до стилю, тому я не почервонів, хоча Бехтольди, видно, сподівалися цього. Я упрів, від> ч}гв, що від мене раптом знову почало тхнути, але, тільки вигравши втретє, я дізнався, на що ми граємо: хто з трьох братів Бехтольдів візьме на себе тяжкий жереб і вступить до СА. А мене обрали заступати в грі Ангела. Колишній однокласник старого Бехтольда, який, між іншим, постачав шкіряними виробами загони штурмовиків у кельнських районах Центр-Південь, Центр-Захід і Центр-Північ, натякнув йому, що він, Бехтольд, може сподіватись на "солідні замовлення, якщо хоч один із твоїх синів вступить до наших лав". Тому справді, незважаючи на всі заперечення тещі, один з них таки подав заяву до СА, і це був — дарма що в кості виграв я — саме Ангел, а я не захотів лишити його самого й теж подав заяву; і нас обох, на наше нещастя, прийняли, хоча головний начальник дав нам найгіршу характеристику, а я навіть не зміг подати свідоцтва про хрещення; та пояснити всю цю плутанину, ще й пояснити правдоподібно, я не здатний. І для цієї сторінки альбома "Розмалюй сам" я пропоную безладні карлючки кольоровим олівцем, які мають означати стилізовані хащі. А коли я ще визнаю, що я під час війни щоразу — таки щоразу — на різдво (хоч би де воно застало мене, хай навіть у в'язниці, як це одного разу було) одержував посилочку — двісті п'ятдесят грамів печива, три сигарети і два великих медяники — зі зворотною адресою: "Штаб загону СА, Кельн Центр-Південь" і гектографічний лист, що починався словами: "Нашим братам-штурмовикам на фронті" і був підписаний: "Ваш командир загону, що бажає вам усього найкращого",— то кожен знатиме, що мене цілком слушно зачислено до категорії людей, які мали вигоду з нацизму, дарма що старий Бехтольд так і не одержав того замовлення і не продав СА жодного квадратного сантиметра шкіри. Прикро знати, що ти зробив дурницю, а ще прикріше — коли та дурниця була даремна. А все ж це признання дає мені змогу підказати досить ефектне заповнення для цієї сторінки альбома, що відображатиме шість років мого життя: аркуш картону, приблизно шість на вісім сантиметрів.

Не хочу обминути й іще одного персонажа цієї повісті, що лишився живий, крім мене, мого батька, тещі та тестя: мого шуряка Йоганна. Після гріховної молодості він справді загартувавсь і очистивсь на війні, повернувся додому, щиро відданий вірі своїх батьків, у чині піхотного фельдфебеля, скінчив університет, одержав диплом і обрав собі почесний фах — торгівлю тканинами, а про свого покійного брата він не хоче й чути, бо той був "баламутом-ліваком". До мене він ставиться з недовірою, бо на мені ще лежить тавро колишнього штурмовика. Звичайно, саме з огляду на ангельську терпимість я не хочу нагадувати йому про сценку з гральними костями в спальні моїх шуряків. Якби я спробував йому це нагадати, він би, мабуть, глянув на мене як на брехуна.

Коли я не згадую тут ні своєї доньки, ні онуки, ні зятя, ні тещі, як уцілілих чи просто живих, то це тому, що маю ЩОДО них певний намір. Я використаю їх для завершення цього ідилічного альбому, в тому порядку, в якому зростають мої симпатії до них. Я трохи обтешу їх і стилізую, щоб вони добре лягли в мурування каплиці й прикрасили споруду.

Коли теща наполягала тоді на негайному весіллі, це було не з розрахунку, хоч вона й признавалась мені, що була дуже рада "так добре влаштувати дочку". її турбувала легалізація й санкціонування того, що вона називала "відвертою чуттєвістю" і "постійними усамітненнями". Вона відверто визнавала й те, що боїться "нешлюбних або невчасних онуків — тих, що народжуються надто скоро після весілля". Оскільки я був повнолітній, а фотокопіювальні машини працювали на повних обертах, забезпечуючи всіх довідками про "арійське походження", і будь-яку довідку можна було дістати швидко й за невелику ціну (крім мого свідоцтва про хрещення), після квапливого й сумного похорону (моєї матері) відбулося поквапне весілля, від якого лишилось навіть фото. Гільдегард на цьому фото здається несподівано сумною, а обидва шуряки дивують глузливими усмішечками. Є й посвідка про шлюб із свастиками та орлами, де я вписаний як "студент-філолог, що перебуває у даний час на службі". Оскільки Гільдегард побажала, щоб наш шлюб був також освячений церквою, є й церковне свідоцтво з печаткою парафіяльної церкви святого Іоанна Хрестителя. Весільний сніданок відбувся на квартирі Бехтольдів ("Ні, без цього я не згодна!"), імпровізували й кадриль та полонез, перш ніж нас відпустили в поквапно найняту мебльовану кімнату (двадцять п'ять марок за місяць) поблизу Хлодвігплац, щоб ми почали там подружнє життя, яке мало тривати двадцять три години, але тривало майже тиждень. Коли молоді, та навіть і старші читачі скажуть, що це занадто короткий час, я дозволю собі зауважити, що багато шлюбів двадцятирічної давності не тривали й тижня, і якщо той факт, що мене арештували й відвели вже до іншого недобровільного товариства не першого, а аж сьомого дня, викличе недовіру чи зневагу читачів до тодішніх властей, я повинен пояснити все стійкістю всього Бехтольдівського клану та мого батька, які заявили, ніби ми поїхали "невідомо куди". Хто нас виказав, ми так і не з'ясували. Мене заарештували в крамниці Батто

"Сир-масло-яйця" на Северинштрасе, коли я, ще в оливково-зелених штанях, із сумкою в синю й білу смужечку, купував (уже на картки) масло та яйця нам на сніданок (свіжі булочки вже були в сумці), а Гільдегард прибирала в нашій кімнаті. Отупілий у своєму блаженстві, наче лунатик, я сприйняв двох типів у оливково-зеленій формі, що схопили мене за руки, як лихий сон, а крик гарненьких продавщиць — як вияв симпатії (що, до речі, так і було). Я почав пручатись, вигукувати (всупереч звичці) прокльони, та й згодом під час допитів виявляв не каяття, а те, що в протоколах делікатно назвали "норовливістю й пихою" і кілька тижнів, які мені ще належало пробути в казарменому товаристві, я відсидів по всіляких тюрмах та підвалах і з них кілька днів — у Кельнській міській в'язниці, звідки послав письмову заяву про те, що хочу вступити в штурмовики. Ангела, я не побачив більш ніколи, Гільдегард — тільки через двадцять один місяць.