Сашко і Шурко - Сторінка 7

Матуся і не помітить. Зрозуміло?

— Та чи ж варто через нього руки бруднити? — засумнівався я. — Викрадати! Що він, східна красуня, чи що? Без нього" обійдемося. Хіба у тебе немає хороших товаришів?

— Товаришів у мене більше, ніж у тебе. Та всі вони в туристичний похід попливли…

— Попливли? Ось бачиш! І нам би теж! Чому ти з ними не поплив?

Сашко похмуро глянув на мене:

— Не міг. Діло у мене є. Таємниця, еге?

Сашко ствердно хитнув головою:

— Таємниця.

"Чи настане такий щасливий день, коли я взнаю його чудову таємницю? — подумав я. — Чи довірить він мені?.."

Потім Сашко склав руки трубочками, приставив ці трубочки, мов бінокль, до очей і скомандував:

— Повний вперед!

Я занурив свою довгу жердину у воду, дістав до дна і щосили відштовхнувся — наш пліт рвонув уперед.

ЧИСТІ ПРОМОКАШКИ

Минали дні, а рожеві промокашки в моїх новеньких зошитах залишалися незаплямленими. Мені нічого було промокати, бо я нічого не писав. За цей час мама встигла прислати мені ще два листи — один дідусеві і один мені. Жаліючи дідусеві очі, я обидва листи прочитав уголос, а потім квапливо розірвав їх і розвіяв за вітром.

У кожному з цих листів мама турбувалася про моє здоров'я, радила більше бувати на свіжому повітрі й вчасно їсти. І в обох листах, десь у кінці сторінки — здавалося, зовсім іншим, зловісним, не маминим почерком — було написано: "Але тим часом…" І далі мама нагадувала про мою переекзаменовку.

Тут я затинався і починав вигадувати: "Але тим часом Сашко не повинен забувати і про духовну їжу: більше читати різних цікавих книжок і головне — частіше ходити в кіно!" — так вигадував я, читаючи листа, адресованого дідусеві. А придумавши про кіно, я подумав, що кожного разу, читаючи мамині листи, зможу вигадувати щось вигідне для себе. І наступного разу, дійшовши до слів "Але, тим часом…", я прочитав таке: "Але тим часом ти, Сашко, ні в якому разі не повинен рости маминим синком. Купайся в річці скільки тобі буде завгодно! І на сонці можеш лежати хоч цілісінький день. Спати лягать вчасно зовсім не обов'язково, можна лягти і трохи пізніше — нічого з тобою не станеться! Та й щодо їжі я теж передумала: можеш їсти в будь-який час…"

Здається, я перестарався, бо дідусь поправив пенсне на носі, ніби бажаючи краще розгледіти моє обличчя.

— Так-так, — задумливо промовив він. — Маминих синочків ми ще в гімназії били. І зараз терпіти їх не можу. Та ось щодо харчування і сонячних ванн Марина, здається, переборщила. А взагалі, пречудова річ — рости на привіллі!

Потім мама ще присилала листи. Кілька разів їх читав дідусь. Але, на моє щастя, мама нічого вже про переекзаменовку не писала.

Вирішила, що я нарешті запам'ятав її поради і вчуся що є змоги.

Я й справді щоранку розкладав на столі свої підручники і зошити, саморобну дерев'яну чорнильницю і саморобну різьблену ручку дідусевої роботи. Та рожеві промокашки так і залишалися чистими, бо ж щоразу хто-небудь стукав у двері. Приходили дідусеві пацієнти. Одним він просив передати рецепти, іншим — усні поради. А оскільки всі хворі у місті з дитинства звикли лікуватися тільки у дідуся, вірили лише йому і називали його "професором", двері безнастанно відчинялися й зачинялися, як у найсправжнісінькій поліклініці.

Приходили навіть хворі з Хвостика. Хвостиком називали околицю міста, що простяглася за річкою вузьким довгим ланцюжком білих будиночків. В обхід, через міст, до Хвостика треба було добиратися години півтори. А річкою, казали, значно швидше.

Деякі пацієнти просили дідуся зайти увечері до них додому, "якщо він, певна річ, не дуже втомиться". Вони чудово знали, що дідусь усе одно зайде, хоч би як він стомився.

Тільки-но чулися кроки, я похапцем ховав під скатертину все, що могло викрити мене. Адже кожного разу я сподівався побачити у дверях Сашка чи Липучку, а для них я був "дуже культурний, дуже освічений і дуже грамотний москвич". Коли ж нарешті у мене уривався терпець і я твердо вирішував залишити скатертину у спокої, у дверях справді з'являлися мої нові друзі. Ховати докази було вже пізно, і я просто зіштовхував їх під стіл. Від цього підручники мої дещо потріпалися і стали якісь немов роздягнуті, тобто вислизнули з обкладинок.

Іноді мені раптом вчувалися важкі кроки Андрія Микитовича. Адже він обіцяв "якось нагрянути у гості". Та він не приходив. "Мабуть, зневажає мене! Кепкує!" — з досадою думав я, згадуючи про двійку з єхидною закарлючкою на кінці.

Щоночі, лягаючи у постіль, я робив складні перерахунки і заново складав графік свого навчання. Виходило, що я повинен учитися щодень по три з половиною години, потім по чотири години, по чотири з половиною… Цифри дедалі зростали й зростали. Коли нарешті дійшло до п'яти годин, я сказав собі: "Годі! Отак врешті-решт вийде, що я повинен вчитися двадцять п'ять годин на добу! Завтра мене вже ніхто не сполохає!"

І знову мене сполохала Липучка. Вона завжди дуже оригінально входила до кімнати: постукає — і одразу увійде, не чекаючи, поки я скажу: "Можна!" або "Хто там?". Незрозуміло навіть, для чого вона стукала. Я ледве встигав скидати під стіл підручники і зошити. Так було й цього разу.

Але на порозі Липучка дуже довго тупцяла. Видно було, що вона хоче про щось запитати мене чи попросити.

Липучка була вся якась різнокольорова: волосся — руде, обличчя — червоне від ніяковості, сарафан — невизначеного, цвілого кольору, ноги — зверху бронзові, а внизу сірі од пилюки, ніби навмисне присипані порошком.

— Ой, не знаю навіть, з чого почати… — вимовила нарешті Липучка.

— А ти почни від самого початку, — порадив я.

Набравшись сміливості, вона сказала:

— Ой, Шурко, ти повинен мені допомогти! Заяву одну скласти… Дуже важливу! До міськради. Розумієш?

Я похитав головою: мовляв, поки що нічого не розумію.

— Ну, одне слово, справа така, — почала пояснювати Липучка. — Від станції до нашого міста досить далеко. До того ж дорога вгору… А автобуса немає. Хоч на собі речі тягни! Треба, щоб автобус ходив.

— А чого ти про це турбуєшся? — здивувався я.

Липучка заходилася тицяти в мене пальцем, як у чудо якесь:

— От кумедія! Не розуміє! Адже люди з речами приїжджають, а автобуса немає. Ну ось, значить, різні… — Тут вона затнулася, підшукуючи підходяще слово. — Ну, значить, різні несвідомі люди усім цим користуються. На державних підводах возять приїжджих, а грошики собі в кишеню кладуть.

І знову я подумав: "Ні, Липучка не тільки "ойкати" вміє!"

— Треба написати про все це, — рішуче вела вона далі. — Тільки я сама не зможу: не вмію я заяви писати. А ти краще напишеш! Так, що одразу резолюцію червоним олівцем поставлять. Знаєш, у лівому куточку…

"Так, поставлять резолюцію червоним олівцем! — подумав я. — Двійку з єхидною закарлючкою поставлять, як Андрій Микитович. До чого ж це неприємна справа — бути двієчником! І до того ж навіщось, як дурень, стенав плечима. Розповів би чесно про двійку, а так ось викручуйся тепер!"

Але зітхати було пізно, і я викрутився.

— Допомогти — це можна, — відказав я. — Тільки у мене дуже поганий почерк, ти нічого не розбереш. Я сам іноді не розбираю.

— Ой, це байдуже! — заспокоїла Липучка. — Ти мені продиктуй, гаразд? А я запишу.

Це був вихід із становища.

— Гаразд, я диктуватиму, а ти пиши, — погодився я.

Чорнило й ручка були на столі, немов чекали на Липучку. Вигадувати мені було не вперше: натренувався, читаючи мамині листи. Крім того, одна наша сусідка в Москві дуже любила писати різні скарги і збирати під ними підписи мешканців: то ванна протікає, то хтось із сусідів довго розмовляє по телефону. Перш ніж збирати підписи, сусідка читала свої заяви уголос на кухні. Кожну скаргу вона починала словами: "Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те…"

І я почав диктувати Липучці:

— "Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те, що між містом і станцією немає автобусного зв'язку…"

Потім я згадав, що сусідка наша обов'язково вживала такі вирази: "використовуючи своє службове становище", "деякі особи", "чи не час". Я продиктував Липучці:

— "Використовуючи своє службове становище, деякі особи перевозять приїжджих за гроші на державних підводах. Чи не час покласти цьому край?.."

І ще мені пригадалося, що кожну скаргу сусідка наша закінчувала погрозою: якщо, мовляв, не вживете заходів, скаржитимусь вище. І я продиктував:

— "Якщо автобуса не буде, ми напишемо скаргу до Москви!.." — А потім порадив Липучці: — Тепер збери підписи. Якнайбільше підписів… І все буде гаразд.

— Ой, як коротко вийшло! — вигукнула Липучка, розглядаючи аркуш із зошита, що залишився майже чистий.

— Це добре, коли коротко, — пояснив я. — Довгу заяву можуть не дочитати до кінця. Розумієш?

— Розумію. Ой, ти чудово продиктував! Просто як дорослі пишуть у справжніх заявах!

Липучка акуратно згорнула аркуш у трубочку, а я скромно розвів руками: мовляв, ну що тут особливого: написати заяву — це для мене раз плюнути.

Липучка хотіла одразу бігти до міськради, але я зупинив її:

— А підписи?

— Ой, їх збирати дуже довго!

Мені одразу спала на думку ідея:

— Не треба збирати. Напиши внизу так: "Білогорські піонери, всього три тисячі підписів".

— Що ти, що ти! Три тисячі! У нас і з немовлятами стільки дітей не набереться.

— Тоді напиши: "Усього двісті підписів". І ділу кінець.

— Ой, хіба можна? Адже це неправда!

— Для хорошого діла іноді й збрехати можна, — заспокоїв я Липучку.

Вона знову сіла до столу. Та враз ми почули, що хтось лізе у вікно.

ВИКРАДЕННЯ

Сашко зручніше вмостився, поклав свої лікті на підвіконня й обвів нас презирливим поглядом, ніби кажучи: "Дурницями усякими займаєтесь, а я тим часом…"

— Ой, щось трапилося? — вигукнула Липучка.

— Еге ж, трапилося, — спокійнісінько відповів Сашко. — Приготуйтеся — зараз кімнату підмітатиму.

Підмітати кімнату? З глузду він з'їхав, чи що? Ми з Липучкою розгублено перезирнулися.

— Чого очі повитріщали? — Сашко підтягнувся на руках, видерся на підвіконня і стрибнув на підлогу. — Веник, чи то ба Віник, зі мною. Зрозуміло?

— Ой, викрав? — Липучка, як завжди у хвилини захоплення, сплеснула в долоні, аж навіть свою заяву пом'яла. І, притиснувши руки до грудей, затамувала подих.

Сашко обнишпорив поглядом стіни.

— У тебе йод є? — запитав він у мене. — Щось я аптечки не бачу…

— Не знаю… Є, мабуть… А навіщо тобі йод?

— Ой, ти, либонь, поранив його, коли у матусі відбивав, еге? — здогадалася Липучка. — Ласо накинув, так?

— Хіба я бандит якийсь? Це я з піратами хотів битися, а він зовсім не пірат… Дуже навіть симпатичний хлопець, тільки сором'язливий, як дівчисько.