Сашко і Шурко - Сторінка 8

Людей боїться… Та ми це з нього виб'ємо.

— Ой, ми його бити будемо? — злякалася Липучка.

— Дивачка ти! Я ж у переносному розумінні. Ну, перевиховаємо, значить. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— А як же ти викрав? Адже його матуся від себе ні на крок не відпускає, — запитав я.

— Узнаєш! Давай-но сюди йод.

Дідусь був лікарем, але сам ліків не любив. Я постеріг, що коли до нього приходили хворі, він одразу ліз до кошика, який стояв за диваном.

"Терпіти не можу, коли ліки на видних місцях виставляють, — казав він. — Нічого собі прикраса".

Я поліз до дідусевого кошика, знайшов там каламарчик з йодною настойкою і передав його Сашкові.

— А тепер поклич Веника, — розпорядився Сашко.

— Покликати?.. А де він?

— Біля ґанку тупцяє. Соромиться. Адже ти з ним у вагоні, здається, дипломатичних стосунків не підтримував?

— Так… Я там з Андрієм Микитовичем дружив. З підполковником артилерії! — гордо відказав я. Та, згадавши, чим закінчилася наша дружба, тихенько зітхнув. — Веник там, у вагоні, весь час книжки читав.

— Ой, книжки читав! — захоплено вигукнула Липучка. — Він, либонь, як і ти, жахливо грамотний, еге?

Що стосується Веника, то я не міг дати якихось певних відомостей, а сам я був справді "жахливо" грамотний. І тому знову зітхнув. А Липучка подалася запрошувати Веника. Він боязко увійшов до кімнати й зупинився на порозі. Був він у білій панамі і з книжкою під пахвою.

— Йде по місту — книжку читає, — мовив Сашко. — Ти і в Москві також з розкритою книжкою вулиці переходиш?

— Що ви! У Москві я лише в метро і в тролейбусі читаю. А на вулиці не можна — адже там світлофори.

— Автомобілі там, а не світлофори! — чомусь сердито сказав Сашко. — І на "ви" мене, будь ласка, не називай. Зрозуміло? Ач, який інтелігентний! Закочуй-но сорочку!

Веник злякано озирнувся, ніби просив у нас з Липучкою захисту.

— Ага, розумію. Соромишся? — сказав Сашко. — Ти, Липучко, відвернися.

Веник покірно задер сорочку і оголив своє худеньке і бліде тіло.

— Тобі б Снігурочку у театрі грати, — кепкував Сашко. — Куди тебе лікарі від сказу колють? Покажи.

Веник злякано схопився за живіт:

— А ви що? Також маєте намір… мене колоти?

— Хіба я несповна розуму, чи що? Як твоя матуся?

Веник раптом рішуче обсмикнув сорочку, і його бліде личко гнівно порожевіло, чого я аж ніяк не сподівався.

— Ви, будь ласка, мою маму не зачіпайте! — гордо промовив він.

Сашко так і укляк з каламарчиком в одній руці і з пробкою в другій.

— Ти дивись! "Не зачіпайте"! — здивовано і разом з тим з повагою проказав він. І, ніби вибачаючись, додав: — А чого ж вона нашого старого Бергена зачіпає? Скаженим його обзиває! Це ж образа, якщо хочеш знати. Образа собаки — вірного друга людини! Зрозуміло? Ну, та гаразд. Задирай сорочку!

Веник покірно задер її, і Сашко почав мастити йому живота йодною пробкою.

— Тебе так після уколів мажуть? — запитав Сашко, розглядаючи чималий коричневий острівець, що виник на білій западині, яка називалася животом Веника.

— Та-ак… — протягло мовив Веник. — Тільки ви дуже вже густо… І багато… Та й для чого взагалі?..

— По-перше, не "ви", а "ти"! — сердито сказав Сашко. — А по-друге, зовсім не густо: маслом каші не зіпсуєш! Тепер, коли прийдеш додому, задери сорочку й покажи своїй мамі. Зрозуміло? І так щодня робитимемо. А ти, замість того щоб у поліклініці в черзі стовбичити, будеш з нами на плоту плавати.

І тільки тут я все зрозумів! Тепер у нашій корабельній команді буде хоч один рядовий матрос. Молодець Сашко, ловко придумав!

Я СТАЮ ПОЕТОМ

І знову — вже вкотре! — мене сполохала Липучка. Тільки-но я з важким серцем (мені треба було вчитися вже по вісім годин на добу!) усівся за стіл, вона, навіть для годиться не постукавши, влетіла до кімнати.

Я натренованим кидком зіпхнув зошити й підручники під стіл, а Липучка, розмахуючи газетою, не заговорила, а просто таки закричала:

— Ой, тепер я все знаю! Тепер я все знаю, Шурко!

— Все знаєш? Про мене?.. — Я злякано позадкував до вікна.

— Так, усе знаю! Тут усе написано! — Липучка перейшла на таємничий шепіт. Вона виставила вперед номер "Пионерской правды", наче збиралась стрельнути з нього мені в самісіньке серце. — Тут усе написано! А ти приховував! І як тобі не соромно, Шурко! Як тобі не соромно!

"Що там написано? — з жахом подумав я. — Може, надрукували замітку про мою двійку? А чому б і ні, цілком можлива річ! Адже висміюють там ось таких, як я, безграмотних двієчників. Тепер усе загинуло: Сашко зневажатиме мене. І Липучка теж. І навіть Веник. І дідусь про все довідається. І тітонька Кланя. Який сором! І чому я одразу все по-чесному не розповів? Відмінник! Освічений москвич! Вистрибнути хіба що у вікно й назавжди позбутися сорому?" Та у вікно вистрибувати було ні до чого: дідусь жив на першому поверсі.

А Липучка наступала й далі:

— Навіщо ж ти приховував від нас? Навіщо?

— Я все розповім вам. Слово честі, все розповім, — забурмотів я. — Мені просто було соромно, дуже соромно…

— Соромно? — Липучка витріщила зелені очі. — Хіба цього можна соромитися? Цим треба пишатися!

"Чи не вкусив її справжній скажений собака? — подумав я. — Чи вона просто знущається з мене?"

— Так, цим пишатися треба! — урочисто повторила Липучка. — Я вивчила їх напам'ять!

І вона раптом почала читати вірші:

Як срібло, вода сіяє.

Ми попрацювали — і от

Поплив, урочисто й поважно,

Поплив наш саморобний флот!

Нехай не на просторах океанських —

По руслу вузькому ріки,

Та є у нас і мостик капітанський

І є герої-моряки!

Нехай промчать, як блискавка, роки,

Ми загартуємось, зростем —

Тоді красиві кораблі

По океанах поведем!

Липучка прочитала вірші з таким натхненням, що я навіть заслухався, притиснувшись до підвіконня. Потім глянула на мене очима, повними, як кажуть, невимовного захоплення.

— І цього ти соромився? Цим треба пишатися! — повторила вона. — Вітаю тебе! Вітаю тебе, Шурко! Ти — справжній поет!

— Я?.. Поет?..

— Ой, не прикидайся, будь ласка! Годі скромничати! Адже тут ясно написано: "Сашко Петров, Москва".

Я вихопив газету — і справді, під віршем стояв підпис: "Сашко Петров". Буває ж такий збіг!

— Я вже всім газету показала, всім! — заторохтіла Липучка. — Ой, який же ти молодець! Наш пліт прославив! Просто на всю країну! Але чому ти написав "Москва"? Написав би краще "Білогорськ". Адже ти тут складав? І навіть прикрасив дещо! Та це нічого — поети завжди так роблять. А хто це "герої-моряки"? Веник, га?.. — У Липучки затрусилися плечі, вона схопилася за живіт. — Ой, я ж одразу помітила, що ти в риму говорити умієш! Ще найпершого дня. Пам'ятаєш? А потім я помітила, що ти ранками так задумливо-задумливо сидів за столом. А тільки-но я входила — ти скидав зошита під стіл. Думаєш, я не помітила? Ти ранками вірші складав? Еге?.. Ось і зараз зошит під столом валяється. У ньому нові вірші, га?

Липучка, нахилившись, схопила зошита. Я кинувся за нею: адже там, у зошиті, були поради нашої вчительки російської мови, як краще мені підготуватися до переекзаменовки.

Я вихопив зошита:

— Це не вірші… Це… зовсім інше…

— Ой, як же не вірші? Знову обдурюєш?

— Тобто там вірші… Але я ще не можу їх показати. Я ще…

— Ой, покажи! Покажи! Просто страх як цікаво!

— Ні-ні, — наполіг я, квапливо ховаючи зошита під скатертину. — Зараз не можна… Я ще не опрацював як слід. Ось опрацюю — і тоді обов'язково прочитаю…

— Новий вірш, га?

Я невизначено стенув плечима.

— Ой, розумію! Письменники завжди багато разів переписують свої твори. Ось Лев Толстой, наприклад, "Війну і мир" сім разів переписував. Я сама десь читала…

За секунду вона була в захопленні від нового відкриття:

— Ой, Шурко, адже у тебе й ім'я таке поетичне — Олександр! Як у Пушкіна.

Не знаю, з ким би ще на радощах порівняла мене Липучка, та в цей час, на щастя, з'явився Сашко.

САШКОВА ТАЄМНИЦЯ

Він був дуже серйозний. І, як завжди у такі хвилини, руки заклав за спину, дивився спідлоба й нетерпляче покусував нижню губу. Говорив коротко, уривчасто, немов наказував:

— Ану, вийди, Липучко! Прогуляйся!

Липучка незалежно втупила в стелю свої очі і ніс, усипаний ластовинням:

— А чого ти розпоряджаєшся в чужій кімнаті?.. Шурко, мені можна залишитися?

Я глянув на Сашка, потім на Липучку, потім на підлогу й невиразно стенув плечима.

— Секрети, га? — глузливо запитала Липучка. — Кажете, що дівчата секретничають. А самі?

Ми з Сашком мовчали.

— Значить, мені йти, так?

— От-от, прогуляйся, — з нещадною твердістю мовив Сашко.

— Прогулятися? Добре. Я йду… Мужчини, називається! Кавалери! Лицарі! Мушкетери!.. Веник би ніколи так не вчинив. Тому що він насправді освічений… І дуже інтелігентний. Справжній москвич!

Це вже був постріл у мій бік. Боячись, що промахнулася чи дуже легко поранила мене, Липучка зблиснула своїми зеленими очиськами:

— А ще поет! Пушкін!

Вона так грюкнула дверима, що легка дерев'яна чорнильниця на столі підстрибнула й на скатертині з'явилася маленька фіолетова плямка — вже не перша з часу мого приїзду в Білогорськ.

— Навіщо ти її так? — запитав я Сашка.

— Бо справа… важлива!

Оскільки Сашко капітан нашого корабля, я запитав:

— Завдання якесь? Наказ?

— Ні. Прохання.

— Прохання? До мене?

— Так, до тебе. І не перебивай. Таємницю мою узнати хочеш?

Я, здається, вдруге в житті відчув, що у мене, десь під лівою кишенькою, є серце і що воно досить-таки сильно калатає (вперше я відчув це, коли вчителька оголосила прізвища двієчників, які одержали переекзаменовку). І ще я зрозумів — як це правильно кажуть: "Він підріс від гордості!" Мені й справді здалося, що я став трохи вищий на зріст. Отже, Сашко тепер довіряє мені, як самому собі! Довіряє свою таємницю, таку важливу, що він через неї навіть не поїхав у туристичний похід! Таку важливу, що вона прив'язує його і разом із ним наш пліт до Білогорська! І він ще запитує, чи хочу я взнати її!..

— Одне слово, діло ясне, — сказав Сашко. — У мене — переекзаменовка. Зрозуміло?

Я так і сів на стілець:

— У тебе?.. Переекзаменовка?..

— Ага. Пишу я погано. З помилками. Розумієш? Ось і схопив двійку. Допоможеш, га?

— Хто? Я? Тобі?

— Так, ти — мені. Ясна річ, не я тобі. Адже ти освічений, культурний. Поет! Липучка сьогодні вуха всім протуркотіла. Коли вона мені "Пионерку" показала, то я одразу вирішив: попрошу Шурка! Згоден?..

Я навіть не міг невизначено стенути плечима — так і сидів, роззявивши рота, мов риба.