Селище - Сторінка 10

Отже, там було життя...

Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.

— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.

— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.

— А кажуть, що ви йшли два тижні.

— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...

До вечора вдалося дійти до гір.

***

Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар'яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар'яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар'яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав:

— Завтра ми йдемо без зупинок, зрозуміло?

— Ну і що? — спитав Олег.

— Буду гнати всіх, як би вам не хотілося спати.

— Не бійся, — відказав Олег. — За нами затримки не буде.

— Я нікого не маю на увазі.

Олег не сперечався. Він розумів, що Дік має на увазі Томаса. Він думав, що Томас спить і не чує. Проте Томас почув і сказав:

— Мені здається, що в мене запалення легенів, пробачте, що так погано вийшло, друзі.

Вони розклали палатку у великій ніші, тут було тепліше, аніж на відкритому місці. Коза тупотіла поруч. Потім почала порпати землю.

— Що вона шукає? — прошепотіла Мар'яна.

— Равликів, — сказав Олег. — Я бачив, як вона знайшла равлика.

— Я думала, що їм тут холодно.

— Ми живемо, то й інші можуть.

— Нічого тут немає, — сказав Дік. — Спіть!

Закашлявся Томас. Мар'яна дала йому напитися. Було чути, як його зуби цокотять по горнятку.

— Тобі треба було повернутися, — сказав Дік.

— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.

— Дурень ти, Діку, — сказала Мар'яна, — закони забув.

— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.

— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?

— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...

— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.

— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.

Ні Томас, ні Мар'яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.

— Я пропоную залишити тут Мар'яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.

Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб'є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?

— Ти злякався? — запитав Дік.

— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар'яну. А Мар'яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб'ється?

— Мар'янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.

— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.

І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.

— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.

А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев'яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір'я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.

Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.

— Який він? — пошепки спитав Олег.

— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!

— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб'єш.

— Спробую, — сказав Дік.

— Ви де були? — запитала Мар'яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?

— Добре, — погодився Олег.

Вони розповіли про сліди, тому що Мар'яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.

— Сідайте, — сказала Мар'яна, — поснідаємо.

Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.

— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.

Мар'яна дістала свій мішок.

З нього викотився гриб.

Мішок був розірваний, пожований. І порожній.

— А де гриби? — запитала Мар'яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.

Дік рвучко звівся.

— Де лежав мішок?

— Я так втомилася, — сказала Мар'яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.

— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.

— Ти чисто здурів! — закричала Мар'яна. — Може це не коза?

— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?

— У нас ще м'ясо є, — сказала Мар'яна.

— Покажи. Може і його немає?

— Кози м'ясо не їдять, — відповіла Мар'яна.

Але Дік був правий. Від м'яса залишилося кілька шматочків.

— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.

— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.

— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар'яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м'ясо.

— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.

— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар'яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?

— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.

— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.

— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.

— Я також піду далі, — підтвердила Мар'яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.

— Не треба пояснювати, — відрізав Дік. — Але я її все одно уб'ю!

— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар'яна.

— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.

Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.

— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.

Мар'яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип'ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.

І наче відчувши його думки, Томас сказав:

— Наше щастя, що м'ясо само іде. Нам би його не дотягнути.

— Стійте!

Це був голос Діка. Дік підійшов до кози з міцною плетеною мотузкою і накинув її на шию тварини. Коза покірно і тупо чекала, поки її прив'яжуть. Потім Дік дав вільний кінець мотузки Мар'яні і сказав:

— Веди. Я не хочу ризикувати.

Вдень вони зробили привал. Досить тривалий, бо всі дуже втомилися, а Томас йшов і похитувався, так що його хотілося підтримати. Обличчя його аж пашіло. Очі були напівзаплющені, але він уперто йшов і йшов вперед, до свого перевалу.

Години через дві після привалу Томас захвилювався.

— Зачекайте, — сказав він. — Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам'ятаю цю скелю.

Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич.

Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.

— Ми ось тут, — сказав Томас. — Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.

— Погода хороша, — сказав Олег.

— Судячи з усього, ми тут ночували, — вів далі Томас. — Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.

— Скільки років минуло, — сказав Олег.

— Так ось... — бурмотів Томас, — три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув... — Він оглянувся до Олега. — Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам'ятаєш?

— Це... вимірювач радіації, так?

— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.

— Може поспите? — спитав Олег. — А потім підемо...

— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов'язково треба глибше...

Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.

Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар'яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: "Я ж попереджав".

Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо.