Селище - Сторінка 12

Ді-і-і-к! — Мар'яна повернулася до Олега і Томаса: — Ну, що робити, ну скажіть, ви ж розумні, ви все знаєте! Ну як його спинити?

— Мені вже його не наздогнати, — сказав Томас. — На жаль, для нього я вже не авторитет.

— Зараз... — сказав Олег. — Ти тільки розв'яжи мене. Може я встигну до приступу, може встигну?

Мар'яна тільки махнула рукою. Вона зробила два кроки за Діком, повернулась, подивилася на Томаса, на Олега:

— І вас не можна залишати...

— Та біжи ж ти! — закричав раптом Томас. — Біжи швидше!

— Але на кого я вас залишу? А раптом якийсь звір?

— Біжи! — повторив Олег. — І повертайся.

І Мар'яна легко, ніби не торкаючись снігу, помчала вниз по схилу, туди, де зник Дік.

— Шкода дівчину, — сказав Томас, — вона звикла до кози.

— Шкода, — підтвердив Олег. — Як дивно, що у вас немає формй. Ви буваєте товстий, а потім зовсім худий, як сірник.

— Так, — погодився Томас. — Ти лягай зручніше, чомусь отрута спочатку діє на зір. Я пам'ятаю, мене клята блоха кусала тричі. Але не бійся. Хвороба минає безслідно. Не бійся.

— Я розумію, але все ж страшно бути не собою, а звіром, розумієте? Ось зараз це я, а скоро мене не буде.

Олега тягнуло вниз, у синю воду, і було вкрай важко втриматися на поверхні, тому що ноги були опутані водоростями, і їх треба було звільнити, треба вирвати їх, інакше пропадеш.

***

Ковдра, якою Мар'яна вкрила Олега, злетіла. Олег не втримався біля стіни і впав на сніг. Його очі були заплющені, губи ворушилися, обличчя потемніло від напруження, від бажання розірвати мотузку. Томас хотів допомогти Олегу, вкрити його або хоча б покласти голову собі на коліна. Це корисно робити в таких випадках — підтримувати голову. Томас спробував підвестися, але ноги не тримали його. Олег вигнув спину і просто злетів у повітря, відштовхнувся кулаками від землі і покотився донизу схилом. Він перевернувся декілька разів, ударився просто в каменюку, яка ховалася під снігом, і завмер. Його куртка роздерлася, сніг не танув на голих грудях.

Так не можна, думав Томас. Треба обов'язково до нього спуститися. Чортова коза, чортів Дік з його комплексом надлюдини. Але Дік впевнений, що правий, і переконаний, що турбується про всіх. З його дикунської точки зору, він правий, з його дикунським небажанням подивитися у майбутнє... Чи не надто швидко цивілізована людина перетворюється на дикуна? Може, ми помилилися, дозволяючи дітям виростати вовками, аби їм було легше вижити в лісі? Але у нас не було вибору. За шістнадцять років ми, дорослі, так і не змогли дійти до перевалу. І надії б не було, коли б не виросли Дік та Олег. Яка у мене зараз температура? Напевно, за сорок. Дуже важко дихати — двостороння пневмонія, лля такого діагнозу не треба лікаря. Якщо я не доберуся до корабля, мені кінець.

Ніяке м'ясо кози мені не допоможе. Йти треба самому. Підліткам не дотягнути мене до перевалу... Як там Олег? Блоха — це велика біда, злий фатум, який ховався у скелях і не хотів відпускати нас до людства. Ніби ліс хоче перетворити нас на своїх дітей, на двоногих шакалів. Ліс згоден терпіти наше селище, але як своє продовження, а не заперечення. Там, за каменюкою, темніє провалля, ніби не глибоке, але якщо хлопець впаде вниз — він розіб'ється. Де мотузка? Де друга мотузка? Треба прив'язати його до тієї каменюки.

Томас поліз вниз, добре, що вниз. Вниз повзти легше. Тільки пече сніг — ось тільки клятий сніг залазить під одяг і пече груди. Коли кашляєш, то тихенько, щоби не розірвати легені, а кашлю все більше, і він рветься з грудей. Його не втримаєш.

Томас ліз вниз з мотузкою, яка здавалася йому надзвичайно важкою, свинцевою, вона звивалася за ним, наче змія. Олега била пропасниця, він намагався розірвати пута, потилицю ледь не розкроїв об камінь. Томас відчував біль Олега просто фізично, чув його жах, його страшні видіння. А Олегові в цю мить здавалося, що його придушив дах будинку. До Олега залишалося метрів десять, не більше. Томас розумів, що той його не чує, але весь час повторював:

— Терпи, я іду, — а сам намагався підняти голову, щоби подивитися, чи не повертаються Дік з Мар'яною.

Головне було встигнути підповзти до Олега, поки той не впав у провалля.

"Чому у мене зараз крутиться голова?"

Коли Томас дотягнувся до Олега, він на кілька секунд втратив свідомість, усі сили пішли на те, щоби доповзти. Тіло, яким рухає лише відчай, відмовлялося більше коритися, ніби виконало все сповна.

Томас отямився від крижаного вітру, який приніс багато снігу, а може від притишеного шепоту Олега, його хриплого дихання. Томасу більше за все на світі хотілося заплющити очі, тому що ось так лежати, нічого не робити, не думати ні про що — це і було теплою затишною казкою, виконанням усіх бажань.

Олег сповз ще на метр, його трусило, він намагався зірвати з себе мотузку, а насправді відштовхувався від каменюки до провалля. Томас піддягнув мотузку до себе, намагаючись зрозуміти, як йому прив'язати Олега надійніше до скелі, і ніяк не міг збагнути, як це зробити. Раптом він усвідомив, що мотузки в руці немає — вона залишилася у декількох метрах позаду і повернутися до неї не було сили. Томас підтягнувся, щоб вхопити Олега за ноги, але той смикнувся і відкинув Томаса, тіло котрого не відчуло болю.

Томас зрозумів, що так йому Олега не втримати. Хлопець, навіть зв'язаний, набагато сильніший за нього, і тому Томас продовжив свій повільний рух до провалля, щоби зупинитися між ним та Олегам, перетворитися на бар'єр, на нерухому колоду. Томасу здавалося, що він повзе декілька годин. Він просив Олега потерпіти, полежати спокійно. І все ж таки, коли йому вдалося нарешті долізти до вузької смуги, яка відділяла Олега від провалля, хлопець встиг вже сповзти так низько, що Томасу довелося втиснутися між Олегом та гострим камінням над прірвою.

І напевно, Томасу вдалося б відтягнути Олега назад, нагору, до безпечного місця, якби він сам був при свідомості. Томас марив.

***

Мар'яна прибігла до табору, ледве дихаючи. Їй здавалося, що вона була відсутня декілька хвилин, а насправді її не було більше години. Вона підбігла під саму палатку, і тому не відразу зрозуміла, що сталося. Вона побачила тільки, що табір пустий. Спочатку вона відкинула край палатки, думаючи, що Томас з Олегом ховаються там від снігу, але збагнула, що сховатися під палаткою неможливо.

Мар'яна розгублено озирнулася довкола і побачила сліди на снігу, які тягнулися вниз до скелі. Сліди наче казали їй, що хтось тягнув важкий тягар. Вона відразу уявила собі жахливу картину: звір з великими ступнями і пазурами тягне її друзів, а винна у всьому вона, бо побігла рятувати козу, і забула про людей, про хворих людей у сніговій пустелі, чого не мала ніякого права робити. І ось сталося найгірше: вона не наздогнала Діка, не знайшла козу, залишилася сама посеред скель, злякалася, що не знайде дорогу в табір, злякалася за Томаса з Олегом, які були безпорадні, побігла назад, — і ось вона спізнилася.

Мар'яна дріботіла вниз по схилу, схлипувала і повторювала:

— Матінко рідна... Матінко рідна...

Чомусь на снігу лежала мотузка. Олегу вдалося розпутатися?

Вона обігнула сіре громаддя і побачила, що біля провалля лежить Олег, міцно зв'язаний, а Томаса ніде немає.

— Олеже, Олежику! — закричала вона. — Ти живий?

Олег не відповів. Він спав. Люди завжди засинають, коли минає приступ. Він був один, але слід від нього продовжувався вниз, до провалля. Мар'яна заглянула туди і побачила, що в проваллі, недалеко, в п'яти метрах, лежить Томас, дуже спокійно, і якось навіть зручно.

Мар'яна не відразу здогадалася, що Томас мертвий.

Тоді вона спустилася вниз, поспішаючи, обламуючи нігті об льодяне каміння, довго трусила його, намагалася розбудити, і раптом зрозуміла, що Томас помер, розбився.

Олег, який прийшов до тями, почув плач дівчини і запитав слабим голосом:

— Ти де, Мар'янко? Що сталося?

Він зовсім не пам'ятав, як зіштовхнув Томаса вниз. Тільки потім за уривками жахливих видінь Олега та за слідами вони нарешті змогли зрозуміти, як і чому все сталося, як помер Томас.

***

Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар'яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар'яну, бо не терпів невдач.

Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:

— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.

— Ти хочеш заспокоїти Олега, — відповідала Мар'яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки. — Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.

— Правильно, — сказав Дік, — тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.

— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар'яна.

Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.

— Я не знаю, — сказав Дік. — Я пішов за козою, тому що нам потрібне м'ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.

— Я не хочу більше з ним говорити, — сказала Мар'яна. — Він холодний, як оцей сніг.

— Я хочу бути справедливим, — сказав Дік. — Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.

— Олег ще надто слабий, — заперечила Мар'яна.

— Ні, нічого, — обізвався Олег, — я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.

— Не треба, — сказав Дік.

— Чому?

— Тому що ми йдемо назад, — спокійно сказав Дік.

— Ти так вирішив? — запитав Олег.

— Це єдиний шлях до порятунку, — сказав Дік.