Селище - Сторінка 14

Подібного протиріччя дорослі не розуміли — адже для них за повістю про те, як відбулася катастрофа, як прийшов холод і темрява, за розповідями про порожні коридори, де поступово гасне світло і куди залітають ззовні сухі сніжинки, — за усім цим ховались зримі образи коридорів та ламп, мовчання допоміжних двигунів і тріскотіння вимірювачів радіації. Для слухачів — Олега та його ровесників — у розповіді зрозумілі були лише сніжинки, а коридори асоціювалися з чашею лісу або темною печерою — адже уява доповнюється тим, що можна побачити і почути.

Тепер було зрозуміло, як йшли звідси люди — тягнули дітей і поранених, поспішно хапали ті речі, які необхідні на перший час. У той момент ніхто ще не думав, що їм доведеться назавжди залишитися і померти у цьому холодному світі, — гігантські масштаби і міць людської цивілізації навіть тут вселяли неправдиву надію, що все, що трапилося, як би трагічно не виглядало, було тільки випадковим зривом, який буде виправлений напевно, як завжди виправляються випадковості.

Ось цей люк.

Йдучи геть, як розповідав Старий, вони закрили його, а аварійну драбину, по якій сходили на сніг, віднесли убік, під скелю. Це місце було позначене на карті, але шукати драбину не довелося — сніг підтанув, і вона лежала нерухомо, синя фарба де-не-де облізла, а коли Дік підняв її, то відбиток драбини залишився візерунком на снігу.

Дік постукав нігтем по перекладині.

— Легка, — сказав він. — Треба буде забрати з собою в селище.

Ніхто не відповів йому, Мар'яна з Олегом стояли віддалік і, піднявши очі, роздивлялися випуклий низ корабля. Корабель здавався зовсім справним, хоч зараз лети далі. І Олег навіть уявив собі, як він злітає над проваллям, піднімається все швидше до синього неба, стає чорною цяткою, крапочкою — і розчиняється у синяві...

Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.

Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: "Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов'язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо".

Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки, — багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.

— Ну що, — спитав Олег, — підемо туди?

— Підемо, — підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.

— Може, люк зачинився? — спитала Мар'яна знизу.

— Зовсім ножів не залишилося, — сказав Дік.

— Старий казав, що люк відчинений, — зауважив Олег.

— Старий все забув, — заперечив Дік. — Не можна вірити старим.

— Не виходить? — спитала Мар'яна.

Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.

— Зачекай, — сказав Олег. — Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?

— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік. — Я камінь принесу.

— Каменюкою не подолаєш, — заперечив Олег.

Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові:

— Дай ніж.

Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав тупцювати — замерз. Навіть він замерз.

Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.

Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від'їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли. Олег запхав ніж за пояс і витягнув вимірювач радіації.

— Ой! — почув він голос Мар'яни. — Олег відчинив!

— Це добре, — сказав Дік. — Іди, чого стоїш?

Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.

— Там темно, — сказав Олег. — Дайте факел.

Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.

— Там тепло? — спитала Мар'яна.

— Ні. — Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.

Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, що тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним задня полум'ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.

Олег сказав голосно, аби заглушити страх:

— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.

Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але

Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.

"Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель "Полюс". Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився".

— Ти де? — запитав Дік.

Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.

— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.

— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.

Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар'яну і запалив її факел.

З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з'явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.

За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.

— Ангар, — сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого. — Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.

— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки, — додала Мар'яна.

Старий на уроках вимагав їх вивчати напам'ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. "Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам'ять, — казав він. — Без історії люди перестають бути людьми".

— З величезними втратами... — продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.

Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.

— Це той катер, — сказав Олег, — який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.

— Як зимно. — Мар'яна пританцьовувала на місці.

— Він у собі тримає холод із зими, — сказав Дік. — Куди далі?

Дік визнав Олега лідером.

— Тут повинні бути відчинені двері, — сказав Олег, — які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.

— Як ти все добре вивчив, — ледь посміхнулася Мар'яна.

Вони знову пішли уздовж стіни.

— Тут повинно бути багато речей, — сказав Дік. — Але як ми їх понесемо до селища?

— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар'яна.

— Припини! — сказав Дік.

— Справді. — Олег зупинився.

— Що? Що ти побачив?

— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.

— А я вже злякалася, що ти побачив мерця, — видихнула Мар'яна.

— Я також про це подумав, — признався Дік.

— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.

— Я зазирну, — запропонував Дік.

— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.

— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.

— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.

Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.

— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.

— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар'яна.

— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.

Як це завжди звучало: "навігаційний відсік", "пульт керування". Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.

— А ти пам'ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар'яна.

— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам'ятаю. Сорок чотири.

— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?

Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар'яна думає так само, як і він.

Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.

Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.

— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар'яна.

— Добре, що є світло, — сказав Олег. — Збережемо факели.

— Наче потеплішало, — зауважила Мар'яна.

— Це тільки здається, — сказав Олег. — Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.

— Ні, — сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор.