Селяни - Сторінка 12

Що!.. – казав Тонсар, стаючи перед сторожем, тоді як Тонсарша піднімала свекруху. – Чи не схочеш ти намастити собі п’яти, Ватель?.. Складай свої протоколи й хапай людей на шляху, – там тобі й місце, розбійнику, а звідси йди. Мій будинок, треба думати, належить мені! І вугільник господар у себе вдома…

– Я спіймав її на гарячому, твоя мати повинна йти зі мною.

– Арештувати мою матір у мене в домі? Ти не маєш на це права. Моє житло недоторканне, це добре відомо. Чи є в тебе наказ нашого слідчого, пана Гербе? Сюди без суду не ввійдеш. А ти ще не суд, хоч і присягав на суді заморити нас голодом, лісовий приставе клятий!

Лють у лісника досягла такого ступеня, що він намагався силою заволодіти в’язкою. Але стара, цей жахливий обривок почорнілого пергаменту, наділений руками, подібну якій можна побачити тільки на картині Давіда "Сабінянки", закричала йому:

– Не торкай, або я видряпаю тобі очі!

– Гаразд, насмільтесь розв’язати в’язку при пану Брюне, – сказав лісник.

Хоч судовий виконавець і зберігав вираз байдужості, якого надає чиновникам звичка до всіляких справ, але він підморгнув оком шинкарці та її чоловікові, даючи зрозуміти: "погана справа!". Старий Фуршон, із свого боку, пальцем вказав своїй дочці на купу попелу, навалену в каміні. Тонсарша, одразу зрозумівши з цього виразного жесту і те, яка небезпека загрожує її свекрусі і яку пораду дає їй батько, вхопила жменю попелу й кинула його у вічі лісникові. Ватель аж завив; Тонсар, наділений всією зіркістю, що її втратив лісник, грубо штовхнув його на криві зовнішні сходи, на яких ногам сліпого було так легко спотикнутися, що Ватель покотився аж до самого шляху, випустивши з рук рушницю. В одну мить в’язку було розв’язано, кругляки вийнято й заховано зі спритністю, що не піддається ніякому описові. Брюне, не бажаючи бути свідком цієї операції, прекрасно передбачуваної ним, кинувся піднімати лісника; він посадив його на схилі й побіг змочити хустку в воді, щоб промити очі потерпілому, який, незважаючи на свої страждання, намагався добратися до струмка.

– Ватель, ви самі винні,– сказав йому виконавець. – Ви, бачите, не маєте права входити в чужі будинки…

Стара, маленька, майже горбата жінка кидала очима стільки ж блискавок, скільки лайки беззубим, вкритим піною ротом, стоячи на порозі шинку, впершись кулаками в боки й горлаючи так, що її було чути аж у Бланжі:

– Ах, мерзотнику, так тобі й треба! Хай тебе пекло пожере! Обвинувачувати мене, що я нарубала дерев, мене, найчеснішу жінку на селі, та ще й гнатися за мною, наче за яким лютим звіром! Посліпли б твої кляті очі, одразу б у краї спокійніше стало. Всі ви тільки приносите нам нещастя, й ти й твої приятелі вигадуєте всякі капості, щоб розпалити війну між вашим хазяїном та нами!..

Судовий виконавець тимчасом промивав очі лісникові і, подаючи йому допомогу, все доводив йому, що з погляду законності він заслуговував на догану.

– Сволота! І нав’язла ж вона нам на зубах! – сказав, нарешті, Ватель. – Вона в лісі аж з самої ночі…

Всі доклали своїх рук, щоб прибрати зрубане дерево, речі в шинку було швидко поставлено на місце; тоді в дверях пихато з’явився Тонсар:

– Ватель, синку мій, якщо ти ще раз спробуєш вдертися до мене в дім, матимеш справу з моєю рушницею, – сказав він. – Сьогодні був тобі попіл; іншим разом зможеш побачити й вогонь. Ти не знаєш свого ремесла… Але все ж ти запарився, і коли хочеш випити скляночку вина, тебе почастують; та, до речі, зможеш побачити, що в в’язці моєї матері нема ані шматочка незаконного дерева, – усе саме пруття.

– Погань!.. – тихо прошепотів судовому виконавцеві лісник, далеко болючіше вражений у саме серце цим глумом, ніж попелом у вічі.

У цей момент на дверях "Великих-ГУ-синіх" з’явився виїзний лакей, якого нещодавно посилали розшукувати Блонде.

– Що це з вами, Ватель? – запитав лакей лісника.

– Ет, – відповів лісник, витираючи очі, які щойно держав широко відкритими в струмку, щоб остаточно їх промити, – В мене тут завелися боржники, яких я примушу проклясти той день, коли вони побачили світ.

– Якщо ви так розумієте цю справу, пане Ватель, – холодно сказав Тонсар, – то ви переконаєтесь, що ми тут, у Бургундії, народ сміливий.

Ватель пішов. Мало цікавлячись розв’язанням цієї загадки, Шарль заглянув у шинок.

– Ідіть у замок, та з вашою видрою, коли вона у вас є,– сказав він дядькові Фуршону.

Старий похапцем підхопився й пішов за Шарлем.

– Гаразд, де ж вона, ота видра? – спитав Шарль, усміхаючись з виглядом сумніву.

– От сюди, – сказав старий мотузник, прямуючи до Туни.

Таку назву має струмок, утворюваний зайвою водою млина й ставків егського парку. Туна тече вздовж усього кантонального шляху аж до маленького Суланжського озера, яке вона перерізує й впадає в Авону, перед тим напоївши водою млини й ставки маєтку Суланжів.

– Ось вона, я її заховав у егському струмку, з камінцем на шиї.

Нахиляючись і знову підводячись, старий не відчув монети в сто су в своїй кишені, де гроші бували так рідко, що однаково давалися взнаки і їх наявність і нестача.

– Ах, мерзотники! – вигукнув він. – Якщо я полюю на видр, то вони полюють на тестя, падлюки такі! Вони забирають у мене все, що я зароблю, й кажуть, що це мені ж на користь. Ще б пак не на користь! Якби не мій бідний Муш, єдина втіха моєї старості, я б утопився. Діти – це розорення батькам. Ви не одружені, пане Шарль? Ніколи не одружуйтесь! Принаймні не будете собі дорікати, що посіяли погане зерно… А я ж думав купити на ці гроші куделі,– от вона й розкуделилась, моя куделя! Цей славний паничок дав мені десять франків; от вона й подорожчала тепер, моя видра.

Шарль так не довіряв дядькові Фуршону, що сприйняв його скарги, на цей раз цілком щирі, за підготовку до того, що він на своїй лакейській мові звав "затуманюванням", і припустив помилку, виявивши свою думку усмішкою, яку побачив хитрий дідок.

– Гей, дядьку Фуршон, підтягніться! Вам доведеться розмовляти з пані,– сказав Шарль, помічаючи досить значну кількість палаючих прищів на носі й щоках старого.

– Я свою справу знаю, Шарль, і на доказ цього, коли тобі здумається почастувати мене у людській недоїдками із сніданку та однією-другою пляшечкою іспанського вина, я тобі скажу три слівця, що охоронять тебе від прочухана…

– Кажіть, і Франсуа дістане наказ від пана піднести вам склянку вина, – відповів виїзний лакей.

– Слово?

– Слово.

– То от що: ти ходиш розмовляти з моєю внучкою Катрін під прольотом Авонського мосту; Годен її кохає; він вас бачив і має дурість ревнувати… Я кажу "дурість", бо в селянина не повинно бути почуттів, дозволених тільки багатіям. І коли ти підеш у день суланжського свята в "Тіволі" танцювати з нею, тобі там, мабуть, натанцюють так, що й не схочеш… Годен ревнивий і злий, він здатний переламати тобі руки, а ти й писнути не зможеш…

– Це дорогенько! Катрін дівчина вродлива, але такої ціни не варта, – сказав Шарль. – А чому він так сердиться, отой Годен? Інші ж не сердяться.

– Він кохає її, щоб оженитися…

– От буде бита!.. сказав Шарль.

– Це ще як сказати… – сказав старий. – Вона вся в матір, на яку Тонсар ані разу не підняв руку, побоюючись, щоб вона не піддала йому ногою. Жінка, що вміє ворушитися, це штука вигідна… А потім, хоч який міцний Годен, та під гарячу руку з Катрін останнє слово не за ним буде.

– Візьміть-но, дядьку Фуршон, от вам сорок су випити за моє здоров’я на той випадок, коли нам не вдасться хильнути алікантського вина.

Опускаючи монету в кишеню, дядько Фуршон відвернувся, щоб Шарль не міг побачити виразу втіхи та іронії, якого він не міг притаїти.

– Катрін, – продовжував старий, – неабияка розпусниця. Вона полюбляє малагу; ти б їй сказав, щоб вона прийшла в замок малаги покуштувати, дурню.

Шарль подивився на дядька Фуршона з простодушним захватом, не мавши змоги здогадатися, до якої міри вороги генерала були зацікавлені підсунути в замок ще одного шпигуна.

– Генерал, мабуть, щасливий? – запитав старий. – Селяни тепер зовсім принишкли. Що він каже? Він завжди вдоволений із Сібіле?

– Один тільки пан Мішо усе чіпляється до пана Сібіле. Кажуть, що він-таки доб’ється його звільнення.

– Усе заздрощі! – зауважив Фуршон. – Б’юсь об заклад, що й ти хотів би побачити, як Франсуа дадуть відставку, а тебе замість нього призначать старшим камердинером?

– Ще б пак! Він тисячу двісті франків одержує,– сказав Шарль. – Тільки його не можна звільнити, він знає всі таємниці генерала…

– Як пані Мішо знала всі таємниці пані графині,– підхопив Фуршон, жадібно впиваючись в очі Шарля. – Скажи-но мені, хлопче, у пана й пані в кожного по своїй окремій спальні?

– Хай їм чорт! Без цього пан не любили б так пані,– сказав Шарль.

– А більше ти про це нічого не знаєш? – запитав Фуршон.

Але розмову довелося припинити, бо Шарль і Фуршон були перед кухонними вікнами.

V. Вороги віч-на-віч

На початку сніданку старший камердинер Франсуа, підійшовши до Блонде, сказав йому напівпошепки, але досить голосно, щоб його почув граф:

– Пане, хлопчисько від дядька Фуршона твердить, що вони, нарешті, спіймали-таки видру, і запитує, чи схочете ви її взяти, поки вони не віднесли її супрефектові у Віль-о-Фе.

Еміль Блонде, хоч і був професором містифікації, не мав сили не почервоніти, як дівчина, коли вона слухає трохи вільний анекдот, уже наперед знаючи його розв’язку.

– А, то ви сьогодні полювали на видру з дядьком Фуршоном! – вигукнув генерал, вибухаючи шаленим сміхом.

– В чому справа? – запитала графиня, збентежена сміхом чоловіка.

– Раз дядько Фуршон, – продовжував генерал, – перехитрив таку розумну людину, відставному кірасирові нема чого червоніти, що він теж полював на цю видру, надзвичайно подібну до третьої коняки, за яку пошта бере з вас гроші, хоч цієї коняки ви ніколи не бачите.

Крізь нові вибухи шаленого сміху генерал ще зміг сказати:

– Не дивуюся тепер, що ви змінили чоботи й штани, раз вам довелося поплавати… Мене його містифікація не так далеко затягла, як вас, я лишився на березі, а ви ж набагато й меткіші за мене…

– Ви забуваєте, мій друже, – зауважила пані де-Монкорне, – що я не знаю, про що ви розмовляєте.

Після цих слів, вимовлених з образою, яку збудила в графині зніяковілість Блонде, генерал став серйозним, і Блонде сам розповів про своє полювання на видру.

– Але, – сказала графиня, – коли в цих бідних людей насправді є видра, вони не такі вже винні.

– Звичайно! Тільки от уже десять років, як ніхто не бачив тут видри, – продовжував безжальний генерал.

– Пане граф, – сказав Франсуа, – хлопець присягається всіма клятвами, що він спіймав одну…

– Якщо вона у них насправді є, я їм за неї заплачу, – сказав генерал.

– Господь, – зауважив абат Бросет, – не міг би засудити Еги на те, щоб у них ніколи не водилися видри.

– О, пане кюре, – вигукнув Блонде, – коли ви ще й господа спустите проти мене…

– Хто ж там прийшов? – жваво запитала графиня.

– Муш, пані, отой хлопець, що завжди ходить з дядьком Фуршоном, – відповів камердинер.

– Нехай увійде… якщо пані дозволить? – сказав генерал. – Він, може, вас розважить.

– Треба ж, принаймні, дізнатися, в чому справа, – сказала графиня.

За кілька хвилин з’явився Муш у своїй майже повній голизні.