Селяни - Сторінка 18

Повірений, якому Люпен доручив вести в суді справу про продаж маєтку, продав Гобертенові, для його сина, свою адвокатську контору і таким чином сприяв. цьому пограбуванню, якщо тільки одинадцять пікардійських землеробів, на яких спадщина мадмуазель Лагер звалилася з неба, вважали себе пограбованими.

У той самий момент, коли всі зацікавлені особи уже вважали своє багатство подвоєним, паризький повірений напередодні остаточного затвердження торгів доручив одному з повірених у Віль-о-Фе, який виявився одним з його колишніх конторників, придбати Еги, і купив їх за один мільйон сто тисяч п’ятдесят франків. Понад мільйон сто тисяч франків ніхто із змовників не наважився підняти ціну. Гобертен думав про якусь зраду Судрі, а Судрі й Люпен думали, що їх обдурив Гобертен, але оголошення імені покупця примирило їх. Підозрюючи про план, укладений Гобертеном, Люпеном і Судрі, провінційний повірений мав обережність не відкривати його своєму колишньому патронові. От чому: в разі нескромності нових власників, цей судовий чиновник нажив би собі занадто багато ворогів, щоб мати змогу лишатися в цій місцевості. Ця славетна стриманість, властива кожному провінціалові, буде, проте, цілком виправдана у дальшому розвитку цієї розповіді. Якщо провінціал скритний, він вимушений бути ним; його виправдання в загрозі, прекрасно висловленій у прислів’ї: "Між вовками вий по-вовчому". В цьому – сенс ролі Філінта.

Коли генерал де-Монкорне вступив у володіння Егами, Гобертен виявився вже не досить багатим, щоб кинути свою посаду. Щоб видати старшу дочку за багатого банкіра з Антрпо, він мусив виділити їй у посаг двісті тисяч франків; тридцять тисяч франків йому довелося заплатити за адвокатську контору, придбану для сина; отже, в нього лишалося не більше як триста сімдесят тисяч, з яких він рано чи пізно мав виділити посаг молодшій дочці Елізі, що її він мріяв видати заміж в усякому разі не менш блискуче, ніж старшу. Управитель вирішив вивчити графа де-Монкорне, щоб з’ясувати, чи не зможе він збудити в ньому огиду до Егів, розраховуючи в цьому разі самому здійснити зірваний задум.

З проникливістю, властивою людям, які роблять собі кар’єру лукавством, Гобертен припустив існування схожості характеру, дуже, проте, ймовірної, між старим воїном і старою співачкою. Оперна діва і старий наполеонівський генерал – чи не ті ж у них звички до марнотратства й безтурботності? Чи не звалилося на них обох, на актрису, як і на солдата, багатство з примхи випадку і в блиску вогнів? Коли трапляються серед військових хитрі, лукаві, тонкі політики, – чи не виняток вони? І найчастіше солдат, особливо такий запеклий рубака, як Монкорне, буває простий, довірливий, недосвідчений у справах і мало пристосований до тисячі дрібниць сільського господарства. Гобертен мріяв зловити й тримати генерала в тих самих тенетах, в яких мадмуазель Лагер скінчила свої дні. А проте імператор, із особливих розрахунків, колись дозволив генералові бути в Померанії тим самим, чим Гобертен був в Егах; отож, генерал розумівся на сільськогосподарських поставках інтендантства.

Приїхавши садити капусту, за висловом першого герцога Бірона[72], старий кірасир вирішив сам зайнятися своїми справами, щоб розважитися в своїй опалі. Хоч він і здав свій корпус Бурбонам, послуга ця, зроблена багатьма генералами і названа розпуском Луарської армії, не могла спокутувати злочину, який полягав у тому, що він супроводив людину "Ста днів"[73] на поле її останнього бою. Перед лицем іноземців цьому перові 1815 року було неможливо утриматися в кадровій армії, а тим більше відвідувати Люксембурзький палац. Отож, Монкорне, на пораду якогось опального маршала, вирушив на лоно природи розводити моркву. Генерал не був позбавлений хитрості, властивої старим військовим вовкам, і з перших же днів, присвячених оглядові своїх володінь, побачив у Гобертені справжнього управителя старого режиму, пройдисвіта, яких зустрічали мало не всі наполеонівські маршали та герцоги, оті гриби, вирослі на народному грунті.

Переконавшись у глибокій досвідченості Гобертена у веденні сільського господарства, спритний кірасир зрозумів, як корисно буде для нього зберегти його при собі, щоб увійти в курс цієї каторжної агрикультури, а тому він і вдав, що йде по стопах мадмуазель Лагер, своєю обманливою безтурботністю обдуривши управителя. Ця позірна недотепність тривала стільки часу, скільки генералові потрібно було на вивчення слабих і сильних сторін егського господарства, деталей його прибутку, методів їх надходження, а також і на те, щоб дізнатися, як і де його обкрадають і які поліпшення та скорочення витрат слід здійснити. Далі, одного прекрасного дня, спіймавши Гобертена, як-то кажуть, на гарячому, генерал вибухнув одним із приступів люті, властивих цим переможцям держав. Тут він зробив одну з тих основних помилок, які здатні потрясти все життя людини, що не має його великих багатств або його сталості натури, і з яких виникли нещастя великі й малі, що сповнюють цю історію. Вихований в школі імператора, звиклий все рубати з плеча, сповнений зневаги до шпаків, Монкорне не вважав потрібним занадто церемонитися, щоб виставити за двері шахрая-управителя. Цивільне життя і тисячі запобіжних заходів його були незнайомі цьому генералові, уже розлюченому опалою; отож, він найжорстокіше образив Гобертена, що, проте, накликав таке вільне поводження своєю відповіддю, цинізм якої розпалив лють Монкорне.

– Ви живете з моєї землі! – заявив йому граф з насмішкуватою суворістю.

– А ви думаєте, що я можу жити повітрям? – сміючись, заперечив Гобертен.

– Геть, падлюко, я вас виганяю! – закричав генерал, шмагаючи його хлистом, цю обставину управитель завжди заперечував, бо сталася вона при зачинених дверях.

– Я не піду, аж поки не отримаю від вас посвідчення про цілковиту здачу звітності,– холодно сказав Гобертен, віддалившись від лютого кірасира.

– Побачимо, що скаже про вас виправний суд, – відповів Монкорне, знизуючи плечима.

Почувши, що йому загрожують виправним судом, Гобертен з усмішкою глянув на графа. Ця усмішка одразу знесилила руку генералові, ніби її нерви були раптово перерубані. Пояснімо цю усмішку.

Уже два роки тому зять Гобертена, якийсь Жандрен, що довгий час служив членом суду першої інстанції у Віль-о-фе, був за протекцією графа де-Суланжа призначений головою цього суду. Нагороджений званням пера у 1814 році і не зрадивши Бурбонів під час Ста днів, пан де-Суланж випросив це призначення у хранителя печаті. Ця спорідненість надавала Гобертенові певного значення в краї. І насправді, голова суду у невеличкому місті – це відносно поважніша особа, ніж голова суду вищої інстанції, який у департаментському центрі зустрічає собі рівних в особі начальника гарнізону, єпископа, префекта, головного збирача податків, тоді як звичайний голова суду цих рівних осіб не має, через часте звільнення від посади і змінність прокурора першої інстанції та супрефекта. Молодий. Судрі, товариш Гобертена-сина і по Парижу, і по Егах, в цей час був щойно призначений заступником прокурора суду першої інстанції у головному місті департаменту. Перед тим, як стати жандармським унтер-офіцером, Судрі-батько, артилерійський фур’єр, був поранений в одному бою, захищаючи пана де-Суланжа, тоді ад’ютанта генерала. При заснуванні жандармерії граф де-Суланж, уже призначений полковником, випросив для свого рятівника посаду жандармського унтер-офіцера в Суланжі; згодом він же виклопотав місце, з якого почав свою службу молодий Судрі. Нарешті, через те, що одруження мадмуазель Гобертен було вже справою, вирішеною на Бетюнській набережній, безчесний управитель почував себе сильнішим у краї, ніж генерал-лейтенант, відставлений за штат.

Якби ця історія обмежилася з’ясуванням наслідків сварки генерала із своїм управителем, то й тоді вона багатьом була б дуже корисна для їх поведінки в житті. Тому, хто вміє з користю читати Макіавеллі, наочно доведено, що людська мудрість полягає в тому, щоб ніколи не загрожувати, діяти без слів, сприяти відступові ворога, не наступаючи, як-то кажуть, гадюці на хвоста і, мов убивства, остерігатися вразити самолюбність тих, хто стоїть нижче за тебе. Вчинок, хоч би яка велика була шкода, завдана чиїмсь інтересам, згодом дістає пробачення, він буває пояснений на тисячі різних ладів; але самолюбність з її ніколи невигойною раною ніколи не пробачить образливої для неї думки. Духовна особистість чутливіша і, в деякому розумінні, живучіша, ніж особистість фізична. Серце й кров не такі вразливі, як нерви. І, зрештою, наше внутрішнє буття завжди панує над нами, хоч би ми що робили. Можна примирити дві родини, що взаємно вбивали одна одну, як-от у Бретані, або Вандеї в роки громадянських воєн; але ніколи не пощастить примирити пограбованих з грабіжниками, як і обмовлених з обмовниками. Ображати один одного дозволяється тільки в епічних поемах перед тим, як завдається смертельного удару. Дикун і селянин, що має багато від дикуна, говорять тільки з метою наставити пастку своїм противникам. З 1789 року Франція намагається, всупереч усякій очевидності, переконати людей, що вони рівні; отож, сказати людині: "Ви шахрай!" – малозначущий жарт, але довести їй це, спіймавши її на гарячому і відшмагавши її хлистом, але загрожувати виправним судом, не доводячи справу до суду, – це означає поставити її в нерівні умови. Коли юрба не пробачає ніякої вищості, як може шахрай пробачити чесній людині?

Якби Монкорне звільнив свого управителя під приводом бажання нагородити стару послугу, взявши на його місце якогось колишнього військового, – звичайно, ні Гобертен, ні генерал не були б обмануті і зрозуміли б один одного, але один, пощадивши самолюбність іншого, дав би йому можливість відступити; Гобертен лишив би тоді поміщика в спокої, він забув би свою поразку на аукціоні і, може, спробував би вкласти свої капітали в Парижі. Ганебно вигнаний, управитель затаїв проти свого хазяїна те почуття злоби, яке є одним з елементів провінційного існування, і тривалість, стійкість та зловмисність якого можуть здивувати дипломатів, звиклих нічому не дивуватися. Палка жадоба помсти спонукала Гобертена відступити в Віль-о-Фе, зайняти там позицію, з якої він міг шкодити Монкорне і створювати йому достатню кількість ворогів, щоб примусити його продати Еги.

Усе обмануло генерала, бо вигляд Гобертена не мав нічого, що примушувало б насторожитися або злякатися.