Селяни - Сторінка 25

Він нічого не міг зробити проти багатьох. Порубщики бавилися, вигадуючи способи покражі, які не можна було виявити, а старий служака шаленів від свого безсилля. Груазон відкрив у своїх обов’язках чарівність партизанської війни і радість полювання – полювання на злочин. Звикнувши на війні до певної чесності, яка вимагає в певному роді грати в одверту гру, цей ворог зради ненавидів підступних в усіх своїх комбінаціях, спритних в злодійстві людей, які примушували страждати його самолюбство. Він незабаром помітив, що всі інші володіння поважаються, і порушення права відбувається тільки на егських землях; тоді він пройнявся зневагою до селян, досить невдячних, щоб грабувати генерала Імперії, людину винятково добру й великодушну; незабаром до зневаги приєдналася зненависть. Але він даремно силкувався стати повсюдним, він не міг бути скрізь, а вороги порушували право всюди й одночасно. Груазон дав зрозуміти своєму генералові потребу організувати захист за всіма правилами війни, вказуючи йому на недостатність свого піклування і розкриваючи перед ним погані задуми жителів долини.

– Тут щось приховано, мій генерале, – сказав він йому, – надто вже ці люди сміливі, вони нічого не бояться; вони наче розраховують на господа бога!

– Подивимось, – відповів граф.

Фатальне слово! Для великих політиків дієслово "дивитися" не має майбутнього часу.

В цей момент Монкорне був зацікавлений розв’язанням питання, що здавалося йому невідкладнішим: він потребував заступника для посади мера на час свого перебування в Парижі. Вимушений шукати собі цього заступника серед людей письменних, він в усій громаді не бачив нікого іншого, крім Ланглюме, орендаря його млина. Цей вибір був найгірший. Не тільки інтереси генерала-мера і заступника-мельника були діаметрально протилежні, але, до того ж, Ланглюме мав темні справи з Рігу, який позичав йому гроші, потрібні на торговельні операції й закупки. Мельник купував увесь укіс з луків замку на корм своїм коням, і, завдяки його маневрам, Сібіле міг продати це сіно тільки йому. Усі луки в громаді бували запродані по високій ціні раніше за егські луки, і егські сіножаті, хоч і вищої якості, лишившись останніми, йшли із знижкою в ціні. Отже, з Ланглюме був заступник тимчасовий; та у Франції тимчасове – це вічне, хоч французів і підозрюють у любові до змін. Ланглюме, за порадою Рігу, вдавав відданість генералові; отже, він був заступником мера у той момент, коли, підкоряючись всемогутності автора, починається ця драма.

У відсутність мера Рігу, який, звичайно, був членом громадської ради, царював там без перешкод і примушував приймати рішення, протилежні інтересам генерала. То він схвалював вигідні тільки селянам затрати, основна частина яких падала на Еги, що, з огляду на свої розміри, платили дві третини податків, а то відхилялися корисні пропозиції, як-от: збільшення платні абатові, ремонт священицького будинку або призначення плати (sic!) шкільному учителеві.

– Якщо селяни навчаться читати й писати, то куди подінемося ми?.. – наївно сказав генералові Ланглюме на виправдання цього неліберального рішення, прийнятого щодо одного брата з "Християнської доктрини", якого абат Бросет намагався влаштувати в Бланжі.

Повернувшись у Париж, генерал, задоволений своїм старим Груазоном, взявся за розшуки кількох відставних військових з імператорської гвардії, з якими він зміг би поставити охорону Егів на тверду ногу. Після довгих шукань і розпитувань серед своїх приятелів і офіцерів, які були на половинній платі, він розкопав Мішо, відставного старшого вахмістра з гвардійських кірасирів, людину з тих, кого рядові своєю солдатською мовою звуть нерозваристими, – прізвиськом, що виразно тхне бівуачною кухнею, де боби стільки разів бували недоварені. Мішо підібрав серед своїх знайомих трьох чоловік, придатних бути йому співробітниками і нести сторожу "без страху й докору".

Перший з них, на прізвище Штейгель, чистокровний ельзасець, був позашлюбним сином генерала з тим же прізвищем, який загинув під час перших успіхів Бонапарта, на початку італійських походів. Рослий і сильний, він належав до категорії солдатів, звиклих, як росіяни, до безумовної слухняності. Ніщо не могло його зупинити у виконанні обов’язків, він спокійно заарештував би імператора або папу, якби мав на це наказ. Він не зважав на небезпеку. Безстрашний легіонер, він не мав найменшої подряпини за шістнадцять років війни. Він з однаковою стоїчною байдужістю засинав проти неба або на своєму ліжку. При кожній новій пригоді він тільки казав: "Справді, таки на сьогодні припало".

Другий, на прізвище Ватель, син полку, капрал вольтижерів[83], дуже веселий хлопець, трохи вільного поводження з прекрасною статтю, абсолютно без будь-яких релігійних принципів і сміливий до нахабства, міг вам, сміючися, розстріляти свого товариша. Без майбутнього, не знаючи, за яку справу взятися, він дивився на запропоновані йому обов’язки як на можливість вести маленьку забавну війну, а тому, що "велика армія" й імператор заміняли йому релігію, то він заприсягся служити хороброму Монкорне проти всіх на світі. Це була одна з тих надзвичайно задерикуватих натур, яким життя без ворогів здається прісним, – одне слово, натура сутяги, натура поліцая. А тому, якби не було тут судового виконавця, він заарештував би стару Тонсар з її в’язкою в самих "Великих-ГУ-синіх", пославши під сто чортів закон про недоторканність житла.

Третій, на прізвище Гайяр, вкритий ранами старий солдат, що вислужився в підпоручики, належав до розряду солдатів-хліборобів. Досить йому було здумати про долю імператора, як усе здавалося йому байдужим; але ця безклопітність коштувала пристрасності Вателя. Обтяжений позашлюбною дочкою, він знайшов у цій посаді засоби існування й прийняв її так само, як пішов би на службу в полк. Прибувши в Еги раніше за своїх служивих з метою звільнити Курткюїса, генерал був вражений нахабною безсоромністю свого сторожа. Існує вид

слухняності, що в раба має характер найгострішого глузування з пана. Усе в людських справах може бути доведене до безглуздя, а Курткюїс одверто перейшов усякі межі.

Сто двадцять шість протоколів, складених Курткюїсом проти порубщиків, здебільшого за угодою з ними, пред’явлених у мировий суд і розглянутих у Суланжі в порядку спрощеного судочинства, потягли за собою шістдесят дев’ять закінчених і цілком оформлених вироків, на підставі яких Брюне, зрадівши несподіваній великій здобичі, заготував акти, неминуче потрібні для складання того, що судовою мовою зветься "протоколами про неспроможність", – про ту крайність злиднів, де правосуддя втрачає свою силу. Це акт, яким судовий виконавець підтверджує, що відповідач не має жодного майна і перебуває в цілковитому убозтві. Ну, там, де нема нічого, кредитор, хоч сам король, втрачає своє право… на стягнення. Усі ці хитро підібрані бідняки жили в п’яти навколишніх громадах, куди судовий виконавець виїжджав у належному супроводі своїх понятих – Вермішелі і Фуршона. Пан Брюне передав папери Сібіле, доклавши до них рахунок судових витрат на п’ять тисяч франків і просячи повідомити про дальші розпорядження графа де-Монкорне.

В той час, як Сібіле із документами в руках спокійно ознайомлював свого патрона з результатами розпоряджень, занадто необачно даних Курткюїсові, і, не хвилюючись, спостерігав один з найсильніщих приступів гніву, які будь-коли були в генерала французької кавалерії, з’явився сам Курткюїс засвідчити свою повагу хазяїнові і одержати з нього приблизно тисячу сто франків, до яких виросла обіцяна йому винагорода. Природна вдача закусила вудила і понесла генерала, який не пам’ятав більше ні своєї графської корони, ні високого свого чину; він знов обернувся на звичайного кірасира і горлав лайки, яких йому згодом довелося соромитися.

– Га! тисяча сто франків?.. – закричав він. – Тисяча сто ляпасів! Тисяча сто штурханів ногою в… Ти уявляєш, що я не бачу тебе наскрізь?.. Геть звідси, або я тебе розплюсну!

При вигляді поліловілого генерала і перших же його словах Курткюїс вилетів, мов та ластівка.

– Пане граф, – дуже солодко сказав Сібіле, – ви неправі.

– Я неправий!.. Я?..

– Господи боже мій, пане граф, бережіться, у вас буде процес з оцим пройдисвітом…

– Начхати мені на процес… Ідіть, і щоб цей мерзотник цю ж хвилину забирався звідси! Простежте, щоб він здав усе, що мені належить, і приготуйте розрахунок.

Через чотири години в усій околиці вже плескали по-своєму, розповідаючи цю сцену. Генерал, переказували, вбив нещасного Курткюїса; він відмовив йому в обіцяному, а винен йому був дві тисячі франків.

Найбезглуздіші чутки щодо егського поміщика поширювалися з новою енергією; казали, що він божевільний. На другий; день Брюне, який щойно пред’являв позови від імені генерала, доставив йому повістку мирового суду по позову Курткюїса. Тисячі мошок мали вкусити цього лева; його муки тільки починалися.

Вступ на посаду лісового об’їзника пов’язаний з деякими формальностями: він повинен принести присягу в суді першої інстанції; отже, минуло кілька днів, поки три нові об’їзники офіційно дістали свої повноваження. Хоч генерал написав Мішо, щоб той приїхав зі своєю дружиною, не чекаючи, поки павільйон біля Авонської брами буде остаточно пристосовано під його квартиру, але майбутній начальник охорони був затриманий своїм одруженням, та приїздом у Париж жінчиних родичів і не зміг приїхати раніш, як тижнів через два. Протягом цих двох тижнів, внаслідок ряду формальностей, з якими не дуже-то поспішали в Віль-о-Фе, егський ліс спустошували мародери, використовуючи час, поки він лишався без усякої охорони.

Великою подією, для всієї Егської долини, починаючи від Коншів до Віль-о-Фе, була поява трьох об’їзників у суконних зелених костюмах, – улюблений колір імператора, – з чудовою виправкою, рішучий вигляд яких свідчив про міцний характер, вміння добре ходити, рухливість і здатність проводити цілі ночі в лісі.

В усьому кантоні один тільки Груазон зрадів ветеранам. Прийшовши в захват від такого підкріплення, він вибухнув погрозами на адресу злодіїв, які мали в найближчому майбутньому бути міцно притиснені й позбавлені змоги робити шкоду.