Селяни - Сторінка 22

Я побоююсь рішення на їх користь".

– Справа йде про наші прибутки, моя люба, – сказав генерал, показуючи листа дружині.– Чи хочете ви поїхати в цьому році в Еги раніше, ніж торік?

– Їдьте; я приїду до вас у перші ж теплі дні,– сказала графиня, зрадівши перспективі лишитися на самоті в Парижі.

Отже, генерал, знаючи смертельну хворобу, яка жерла цвіт його прибутків, поїхав сам з наміром вжити рішучих заходів. Але він розраховував, як побачимо далі, без Гобертена.

VIII. Великі революції в маленькій долині

– Ну, метр[76] Сібіле, – говорив генерал на другий день після приїзду своєму управителеві, даючи йому цю дружню назву, щоб довести, як високо він цінує юридичні знання колишнього конторника, – отже, ми, висловлюючись міністерським стилем, на порозі великих подій?

– Так, пане граф, – відповів Сібіле, йдучи за генералом.

Щасливий власник Егів прогулювався перед конторою управителя, вздовж ділянки, на якій пані Сібіле розвела квіти і за якою лежала широка галявина, зрошувана розкішним каналом, описаним Блонде. Звідси виднівся вдалині Егський замок так само, як із замку було видно з одного боку павільйон контори управителя.

– Але, – продовжував генерал, – в чому ж труднощі? Я буду судитися з братами Гравло, грошові рани не смертельні,– я так широко оголошу про здачу лісу в оренду, що, завдяки конкуренції, зможу взяти за нього справжню ціну.

– Справи так не робляться, пане граф, – заперечив Сібіле. – Коли у вас орендарів не буде, що ви зробите?

– Сам рубатиму свої лісові ділянки і продаватиму свій ліс.

– Ви станете лісоторговцем? – спитав Сібіле, помітивши, що генерал знизує плечима. – Хай буде так. Облишмо осторонь ваші тутешні справи. Подивімося на Париж. Вам доведеться найняти там лісовий двір, оплатити патент і податки, оплатити право сплаву, ввізне мито, взяти на себе витрати по вивезенню дров з лісу, по їх укладанню; нарешті, найняти постійного агента…

– Це нездійсненне, – жваво перебив зляканий генерал. – Але чому ж у мене не буде орендарів?

– У пана графа тут є вороги!..

– Хто ж?

– Насамперед пан Гобертен…

– Чи це не той пройдисвіт, на місце якого пішли ви?

– Не так голосно, пане граф! – розгублено сказав Сібіле, – ради бога, не так голосно. Моя куховарка може вас почути…

– Як! Я не можу в себе дома говорити про мерзотника, що мене обкрадав? – відповів генерал.

– В ім’я вашого спокою, пане граф, ходімо далі!.. Пан Гобертен – мер Віль-о-Фе.

– Ах, так! З тим і поздоровляю Віль-о-Фе! От, хай йому чорт, непогано кероване місто!..

– Зробіть мені честь послухати мене, пане граф, і повірте мені, що справа йде про найсерйозніші речі, про все ваше майбутнє тут.

– Я слухаю. Сядьмо на цю лаву.

– Пане граф, коли ви звільнили пана Гобертена, він мусив шукати собі яку-небудь роботу, бо він був небагатий…

– Він не був багатий! Він же крав тут по двадцять тисяч франків на рік!

– Пане граф, я не маю наміру його виправдовувати, – заперечив Сібіле. – Я бажаю розквіту Егам, хоч би тільки на те, щоб наочно довести безчесність Гобертена: але, не будемо себе обдурювати, в його особі ми маємо найнебезпечнішого пройдисвіта в усій Бургундії, і він тепер у такому становищі, що може вам робити шкоду.

– Як? – сказав генерал, збентежившись.

– Зараз, бачите, Гобертен стоїть на чолі мало не третини всього постачання Парижа. Ставши головним агентом по всіх лісових операціях, він керує розробками в лісі, рубанням, охороною, сплавом, вийманням з води і дальшим рухом лісових матеріалів. Завдяки своїм постійним зносинам з робітниками, він хазяїн цін. Він три роки витратив на те, щоб домогтися такого становища, але він тепер наче у фортеці. Ставши довіреною особою всіх лісопромисловців, він нікому з них не виявляє більшої переваги, ніж іншим; він налагодив усі роботи на їх вигоду, і тепер їхні оправи робляться далеко легше й набагато дешевше, ніж якби кожний лісоторговець, як колись, мав свого довіреного. Цим він, наприклад, так спритно зумів усунути всяку конкуренцію, що тепер повновладно хазяйнує на торгах; корона й держава – його данники. Лісові ділянки корони й держави, продавані на зруб з аукціону, потрапляють до рук клієнтів Гобертена; тепер нікому не по силах тягатися з ним. Торік пан Маріот з Оссера, спонукуваний головним управителем королівських маєтків, спробував був конкурувати з Гобертеном; для початку Гобертен примусив його сплатити повну ціну ділянок; потім, коли він взявся за розробку, авонські робітники запросили таку ціну, що пан Маріот мусив виписати людей з Оссера, а віль-о-фейці побили їх. Почався в виправному суді процес над верховодом зговору й верховодом бійки. Цей процес недешево коштував панові Маріоту, який, не рахуючи вже огидного усвідомлення, що він примусив засудити бідарів, мав ще сплатити всі судові витрати, бо в засуджених не було й мідного ліарда. Процес проти бідних не приносить нічого, крім ненависті, тому, хто живе серед них. Дозвольте, між іншим, висловити вам цю істину, бо вам доведеться вести боротьбу з усією біднотою тутешнього кантону. Це ще не все. Підвівши всі підсумки, бідний дядько Маріот, людина добра, має збитки на всій операції. Вимушений робити всі розрахунки готівкою, він запродає на строк; Гобертен відпускає лісовий матеріал з нечуваною розстрочкою, щоб розорити конкурента; він продає ліс на п’ять процентів нижче за собівартість; в результаті кредит бідолахи Маріота зазнав сильного вдару. Нарешті, Гобертен і досі так переслідує й терзає бідного пана Маріота, що той, кажуть, збирається кинути не тільки Оссер, а й департамент, і добре зробить! Після цього випадку лісовласники надовго потрапили в пазури торговців, які тепер встановлюють ціни, наче паризькі скупники меблів на аукційних продажах. Але разом з тим Гобертен визволяє лісовласників від стількох клопотів, що вони зрештою виграють.

– Як же так? – запитав генерал.

– По-перше, всяке спрощення рано чи пізно йде на користь усім зацікавленим особам, – відповів Сібіле. – Далі лісовласники впевнені в своїх прибутках. У сільськогосподарській справі це найголовніше, ви побачите! Нарешті, пан Гобертен – батько робітників; він їм добре платить і завжди дає їм роботу; а через те, що їхні родини живуть на селі, то ліси лісопромисловців і тих лісовласників, що доручили свої інтереси Гобертенові, як роблять пани де-Суланж і де-Ронкероль, ніколи не спустошуються. В них збирають хмиз і більше нічого.

– Цей шахрай Гобертен не марнував часу!.. – вигукнув генерал.

– Це спритна людина! – підтвердив Сібіле. – Він, як сам каже, тепер управитель найкращої половини департаменту замість того, щоб бути управителем Егів. З кожного він бере потрошку, і це "потрошку" при двох мільйонах обороту дає йому від сорока до п’ятдесяти тисяч франків на рік. "Це сплачують мені паризькі груби!" – каже він. Отакий ваш ворог, пане граф. Отже, моя порада була б капітулювати, пішовши на угоду з ним. Він зв’язаний, ви знаєте, з суланжським жандармським унтер-офіцером Судрі і з нашим бланжійським мером паном Рігу; всі польові сторожі – його ставленики: боротися з порубками та іншими зловживаннями, які розорюють вас, стає в цих умовах неможливим. Особливо за останні два роки ваші ліси загублено. Ось чому пани Гравло мають шанс виграти процес, бо вони кажуть: "Згідно з орендним договором, охорона лісу лежить на вас, ви його не охороняєте і цим завдаєте нам збитків; будь ласка, відшкодуйте їх". Все це досить переконливо, але це ще не підстава виграти процес.

– Треба бути готовому до процесу і до грошових втрат, щоб охоронити себе від цього на майбутнє! – сказав генерал.

– Ви дуже потішите Гобертена! – відповів Сібіле,

– Як?

– Судитися з панами Гравло – це означає почати рукопашну з Гобертеном, їх. представником, – відповів Сібіле. – Отже, він тільки цього процесу й бажає. Він так і каже, він вихваляється тягати вас аж до касаційного суду.

– Ах, він пройдисвіт!.. Ах, він…

– Якщо ви здумаєте самі розробляти ваші ліси, – продовжував Сібіле, повертаючи в рані кинджал, – ви потрапите до рук робітникам, які запросять з вас "панську" ціну, замість "купецької" ціни, і пустять вас на дно, як свинець, тобто примусять вас, як отого чесного Маріота, продавати собі на збитки. Якщо ви шукатимете орендаря, вам його не знайти, бо нема чого чекати, щоб хтось став ризикувати для приватної особи тим, чим дядько Маріот ризикнув заради корони й держави… Нехай тільки здумає цей голуб скаржитися адміністрації на свої витрати! Адміністрація – це добродій, схожий на вашого покірного слугу, коли він працював у своєму оціночному управлінні, це шановна особа у зношеному сюртуку, що читає газету за канцелярським столом. Чи одержує він тисячу двісті франків платні, чи дванадцять тисяч, м’якшим він від цього не буває. Поговоріть-но з ним про які-небудь знижки, про які-небудь пільги по державному казначейству, яке представляє отакий добродій. Він відповість вам "тюрлютютю", підстругуючи своє перо. Ви – поза законом, пане граф!

– Що ж його робити? – вигукнув генерал, кров у якого аж закипіла, і став походжати перед лавою.

– Пане граф, – гостро відповів Сібіле, – те, що я вам зараз скажу, не в моїх інтересах: треба продати Еги і їхати звідси!

Зачувши цю фразу, генерал підстрибнув, наче влучений кулею, і подивився на Сібіле поглядом дипломата.

– Генералові імператорської гвардії відступати перед оцими падлюками! Та ще коли графині подобаються Еги!.. – сказав він. – Я скоріш дам Гобертенові стільки ляпасів на майдані у Віль-о-Фе, аж поки він буде вимушений зі мною битися, і я заб’ю його, як собаку!

– Пане граф, Гобертен не такий дурень, щоб лізти з вами в сварку. До того ж, не можна безкарно ображати мера такої значної супрефектури, як Віль-о-Фе.

– Я доб’юся, щоб його звільнили; Труавілі мене підтримають, ідеться про мої прибутки.

– Вам це не вдасться, пане граф; у Гобертена дуже довгі руки! Ви тільки наробили б собі труднощів, з яких вам і не виплутатись…

– Ну, а процес?.. – сказав генерал. – Це треба розв’язати зараз же.

– Пане граф, я влаштую так, що ви його виграєте, – сказав Сібіле з виразом скромної рішучості.

– Молодець Сібіле! – вигукнув генерал, потискуючи руку управителеві.– Але як?

– Ви виграєте справу в касаційному суді, коли вона туди, нарешті, потрапить.