Селяни - Сторінка 21

Це явище, таке суперечне для гідності суду, спостерігається в усіх мирових судах, в усіх судах першої інстанції, де прибуток секретаря набагато перевищує доход голови, між тим, як було б так природно призначити секретарям певну платню і відповідно зменшити процесуальні витрати…

Задоволений простодушністю і вдачею шановного судді, а також граціозністю й приємною зовнішністю Аделіни, – обоє вони були цілком щирі у своїх обіцянках, бо ні батько, ні дочка нічого не знали про дипломатичну місію, покладену Гобертеном на Сібіле, – граф одразу ж запропонував цьому молодому і зворушливому подружжю умови, які за становищем прирівнювали управителя до супрефекта першого класу.

Павільйон, побудований Буре для прикрашення місцевості і для квартири управителя, той вишуканий будинок, який був житлом Гобертена, і архітектуру якого досить визначено в нашому описі Бланжійської брами, – павільйон цей було відведено для родини Сібіле. Генерал не відібрав коняки, яку мадмуазель Лагер надавала Гобертенові з огляду на розміри маєтку, на віддаленість ринків, де укладалися угоди, і на потреби нагляду. Він призначив Сібіле двадцять п’ять сетьє пшениці, три бочки вина, дров за потребою, вдосталь вівса й сіна і, нарешті, три проценти з чистого прибутку. Там, де мадмуазель Лагер мала одержувати у 1800 році понад сорок тисяч ліврів прибутку, генерал, після зроблених нею численних і значних земельних придбань, у 1818 році цілком резонно хотів мати шістдесят тисяч. Отже, новий управитель міг колись почати заробляти близько двох тисяч франків готівкою. При готовій квартирі, провізії й опаленні, не знаючи ніяких податків, при безплатному коні й домашній птиці, граф ще дозволив управителеві завести город, обіцявши не дуже чіплятися до оплати кількох зайвих робочих днів садівника. Усе це, безперечно, повинно було становити понад дві тисячі франків. Ось чому для людини, яка в оціночному управлінні заробляла тисячу двісті франків, посада управителя Егами була переходом від злидарства до багатства.

– Приділіть увагу моїм інтересам, – сказав генерал, – і це буде не останнім моїм словом. Для початку я міг би дістати вам посаду збирача податків по Коншах, Бланжі й Серне, відокремивши її від збирання податків по Суланжу. Нарешті, коли ви доведете мій прибуток точно до шістдесяти тисяч франків, ви одержите ще нагороду.

На нещастя, шановний мировий суддя і Аделіна, в пориві радості, мали необережність поділитися з пані Судрі обіцянкою графа про збирання податків, не подумавши, що суланжським збирачем податків був якийсь Гербе, брат коншського поштмейстера і, як побачимо далі, свояк Гобертенів і Жандренів.

– Ну, це буде не так легко, моя крихітко, – сказала пані Судрі.– Але все ж не заважай графові клопотати; не можна навіть уявити, як легко найважчі речі влаштовуються в Парижі. Я бачила кавалера Глюка в ногах покійниці пані, і вона співала в його опері, хоч дала б себе порубати на шматки за Піччіні, одного з найлюб’язніших чоловіків того часу. Ніколи цей славний пан не входив до пані без того, щоб не взяти мене за талію і не назвати "своєю гарненькою пустухою".

– От тобі на! – вигукнув жандармський унтер-офіцер, коли дружина розповіла йому цю новину. – Чи не хоче він розпоряджатися в нашому краї, все переробляти на свій лад і командувати "праворуч-ліворуч" жителям долини, наче кірасирам свого полку? Звикли ці офіцери наказувати! Та ні, не діждеш! За нас заступляться пани де-Суланж і де-Ронкероль… Бідний дядько Гербе! Він і гадки не має, що в нього хочуть вкрасти найкращі троянди з його квітника!

Цю фразу в дусі Дора[74] Коше запозичила в мадмуазель, що запозичила її в Буре, що запозичив її в якогось співробітника "Меркурія"[75], а Судрі стільки повторював її, що вона обернулася в Суланжі на прислів’я.

Дядько Гербе, суланжський збирач податків, був дотепником, тобто забавником маленького міста і одним з героїв салону пані Судрі. Вихватка жандарма прекрасно змальовує думку, що склалася про егського поміщика на всьому просторі від Коншів до Віль-о-Фе, де вона скрізь зловмисно підтримувалась старанням Гобертена.

Призначення Сібіле відбулося десь наприкінці осені 1817 року. Весь 1818 рік і ноги генерала не було в Егах, бо клопоти про шлюб з мадмуазель де-Труавіль, укладений на самому початку 1819 року, затримали його на більшу частину літа в околицях Алансона, в замку тестя, де він залицявся до своєї нареченої. Крім Егів і свого чудового особняка, генерал де-Монкорне мав шістдесят тисяч франків державної ренти і платню за чином генерал-лейтенанта в запасі. Хоч Наполеон дав цьому славному рубаці звання графа імперії, надавши йому у вигляді герба щит, поділений на чотири поля: у першому – по блакитному з золотими зірками полю три срібні піраміди; у другому – по темночервоному полю три срібні мисливські роги; у третьому – по червоному полю золота гармата на чорному лафеті з золотим півмісяцем нагорі; у четвертому – по золотому полю темночервона корона з середньовічним девізом: "Сурміть на атаку!", – Монкорне добре знав, що походить від столяра-червонодеревця з Сен-Антуанського передмістя, хоч з великою охотою й забув би це. Отож він вмирав від бажання стати пером Франції. Він вважав за ніщо свою велику стрічку Почесного легіону, свій хрест Святого Людовіка і свої сто сорок тисяч франків доходу. Вражений демоном аристократизму, він не міг спокійно дивитися на блакитні стрічки. Славетний еслінгський кірасир ладен був лизати бруд на Королівському мості, аби тільки бути прийнятому у Наварренів, Ленонкурів, Гранльє, Мофріньєзів, д’Еспарів, Ванденесів, Вернеїв, д’Ерувілів, Шольє та інших.

У 1818 році, коли йому було наочно доведено неможливість перевороту на користь родини Бонапартів, Монкорне через деяких своїх приятельок всіляко став розрекламовувати себе в Сен-Жерменському передмісті, пропонуючи своє серце, руку, свій особняк і все своє багатство за союз з якоюсь знатною родиною.

Після неймовірних зусиль герцогиня де-Карільяно знайшла, нарешті, щось підходяще для генерала в одній із трьох паростей родини Труавілів, а саме в родині віконта, який з 1789 року був на російській службі і повернувся з еміграції у 1815 році. Сам віконт, що не мав нічого, бо був молодшим членом родини, одружився з якоюсь княжною Шербеловою, багатства якої досягали мільйона; але після народження двох синів і трьох дочок він збіднів знову. До цього древнього й могутнього роду належали один пер Франції, маркіз де-Труавіль, глава роду і носій герба, і два обтяжених численним потомством депутати, що присмокталися до фінансів, міністерства й двору, наче риба до приманки. Отже, коли Монкорне представила Труавілям маршальша, одна з найвідданіших Бурбонам наполеонівських герцогинь, його зустріли дуже прихильно. Монкорне вимагав, у винагороду за своє багатство й безмежну ніжність до майбутньої дружини, призначення в королівську гвардію, титула маркіза й звання пера Франції; але всі три парості роду Труавілів пообіцяли йому тільки свою підтримку.

– Ви знаєте, що це означає,– сказала маршальша своєму давньому приятелеві, який скаржився на непевність цієї обіцянки. – Королем не можна розпоряджатися, ми можемо тільки підштовхнути його на якесь бажання.

Монкорне, за шлюбним контрактом, зробив Віржіні де-Труавіль своєю спадкоємницею. Цілком підкорившись своїй дружині, як видно з листа Блонде, він поки що тільки мріяв про майбутнє потомство; але його прийняв Людовік XVIII, який нагородив його орденом Святого Людовіка, дозволив йому прилучити до свого сміховинного герба герб Труавілів і пообіцяв титул маркіза, коли він відданістю своєю заслужить перство.

Через кілька днів після цієї аудієнції було вбито герцога Беррійського; павільйон Марсан узяв гору, міністерство Вільєля захопило владу, усі нитки, протягнуті Труавілями, було порвано, довелося їх підв’язувати до нових міністерських кілочків.

– Зачекаємо, – казали Труавілі Монкорне, якого, до речі сказати, Сен-Жерменське передмістя засипало своєю ласкою.

Усе це може пояснити, чому генерал повернувся в Еги тільки в травні 1820 року.

Щастя, невимовне для сина ремісника із Сент-Антуанськуго передмістя, – дістати собі в дружини молоду, елегантну, розумну й лагідну жінку, одне слово, справжню Труавіль, що відчинила перед ним двері вcix салонів Сен-Жерменського передмістя, можливість дати їй розваги Парижа, – ці різноманітні радості в такій мірі загасили спогади про сцену з егським управителем, що генерал остаточно забув не тільки про існування Гобертена, а навіть про його ім’я. У 1820 році він повіз графиню в Еги, показати їй свій маєток. Він затвердив усі рахунки й договори Сібіле, не особливо в них заглиблюючись: щастя ж не причіпливе. Графиня, дуже щаслива, що зустріла таку чарівну особу в дружині управителя, зробила їй подарунки, як і її дітям, з якими зараз же стала гратися.

Вона доручила архітекторові, що прибув із Парижа, зробити деякі переробки в Егах, бо вирішила, на великий захват генерала, жити шість місяців на рік у цьому чудовому маєтку. Усі заощадження генерала пішли на замовлені архітекторові переробки й на найчарівнішу обстановку, виписану з Парижа. Еги набули тоді того остаточного вигляду, який обернув їх на унікальну пам’ятку різноманітної витонченості за чотири століття.

У 1821 році Сібіле майже примусив генерала приїхати раніше травня, йшлося про дуже важливу справу. Строк дев’ятирічного договору на тридцять тисяч франків, укладеного Гобертеном в 1812 році з якимсь лісопромисловцем, кінчався 15 травня і цього року.

Отож, перш за все, Сібіле, оберігаючи свою репутацію чесної людини, не хотів втручатися у відновлення договору. "Ви знаєте, пане граф, – писав він, – що я цього вина не п’ю". Далі лісопромисловець претендував на певне відшкодування збитків, яким раніше він ділився з Гобертеном, бо мадмуазель Лагер йшла на це, ненавидівши судові процеси. Ця претензія мала своєю підставою спустошення лісів місцевими селянами, які поводилися з егськими лісами так, ніби мали в них узаконене право рубання. Брати Гравло, лісопромисловці з Парижа, відмовлялися зробити свій останній внесок, пропонуючи довести експертизою, що цінність лісу зменшилася на одну п’яту; вони посилалися на прецедент, що утвердився за часів мадмуазель Лагер.

"Я вже розпочав з цими панами, – писав Сібіле у своєму листі,– позов у віль-о-фейському суді, бо вони, у зв’язку з цим договором, обрали місцем свого проживання будинок мого колишнього патрона нотаріуса Корбіне.