Селяни - Сторінка 43

Усі звичайні відвідувачі, приходячи пішки, йдуть ґанком.

Стиль будинку Судрі дуже строгий; його кам’яні стіни складені з так званою проріззю; вікна його обрамовані по черзі великим і дрібним ліпним орнаментом, у дусі прикрас на павільйонах Габріеля та Пероне на площі Людовіка XV. Подібне оздоблення в такому невеличкому місті надає монументального вигляду цьому прославленому будинкові.

Проти нього, на другому розі майдану, розташована славетна "Кав’ярня миру", своєрідні особливості якої, зокрема її чудесний "Тіволі", вимагатимуть від нас у дальшому менш побіжного опису, ніж будинок Судрі.

Рігу дуже рідко приїжджав у Суланж, бо звичайно всі їздили до нього – нотаріус Люпен, як і Гобертен, Судрі, як і Жандрен; так його всі боялися. Але з кількох потрібних тут начерків тих осіб, про яких у краї казали: "Це вище суланжське товариство", можна побачити, що всяка людина з такою освітою, яку мав колишній бенедиктинець, наслідувала б у даному разі приклад Рігу.

З усіх цих фігур найоригінальнішою, ви самі передчуваєте, була пані Судрі, особа якої на те, щоб бути добре відтвореною, вимагає дуже майстерного пензля.

Пані Судрі дозволяла собі натяки на рум’яна за прикладом мадмуазель Лагер; але це легке забарвлення поступово перетворилось, у силу звички, на цілі млинці фарби, які наші предки так образно звали "каретними колесами". З огляду на те, що зморшки на її обличчі ставали все глибші та численніші, мерша надумалася заповнити їх фарбою. Лоб її також надто жовтів, а скроні стали сильно блищати, отже, вона клала грунт білилами й легенькими блакитними розводами зображала ніжні прожилки молодощів. Це фарбування надавало виключної жвавості її й без того шахрайським очам, внаслідок чого її маска здалась би стороннім більше ніж дивною; але звикле до цього штучного блиску місцеве товариство вважало пані Судрі дуже красивою жінкою.

Це завжди декольтоване здоровило виставляло напоказ свою спину й груди, набілені та налаковані – і те, й те – тим же способом, як і обличчя; на щастя, під приводом надання грайливості розкішним мереживам, вона трохи закривала ними цю хімічну продукцію. Вона завжди носила ліф на китовому вусі, з дуже низько спущеним мисом, скрізь прикрашений бантиками, навіть на самому мисі!.. Її спідниця видавала кричущі звуки, стільки на ній було шовку та оборок.

У цей вечір її опорядження, що виправдувало слово "шати", яке скоро перестане бути зрозумілим, було зроблене з дорогого дамa, бо в пані Судрі була сотня суконь, одна багатша за іншу, які всі походили з неосяжного й розкішного гардеробу мадмуазель Лагер і всі були нею перешиті за останньою модою 1808 року. Завите й напудрене волосся білявого парика, здавалося, піднімало її пишний чепчик з бантами такого ж червоновишневого атласу, як і стрічки її сукні.

Якщо ви схочете уявити під цим ультракокетливим чепчиком страхітливо негарне мавпяче обличчя, на якому оголена, мов у Смерті, кирпа відокремлювалася м’ясистим та волосатим широким простором від рота з штучною щелепою, звідки виходили звуки, подібні до звуків мисливського рога, – вам буде важко зрозуміти, чому вище товариство міста й увесь Суланж, в одне слово, вважали красунею цю провінційну королеву; хіба що ви згадаєте невеличкий трактат, який нещодавно написала ex professo одна з найрозумніших жінок нашого часу про мистецтво досягти краси в Парижі, маючи під рукою усі тамтешні аксесуари.

І справді, пані Судрі, по-перше, жила серед розкішних подарунків, які назбирала її пані і які колишній бенедиктинець звав fructus belli[93]. Далі, вона використовувала свою негарність, перебільшуючи її і набираючи того вигляду й манер, які знає тільки Париж і таємниця яких лишається навіть у найвульгарнішої, завжди більш або менш мавпоподібної парижанки. Вона дуже затягувалася, підкладала величезний тюрнюр, носила у вухах діамантові серги, а пальці її були унизані каблучками. Нарешті, понад її корсетом, між двома громаддями, натертими перлинними білилами, виблискував хрущ, зроблений з двох топазів з алмазною голівкою, – подарунок дорогої пані, про який точилися розмови в усьому департаменті. Вона, як і її небіжчиця пані, завжди носила сукні, що залишали оголеними руки, і обмахувалася віялом із слонової кості, з малюнками Буше й двома трояндочками замість застібок.

Виходячи з дому, пані Судрі завжди тримала над головою справжню парасольку XVIII століття, тобто паличку, на верху якої розгортався зелений кружок з зеленою ж оборкою. Коли вона гуляла по своїй терасі, перехожий, подивившися на неї здаля, міг би прийняти її за фігуру з картини Ватто.

У цьому салоні, оббитому червоним дамa, з завісками з дамa на білій шовковій підкладці, камін в якому був уставлений китайськими речами добрих часів Людовіка XV, з повним камінним прибором у ліліях, підтримуваних в повітрі амурами, – у цьому салоні, наповненому меблями золоченого дерева на ланячих ніжках, ставало зрозумілим, що мешканці Суланжа могли казати про хазяйку дому: "красуня пані Судрі!". Ось чому її дім став національною гордістю цієї столиці кантону.

Коли вище товариство цього маленького міста вірило в свою королеву, то й сама королева також вірила в себе. Завдяки явищу, що буває нерідко і що його часто-густо марнолюбство матері й марнолюбство автора виявляють перед нашими очима до літературних творів, як і до дочок на виданні,– дівчина Коше за ці сім років так добре розчинилася в пані мерші, що не тільки сама забула про своє колишнє становище, а й цілком щиро вважала себе дамою з товариства. Вона так виразно пам’ятала посмикування головою, відтінки фальцету, жести й звичаї своєї пані, що, перейнявши багату обстановку, зараз же перейняла й нахабність. Вона знала свій XVIII вік, анекдоти з життя вельмож і всі їх споріднення, як свої п’ять пальців. Ця лакейська ерудиція давала їй тему для розмов, що тхнули передпокоями палацу. Тут її розум субретки сходив за розум найвищої проби. З морального погляду пані мерша була, якщо хочете, фальшивим алмазом; але хіба алмаз, в очах дикуна, не вартий брильянта?

Ця жінка зуміла знайти собі догідливу ласку та обожнювання, як колись обожнювали її пані, серед людей її товариства, які цілий тиждень знаходили в неї обіди або каву й лікери, коли приходили на десерт, – випадок, досить частенький. Жодна жіноча голова не змогла б встояти проти веселої сили цього безперервного фіміаму. Взимку цей салон, добре натоплений і добре освітлений восковими свічками, заповнювали перші багатії міста, що оплачували компліментами добірні лікери та вишукані вина з льохів дорогої пані. Постійні відвідувачі та їх дружини, справжні користувачі усієї цієї розкоші, отже, економили на опаленні та освітленні власних будинків. Отож, чи знаєте ви, які розмови лунали на п’ять льє навколо і навіть у Віль-о-Фе?

– Пані Судрі прекрасно приймає своїх гостей, – говорилося там, коли мова заходила про департаментську знать, – дім її завжди відкритий, у неї почуваєш себе чудово. Вона вміє блиснути своїм багатством! Вона вміє посмішити, і який у неї прекрасний срібний посуд! Таких домів ніде не знайти, крім Парижа!..

Срібний посуд, подарований мадмуазель Лагер генеральним відкупщиком Буре, чудесний посуд роботи славетного Жермена пані Судрі буквально вкрала. Зараз же після смерті мадмуазель Лагер, вона просто перетягла його до себе в кімнату, і цього срібла не могли вимагати спадкоємці, що не знали, з яких саме скарбів складається спадщина.

З певного часу дванадцять або п’ятнадцять осіб, що становили суланжське вище товариство, говорили про пані Судрі як про близьку подругу мадмуазель Лагер, обурюючись при слові "покоївка" і твердячи, що пані Судрі принесла себе в жертву співачці, поділивши своє життя з цією великою актрисою.

Дивовижна й безперечна річ! Всі ці ілюзії, обернувшись на реальність, поширились у пані Судрі аж до галузей сердечних виявів: вона деспотично панувала над своїм чоловіком.

Жандарм, вимушений любити жінку, на десять років старшу за нього, що повновладно розпоряджалася його майном, підтримував її в думці про її красу, нарешті, сприйнятій і нею самою. А проте, тим, хто йому заздрив і говорив про його щастя, жандарм іноді бажав, щоб вони потрапили на його місце; бо для приховування своїх грішків він вдавався до запобіжних заходів, до яких звичайно вдаються з молодою коханою жінкою, і тільки в останні дні він зміг ввести в дім гарненьку служницю.

Трохи гротескний портрет цієї королеви, численні повторення якого ще зустрічалися в ті часи в провінції, одні – в більш або менш дворянському середовищі, інші – в високих фінансових колах, наприклад, вдова генерального відкупщика в Турені, яка прикладала собі до щік кусні пареної телятини, – цей портрет, написаний з натури, був би незакінчений без брильянтів, в які він оправлений, без головних придворних, короткий опис яких цілком потрібен хоч би лише для того, щоб показати, які небезпечні подібні ліліпути і що являють собою провідники громадської думки в глушині маленьких міст. Не слід помилятися: є селища на зразок Суланжа, що, не бувши ні містечком, ні селом, ні маленьким містом, все ж мають властивості й міста, й села, й містечка. Обличчя їх мешканців зовсім інші, як у надрах славних, добротних і злючих провінційних міст; сільське життя відбивається на їх звичаях, і це змішування барв породжує справді оригінальні постаті.

Після пані Судрі найважливішою особою був нотаріус Люпен, повірений в справах родини де-Суланжів, бо нема рації згадувати про головного лісничого дев’яносторічного Жандрена-Ватбле, який уже був на дорозі до смерті й після появи пані Судрі не виходив з дому; але, колись царювавши в Суланжі як людина, що посідала своє місце від часів Людовіка XV, він ще говорив у хвилини прояснення про юрисдикцію Мармурового стола[94].

Хоч і зустрічаючи свою сорок п’яту весну, Люпен, свіжий та рожевий, завдяки опасистості, яка наливає кабінетних людей, ще співав романси; отже й зберігав ще елегантний костюм салонного співця. Він здавався мало не парижанином у своїх старанно вичищених чоботах, ясножовтих жилетах, вузьких сюртуках, пишних шовкових галстуках і модних штанях. Він завивав собі волосся у суланжського перукаря, що виконував обов’язки міської газети, і перебував на становищі любовного удачника, через зв’язки з пані Саркюс, дружиною Саркюса-багатого, що, без порівняння, відіграла в його житті таку ж роль, як італійські походи для Наполеона.