Селяни - Сторінка 44

Тільки він один часто бував у Парижі, де був прийнятий у Суланжів. Зате ви одразу б здогадалися про високий ступінь його впливу як фата і судді щодо елегантності, тільки послухавши його манеру розмовляти. Він оцінював усяку річ з допомогою єдиного слова в трьох модифікаціях, художницького слова "мазанина".

Людина, меблі, жінка – усе могло бути "мазаниною", далі, в вищому ступені недосконалості, "мазанням", і, нарешті, у найвищому ступені – "мазюканням". "Мазюкання" – це те саме, що в митців "порожнє місце", верх зневаги. Просто "мазанину" ще можна було виправити, "мазання" вже було безнадійне; але "мазюканню", о! йому краще було зовсім не виходити з небуття! У похвалі він вдавався повторно до слова "чарівно!". "Чарівно!" визначало перший ступінь його задоволення. "Чарівно! Чарівно!" – ви могли ще бути спокійні. Але "Чарівно! Чарівно! Чарівно!" – тут треба було забирати драбину, бо верх досконалості досягнуто.

Нотар, – бо він сам себе звав нотарем, чорнильною душею і паперозберігачем, глузуванням піднімаючи себе над своє становище, – нотар лишався в межах словесної галантності у своїх відносинах з пані мершею, яка почувала певну прихильність до Люпена, хоч він був білявий та носив окуляри. Коше завжди любила тільки вусатих, брюнетів, з кущами на фалангах пальців, одне слово, – Алкідів. Але вона робила виняток для Люпена з причини його елегантності і, крім того, вона вважала, що її тріумф у Суланжі був би неповним без обожнювача; проте, на велике горе Судрі, обожнювачі королеви не наважувалися надавати своєму поклонінню форми перелюбу.

Голос у нотаря був альт; він іноді демонстрував його взірець у кутках або на терасі; такий спосіб нагадувати про свій аматорський талант, – підводний камінь, об який розбиваються усі люди з аматорським талантом і, на жаль, навіть з генієм!

Люпен одружився із спадкоємницею в дерев’яних черевиках та синіх панчохах, єдиною дочкою торговця сіллю, який розбагатів під час революції, коли продавці контрабандної солі наживали величезні бариші завдяки загальній протидії податкові на сіль. Люпен розсудливо лишав свою дружину у власному домі, до якого Крихітку прив’язувала платонічна пристрасть до дуже вродливого першого клерка без ніяких статків, крім платні, на прізвище Бонак, що в другорозрядному товаристві відігравав ту ж роль, яку патрон його – у вищому.

Пані Люпен, жінка без усякої освіти, з’являлася лише в найурочистіші дні, в образі величезної бургундської бочки, яка була наряджена в оксамит і закінчувалася маленькою голівкою, втиснутою в плечі непевного відтінку. Ніяким способом не можна було утримати її пояс на його природному місці. Крихітка наївно заявляла, що розсудливість забороняє їй носити корсети. Одне слово, ніяка уява поета або, правильніше, винахідника не знайшла б на спині Крихітки й сліду спокусливого вигину, утворюваного хребцями в усіх жінок, які справді є жінками.

Крихітка, кругла, як черепаха, належала до розряду безхребетних самиць. Цей страшний розвиток клітковини, безперечно, цілком забезпечував спокій Люпена щодо маленької пристрасті величезної Крихітки, яку він нахабно звав Крихіткою, ні в кому не збуджуючи сміху.

– Власне, що таке ваша дружина? – якось запитав його Саркюс-багатий, не перетравивши "мазюкання", сказаного Люпеном на адресу випадково куплених Саркюсом меблів.

– Моя дружина не схожа на вашу, вона ще не визначилась, – відповів він.

Під своєю товстою оболонкою Люпен приховував тонкий розум; він мав розсудливість мовчати про своє багатство, в усякому разі таке ж значне, як у Рігу.

Синок пана Люпена, Аморі – приводив у розпач свого батька. Цей єдиний син, один з донжуанів долини, не бажав наслідувати кар’єру батька; він зловживав своїм становищем єдиного сина, роблячи страшні спустошення у татовій касі, ніколи, проте, не виснажуючи поблажливості свого батька, який при кожній вихватці сина казав: "Я теж був таким самим!". Аморі ніколи не з’являвся у пані Судрі, яка його допікала (sic!), бо вона, згадавши звички покоївки, надумалася була зайнятися вихованням цього молодого хлопця, всі розваги якого зосереджувалися на більярді "Кав’ярні миру". Там часто бувала найгірша компанія Суланжа і навіть Бонебо. Він марнував свої деньочки (слівце пані Судрі) і відповідав на всі умовляння батька тим самим приспівом: "Пошліть мене в Париж, мені тут нудно!..".

Люпен закінчував любовну кар’єру (на жаль!), як усі вродливці,– зв’язком мало не подружнім. Його загальновідомою пристрастю була дружина другого судового виконавця мирового суду пані Єфемі Плісу, від якої він не мав жодних таємниць. Прекрасна пані Плісу, дочка крамаря Ватбле, царювала у другорядному суланжському товаристві так само, як пані Судрі в вищому. Плісу, нещасливий суперник Брюне, належав, отже, до другорозрядного суланжського товариства, бо поведінка його дружини, яку, за чутками, він схвалював, – коштувала йому зневаги вищого.

Коли Люпен був у вищому товаристві музичним талантом, то лікар, пан Гурдон, був там ученим… Про нього казали: "У нас тут є першокласний учений". Так само, як пані Судрі (яка добре на цій справі розумілася, бо вона пускала вранці до своєї пані Піччіні й Глюка і одягала мадмуазель Лагер для Опери) переконувала всіх навколишніх і навіть самого Люпена, що він міг би зробити собі щастя своїм голосом, точно так само вона шкодувала, що лікар не публікує своїх ідей.

Пан Гурдон чесно повторював думки Бюффона і Кюв’є про земну кулю, що навряд чи могло піднести його як ученого в очах суланжців; але він збирав колекцію мушлів та гербарій і вмів робити пташині опудала; нарешті, він поставив славну мету заповідати свій природничий кабінет місту Суланжу: відтоді Гурдон в усьому департаменті набув слави великого натураліста, наступника Бюффона.

Цей лікар, схожий на якогось женевського банкіра, бо мав той же педантизм, холодний вигляд і пуританську чистоту, не маючи його грошей і рахівничого розуму, дуже ласкаво показував свій прославлений кабінет, що складався з ведмедя і байбака, загиблих під час переходу через Суланж; всіх гризунів департаменту: польових, лісових і домашніх мишей, землерийок, щурів тощо; усіх цікавих птахів, вбитих у Бургундії, серед яких красувався альпійський орел, добутий на Юрі. Гурдон був також власником колекції лускокрилих, – слово, яке примушувало чекати якісь чудиська, і, при вигляді їх, вигукувати: "Та це ж метелики!", – прекрасного скупчення закам’янілих черепашок, з колекцій, заповіданих йому кількома померлими друзями, і, нарешті, мінералів Бургундії та Юри.

Ці багатства, розкладені в скляних шафах, шухляди яких ховали колекцію комах, забирали весь другий поверх будинку Гурдона й справляли певний ефект примхливістю ярликів, чарівністю барв і зібранням стількох речей, що не приваблюють нічиєї уваги в природі і збуджують захоплення під склом. Для огляду кабінету пана Гурдона призначалися особливі дні.

– У мене, – казав він цікавим, – п’ятсот орнітологічних експонатів, двісті ссавців, п’ять тисяч комах, три тисячі черепашок і сімсот мінералогічних взірців.

– Скільки в вас було терпіння! – казали йому дами.

– Треба ж робити щось для свого краю, – відповідав він.

І він добував величезну користь із цих останків такою фразою: "Я все це відписав місту". І відвідувачі захоплювалися його філантропією! Йшла мова про те, щоб відвести весь третій поверх мерії після смерті лікаря під Музей Гурдона.

– Я розраховую на вдячність моїх співгромадян, щоб ім’я моє було зв’язане з цим музеєм, – відповідав він на таку пропозицію, – бо не смію сподіватися на встановлення в ньому мого мармурового бюсту…

– Як же це так! Та це ж найменше, що може бути для вас зроблено, – заперечували йому. – Хіба ви не слава Суланжа?!

І людина ця, нарешті, стала себе вважати однією з бургундських знаменитостей; найповніший прибуток дають не державні папери, а самолюбність. Цей учений, користуючись граматичним методом Люпена, був щасливим, щасливим, щасливим!

Секретар мирового суду Гурдон, маленький, кволий чоловічок, в якого всі риси обличчя збиралися навколо носа, так що ніс здавався вихідним пунктом для лоба, щік і губ, які прикріплялися до нього, цілком так само, як влоговини гори тягнуться від її вершка, вважався одним з видатних поетів Бургундії, свого роду Піроном[95]. Завдяки цій подвійній славі обох братів, про них казали в департаментському центрі:

– У нас у Суланжі є два брати Гурдони, обидва дуже визначні люди, які посіли б видатне місце і в Парижі.

Секретар суду був першокласним гравцем у більбоке, і ця манія породила в нього іншу манію – оспівати цю гру, що робила фурор у XVIII столітті. Манії в медіократів часто йдуть парами. Гурдон-молодший породив свою поему за царювання Наполеона. Чи не каже вам це, до якої здорової та розсудливої школи він належав? Люс де-Лансіваль, Парні, Сен-Ламбер, Руше, Віже, Андрійо, Бершу були його героями[96]. Деліль був для нього богом, аж поки вище суланжське товариство не зняло питання, чи не перевершує Гурдон Деліля, після чого секретар з перебільшеною ввічливістю завжди звав його паном абатом Делілем.

Поеми, написані між 1780 і 1814 роками, були скроєні за однією моделлю, і поема, присвячена більбоке, дасть виразне уявлення про всі. Вони були в певному роді фокусом. "Налой"[97] слід вважати Сатурном цього недоношеного покоління жартівливих поем, мало не всіх на чотири пісні, бо доведення їх обсягу до шести визнавалося перевантаженням сюжету.

Поема Гурдона, названа "Більбокеїдою", точно підкорялась поетиці департаментських творів, незмінних у своїх тотожних правилах; вони в першій пісні містять опис оспівуваного предмета, починаючись, як у Гурдона, зверненням, прикладом якого можуть бути такі рядки:

Оспівую я гру, ніжнішу ігор шумних

Для юних і старих, для дурнів і розумних,

Де кулю на вістря досвідчена рука

Одною з двох дірок ізльоту натика,

Цю чарівну ігру, з нудьги найкращі ліки,–

Їй заздрить Паламед[98], вигадник той великий.

О музо радощів, амурів та забав,

Спустися в суд, де я, слуга Феміди й прав,

На гербовий папір свої заношу рими,

Розваж мене…

Визначивши гру, описавши найкрасивіші з відомих більбоке; давши зрозуміти, яку важливу роль колись відіграла вона в розвитку "Зеленої мавпи" й інших токарних майстерень; з’ясувавши, нарешті, яке відношення має ця гра до статики, Гурдон закінчував свою першу пісню таким висновком, що вам нагадає заключні рядки першої пісні всіх таких поем:

Мистецтво і сама божественна Наука

Отак примушують служить собі предмет,

Що, крім пустих розваг, не знав ще інших мет.

Другу пісню, присвячену, як завжди, описові різноманітних способів поведінки з предметом і переваг, які можна мати з ним біля жінок і в світі, цілком вгадають любителі цієї вченої літератури з однієї наведеної нижче цитати, яка змальовує гравця, що вправляється на очах коханого предмета:

Погляньте – он гравець, серед юрби німої,

Очей не зводячи із кулі кістяної,

Чекає, щоб прийшла найвлучніша з хвилин,

Пильнує точності найменших рухів він.

Ось тричі куля та параболу зробила,

Торкнулась ідола, мов запашне кадило.

Але незграбний диск враз на кулак упав,–

Страждання в пальці він цілунком вгамував.

Невдячний! Хоч тобі і поболіло трішки,

Зате вдостоєний ти був її усмішки!

Саме ця картина, гідна Вергілія, збудила питання про вищість Деліля над Гурдоном.