Селяни - Сторінка 48

Ви не знаєте, що це таке. Я сам, хоч зовсім не дурний, не відповідаю за себе, коли серйозно захворію. Я безперечно знову примирюся з церквою.

– Дозвольте нам на це сподіватися, – сказав кюре, заради якого Рігу навмисно підніс голос.

– На жаль, помилка, яку я зробив, одружившись, перешкоджає цьому примиренню, – відповів Рігу. – Не можу ж я вбити пані Рігу!

– А поки що подумаємо про Еги, – сказала пані Судрі.

– Так, – відповів колишній бенедиктинець. – А знаєте, я вважаю нашого кума з Віль-о-Фе набагато сильнішим за нас усіх. Мені здається, що Гобертен хоче Еги для себе самого і всіх нас пошиє в дурні,– сказав Рігу.

По дорозі сільський лихвар обстукав паличкою своєї розсудливості темні місця, які в Гобертена звучали глухо.

– Але Еги не дістануться нікому з нас трьох, замок треба зруйнувати дощенту! – вигукнув Судрі.

– Тим більше, що я не здивуюся, коли там виявиться приховане золото, – тонко сказав Рігу.

– Та ну?

– Так, в епоху колишніх воєн власники замків під час частих облог і раптових нападів закопували свої гроші, щоб колись знову їх дістати, а ви знаєте, що маркіз де-Суланж-Отмер, на якому припинилась молодша гілка роду, був однією з жертв змови Бірона. Графиня де-Море одержала маєток за конфіскацією….

– От що знати історію Франції! – вигукнув жандарм. – Ви маєте рацію, нам вже час домовитися з Гобертеном про нашу справу.

– А коли він буде крутити, – додав Рігу, – ми його притиснемо…

– Він тепер досить багатий, – сказав Люпен, – щоб бути чесним.

– Я відповідаю за нього, як за саму себе, – заперечила пані Судрі.– Це найчесніша людина в королівстві.

– Ми віримо в його чесність, – продовжував Рігу, – але не слід нічим нехтувати поміж друзями… До речі, я підозрюю в Суланжі одного чоловічка в бажанні стати поперек…

– Кого це? – спитав Судрі.

– Плісу, – відповів Рігу.

– Плісу! – вигукнув Судрі,– цю мізерну шкапу! Брюне тримає його на повідку, а дружина – на прикормі, спитайте Люпена! ’

– Що він може зробити? – сказав Люпен.

– Він хоче, – продовжував Рігу, – повідомити Монкорне, заручитися від нього протекцією і дістати собі місце…

– Це ніколи йому стільки не дасть, скільки має його жінка в Суланжі,– сказала пані Судрі.

– Він усе розповідає своїй жінці, коли напідпитку, – зауважив Люпен, – ми все знатимемо вчасно.

– Прекрасна пані Плісу не має секретів від нас, – відповів йому Рігу. – Гаразд, ми можемо бути спокійні.

– До того ж, вона така ж дурна, як гарна, – продовжувала пані Судрі.– Я б з нею нізащо не помінялася: бо якби я була чоловіком, я завжди давала б перевагу жінці, негарній, та розумній, перед красунею, яка не вміє порахувати до двох.

– Ах, – відповів нотар, покусуючи собі губи, – зате вона вміє примусити порахувати до трьох.

– Фат! – вигукнув Рігу, прямуючи до дверей.

– Ну, значить, – сказав Судрі, проводжаючи кума, – до завтра, зрання.

– Я по вас заїду… Ах, от що, Люпен, – сказав він нотареві, який вийшов разом з ним звеліти, щоб осідлали його коня, – постарайтесь, щоб пані Саркюс дізналася про все, що вчинить проти нас у префектурі наш Оббивальник…

– Коли вона цього не зможе дізнатися, хто ж тоді зуміє?.. – відповів Люпен.

– Пробачте, – сказав Рігу і лукаво посміхнувся, дивлячися на Люпена, – я бачу тут стільки дурнів, що забув, що серед них є розумний.

– Справді, я й сам не знаю, як я серед них не здурів, – наївно відповів Люпен.

– Чи правда, що Судрі завів собі покоївку?..

– Атож! – відповів Люпен. – От уже з тиждень, як пан мер побажав підкреслити достоїнство своєї дружини, порівнюючи її з маленькою бургундочкою у віці старого бугая, і ми ще не розуміємо, як він влаштовується з пані Судрі, бо в нього вистачає сміливості дуже рано лягати…

– Я завтра про це дізнаюсь, – відповів сільський Сарданапал, силкуючись усміхнутися.

Обидва глибокі політики потиснули один одному руки на прощання.

Рігу, не бажаючи опинитися вночі на дорозі, бо, незважаючи на свою недавню популярність, він завжди був обережним, сказав своєму коневі: "Вперед, громадянине!". Жарт, що його син 1793 року завжди пускав проти революції. У народних революцій нема лютіших ворогів, ніж люди, яких вони піднесли.

– Він не робить довгих візитів, наш дядько Рігу, – сказав секретар суду Гурдон пані Судрі.

– Недовгі, та приємні,– відповіла вона.

– Як і його життя, – зауважив лікар. – Ця людина зловживає буквально всім.

– Тим краще, – відгукнувся Судрі,– мій син швидше скористається спадщиною.

– Він привіз вам новини про Еги? – спитав кюре.

– Так, дорогий абате, – сказала пані Судрі.– Ці люди справжнє лихо нашого краю. Не збагну, як це пані де-Монкорне, така все ж таки порядна жінка, не розуміє своїх інтересів.

– А проте в них перед очима такий взірець, – зауважив кюре.

– Хто ж це? – манірно спитала пані Судрі.

– Суланжі…

– Ах, так!.. – сказала королева після паузи.

– Нічого не поробите, от і я! – вигукнула пані Вермю, входячи. – І без мого реактиву, бо Вермю зо мною такий неактивний, що його ніяким активом не назвеш…

– Якого чорта затримався цей проклятий дядько Рігу? – сказав Судрі панові Гербе, бачачи, що візок зупинився біля дверей "Тіволі". – Це ж один з тих диких котів, що й кроку не роблять без особливої мети.

– І справді проклятий, – відповів товстун.

– Він увіходить у "Кав’ярню миру", – сказав Гурдон-лікар.

– Будьте певні,– підхопив Гурдон-секретар, – там іде благословення кулаками, аж сюди долітає вереск.

– Ця кав’ярня, – зауважив кюре, – наче храм Януса: за часів імперії, вона звалася "Кав’ярнею війни", а жилося там у цілковитому спокої; найшановніші громадяни збиралися там для дружньої розмови…

– Він це зве розмовою! – вигукнув мировий суддя. – Їй-богу, гарні розмови, після яких лишаються маленькі Бурньє!..

– Але відтоді, як її на честь Бурбонів перейменовано у "Кав’ярню миру", там щодня бувають бійки, – сказав абат Топен, закінчуючи фразу, яку безцеремонно перервав мировий суддя.

Це міркування кюре, як і цитати з "Більбокеїди", повторювалось частенько.

– Це означає,– відповів дядько Гербе, – що Бургундія завжди буде країною кулачного бою.

– Те, що ви кажете, не таке далеке від істини, – сказав кюре. – У цьому мало не вся історія нашої країни.

– Я не знаю історії Франції, – вигукнув Судрі,– але перед тим, як з нею ознайомитися, я дуже хотів би знати, чого мій кум увіходить з Сокаром у кав’ярню.

– О, – зауважив кюре, – якщо він і ввійде й лишиться там, ви можете бути певні, що не заради благодійності.

– Від одного вигляду цієї людини в мене стає гусяча шкіра, – сказала пані Вермю.

– Він такий небезпечний, – сказав лікар, – що, якби він мав проти мене зуб, мене не заспокоїла б і його смерть; він здатний підвестися з домовини, щоб зробити яку-небудь капость.

– Вже коли хто зможе прислати нам сюди Оббивальника п’ятнадцятого серпня і затягти його в яку-небудь пастку, то це Рігу, – прошепотів мер на вухо дружині.

– Особливо, – голосно відповіла вона, – якщо Гобертен і ти, моє серце, втрутитеся в цю справу…

– Дивіться-но, що я казав! – вигукнув пан Гребе, підштовхуючи під лікоть пана Саркюса. – Він знайшов у Сокара якусь гарненьку дівчину і влаштовує її у свій візок…

– Для початку в візок… – додав секретар.

– От ще одне зауваження без хитрощів, – вигукнув пан Гербе, перериваючи співця "Більбокеїди".

– Ви не маєте рації, панове, – сказала пані Судрі.– Пан Рігу має на увазі лише наші інтереси; бо, коли я не помиляюсь, ця дівчина – одна з дочок Тонсара.

– Він як той аптекар, що запасається гадюками, – вигукнув дядько Гербе.

– Ваші слова, – відповів лікар Гурдон, – можуть навести на думку, що ви побачили нашого аптекаря, пана Вермю.

І він вказав на маленького суланжського аптекаря, що проходив майданом.

– Бідолаха, – сказав секретар, підозрюваний у тому, що занадто часто веде дотепні розмови з пані Вермю, – гляньте, який же він незграбний!.. І його вважають ученим!..

– Без нього, – відповів мировий суддя, – були б великі труднощі при розтинах померлих; він так спритно виявив отруту в тілі бідного Піжрона, що паризькі хіміки заявили на суді присяжних в Оссері, що вони не змогли б зробити краще.

– Він нічогісінько не знайшов, – заперечив Судрі,– але, як каже голова суду Жандрен, добре, щоб люди думали, що отруту завжди можна виявити…

– Пані Піжрон добре зробила, що поїхала з Оссера, – сказала пані Вермю. – У цієї жінки замало розуму і багато злочинності,– додала вона. – Невже треба вдаватися до якихсь аптекарських засобів, щоб здихатися чоловіка? Хіба нема в нас певних, але невинних засобів, щоб звільнитися від цієї породи? Хотіла б я, щоб хтось закинув мені мою поведінку! Добрий пан Вермю ні в чому мені не заважає і від цього не став більше хворіти. А пані де-Монкорне, подивіться-но, як розгулює по своїх садових хижках та павільйонах з оцим журналістом, якого вона виписала на свої гроші з Парижа і якого пестить на очах у генерала!

– На свої гроші? – вигукнула пані Судрі.– Це вірно? Коли б ми могли дістати доказ, який це гарний сюжет для анонімного листа генералові!..

– Генералові?.. – повторила пані Вермю. – Але ви цим нічим йому не перешкодите, Оббивальник робить свою справу.

– Яку справу, моя красуне? – спитала пані Судрі.

– Ну, як же! Оббиває матрац для їх ліжка…

– Якби бідолаха Піжрон, замість того, щоб набридати своїй дружині, робив так само мудро, він і тепер був би живий, – сказав секретар.

Пані Судрі нахилилася до свого сусіда, коншського Гербе; вона зробила йому одну з мавпячих гримас, що успадкувала, як вона думала, від колишньої пані разом із срібним посудом, за правом загарбання, і, подвоївши дозу своїх гримас, вказала поштмейстерові на пані Вермю, яка кокетувала з автором "Більбокеїди":

– Який поганий тон у цієї особи! Які розмови, які манери. Не знаю, чи зможу я ще приймати її у нашому товаристві, особливо, коли буває пан Гурдон-поет.

– От вам і громадська мораль! – сказав кюре, який мовчки все спостерігав і все чув.

Після цієї епіграми або, вірніше, сатири над товариством, такої стислої й правдивої, що вона могла стосуватися кожного, було запропоновано братися за бостон.

Хіба не таке життя, як тут, на всіх щаблях того, що звичайно зветься світом? Змініть тільки вислови, і буквально те саме – не менше, не більше – ви почуєте по найбільш роззолочених паризьких салонах.

III.