Селяни - Сторінка 49

"Кав’ярня миру"

Була приблизно сьома година, коли Рігу проїжджав повз "Кав’ярню миру". Сонце, заходячи і освітлюючи косим промінням гарненьке місто, розливало по ньому свої прекрасні червоні тони, а ясне дзеркало озера було контрастом виблискуванню вогняних шибок, де зароджувались найдивовижніші й найнеймовірніші барви.

Занурившись у думки, глибокий політик, весь у підступах, так повільно пустив свого коня, що, їхавши повз "Кав’ярню миру", він зміг почути своє ім’я, викрикнуте в розпалі однієї з тих суперечок, які, за спостереженням абата Топена, становили найгрубіше протиріччя між назвою цього закладу і його звичаями.

Для розуміння цієї сцени треба з’ясувати топографію цієї обітованої країни, що обмежувалася на майдані кав’ярнею, а на кантональному тракті закінчувалася славетним "Тіволі", який місцеві верховоди призначали на місце дії для однієї із сцен змови, давно задуманої проти генерала де-Монкорне.

Нижній поверх цього будинку, поставленого в куті між майданом та шляхом і спорудженого на взірець будинку Рігу, з трьома вікнами на шлях, виходить на майдан двома вікнами із скляними вхідними дверима між ними. Крім цих дверей, у "Кав’ярні миру" є ще одні невеличкі дверцята – на вузький прохід, який відокремлює її від сусіднього будинку суланжського крамаря Вале і яким проходили на внутрішнє подвір’я.

Будинок цей, весь пофарбований у золотистожовтий колір, крім віконниць, які були пофарбовані на зелене, – один з небагатьох у цьому маленькому місті будинків на три поверхи з мансардами. Ось чому.

До дивовижного розквіту Віль-о-Фе другий поверх цього будинку з чотирма кімнатами, обладнаними кожна ліжком і поганенькою обстановкою, потрібною для виправдання назви "мебльовані кімнати", здавався людям, змушеним приїжджати в Суланж у своїх справах у колишньому окружному суді, або гостям, яким не знайшлося місця в замку; але от уже двадцять п’ять років, як ці мебльовані кімнати не мали інших пожильців, крім мандрівних акробатів, ярмаркових крамарів, продавців цілющих засобів та комівояжерів. На час суланжського свята кімнати здавалися по чотири франки на добу. Ці чотири кімнати Сокара приносили йому сотню екю, не рахуючи екстраординарних прибутків від страв, які споживали в цей час в його кав’ярні пожильці.

Фасад з майдану був прикрашений зовсім незвичайним живописом. На вивісці, що відокремлювала кожне вікно від дверей, було видно більярдні киї, любовно перевиті стрічками; над бантами височіли чаші димучого пуншу в грецьких вазах. Слова "Кав’ярня миру" виблискували жовтим по зеленому полі, на кожному кінці якого були намальовані піраміди з трикольорових більярдних куль. У зелених віконних рамах були невеличкі простенькі шибки.

Десяток туй, що стирчали в своїх дерев’яних кадках праворуч і ліворуч від входу й заслуговували назви "кавових дерев", красувався своїм таким же хворобливим, як і претензійним листям. Парусинові намети, якими торговці Парижа і деяких багатих міст охороняють свої крамниці від сонячного проміння, були тоді розкішшю, ще невідомою в Суланжі. Колби, розставлені на полицях за віконними шибками, тим більше заслуговували своєї назви, що благословенна рідина підпадала в них періодичним нагріванням. Концентруючи своє проміння у лінзоподібних здуттях шибок, сонце збуджувало на виставці бродіння в суліях мадери, сиропів та лікерів і в вазах з сливами й вишнями в горілці, бо спека була така сильна, що змушувала Аглаю, її батька й шинкового слугу розміщуватися на двох лавочках, що стояли обабіч дверей і були ледве захищені від сонця нещасними кущами, які мадмуазель Аглая поливала мало не гарячою водою. В деякі дні можна було бачити, як всі троє,– батько, дочка й слуга, – сплять, розтягшись, як хатні тварини.

У 1804 році, в епоху моди на "Поля й Віржіні"[104], кімнати були прикрашені шпалерами з зображеннями найголовніших сцен із цього роману. Тут можна було бачити негрів за збиранням кави, що водилась десь у цьому закладі, в якому не випивалося й двадцяти чашок кави за місяць. Колоніальні товари так мало були в суланжських звичаях, що приїжджий, який попросив би чашку шоколаду, завдав би дядькові Сокару великих труднощів; але він дістав би нудотну темну рідину, добувану із таблеток, до складу яких входить більше борошна, тертого мигдалю і цукру-сирцю, ніж рафінаду й какао, і які продаються по два су в сільських бакалейних крамничках та фабрикуються з очевидною метою підірвати розповсюдження іспанського колоніального товару.

Що ж до кави, то дядько Сокар просто кип’ятив її в посудині, відомій у кожному господарстві під назвою великого глиняного горщика; він кидав на дно його розмолотий цикорій і зі спокоєм, гідним паризького гарсона, подавав цей відвар у фарфоровій чашці, яка не розіб’ється навіть, коли її кинути на підлогу.

В той час шаноба, яку збуджував цукор за імператора[105], ще не розвіялася в Суланжі, і Аглая Сокар відважно подавала чотири грудочки цукру завбільшки з горішок у додаток до чашки кави якому-небудь ярмарковому крамареві, що надумався попросити собі чашку цього літераторського напою.

Внутрішнє оздоблення кав’ярні, прикрашене дзеркалами в золочених рамах і гачками з розетками для вішання капелюхів, не змінювалося відтоді; як весь Суланж ходив любуватися на ці дивовижні шпалери й на прилавок, пофарбований під червоне дерево з верхньою дошкою сірого мармуру, на якому сяяли вази з накладного срібла й лампи подвійної тяги, як кажуть, подаровані Гобертеном красуні пані Сокар. Тепер усе це потьмянив липкий шар, що міг порівнятися лише з тим нальотом, яким вкриваються старі картини, забуті на горищах.

Пофарбовані під мармур столи, оббиті дешевим червоним оксамитом табуретки й кенкетна лампа з повним олії кулястим резервуаром та двома горілками, що звішувалася на ланцюгу з стелі, прикрашена кришталевими підвісками, поклали початок славі "Кав’ярні війни".

Сюди з 1802 року по 1814 рік збиралися всі суланжські обивателі грати в доміно та брелан, пити лікери, варене вино та їсти фрукти в горілці й бісквіти, бо дорожнеча колоніальних товарів вилучила із споживання каву, шоколад і цукор. Пунш вважався найвищими ласощами, як і баваруаз. Ці вироби готувалися на якійсь солодкій сиропистій речовині, схожій на патоку, назву якої втрачено, але яка в свій час збагатила винахідника.

Ці стислі деталі нагадують аналогічні мандрівцям, ті ж, хто ніколи не залишав Парижа, мигцем побачать почорнілу з диму стелю "Кав’ярні миру" й її дзеркала, засіяні мільярдами темних цяточок, що доводили, в якій незалежності жив тут клас двокрилих.

Прекрасна пані Сокар, що перевершила своїми любовними пригодами Тонсаршу з "Великих-ГУ-синіх", колись царювала тут, наряджена за останньою модою; вона полюбляла султанські тюрбани. "Султанки" в епоху Імперії були в такій же моді, як "янгол"[106] у наші дні.

Уся долина ходила колись сюди, щоб перейняти фасони тюрбанів, капелюхів з козирками, хутряних шапок і китайських зачісок прекрасної кав’ярниці, розкіш якої підтримувала вся суланжська знать. Носячи пояс на сонячному сплетінні, як носили його наші матері, такі пихаті своєю царственною красою, Жюні (її звали Жюні!) поклала початок домові Сокарів; чоловік був їй зобов’язаний придбанням винограднику, будинку, в якому вони жили, і "Тіволі". Батько пана Люпена наробив, казали, багато шаленств через прекрасну Жюні Сокар; Гобертен, який відбив красуню в нього, був, безперечно, саме їй зобов’язаний маленьким Бурньє.

Ці подробиці й таємне знання, з яким Сокар готував варене вино, могли б уже пояснити, чому його ім’я й "Кав’ярня миру" стали популярні; але ще багато обставин сприяло його славі. У Тонсара і в усіх інших шинках долини нічого не можна було дістати, крім вина; між тим від Коншів і до Віль-о-Фе, на протязі шести льє, кав’ярня Сокара була єдиним місцем, де можна було пограти на більярді і випити склянку пуншу, який майстерно готував хазяїн. Тільки там була прекрасна виставка іноземних вин, добірних лікерів, фруктів у горілці.

Отже, ім’я Сокара мало не безперервно гриміло в долині, доповнюючись думками про найтонші насолоди, мрією людей, в яких шлунок чутливіший від серця. До всіх цих підстав додавався ще привілей кав’ярні бути неодмінною частиною суланжського свята. Лише одним розрядом вища "Кав’ярня миру", нарешті, була для міста тим самим, чим був шинок "Великі-ГУ-сині" для села, складовим місцем отрути; вона служила передатним пунктом для пліток між Віль-о-Фе і долиною. "Великі-ГУ-сині" доставляли молоко й вершки у "Кав’ярню миру", і обидві дочки Тонсара підтримували щоденний зв’язок із цим закладом.

Для Сокара суланжський майдан був ніби додатком для його кав’ярні. Силач переходив від дверей до дверей, балакаючи з кожним, влітку не маючи на собі іншого одягу, крім пари штанів та жилетки, мало не завжди розстебнутої, як в усіх власників кав’ярень по маленьких містах. Люди, з якими він балакав, попереджували його, коли хтось увіходив в його заклад, куди він і прямував важкою ходою, ніби нехотя.

Ці подробиці мають переконати парижан, які ніколи не залишали свого кварталу, в труднощах, скажімо більше, – у цілковитій неможливості зберегти в таємниці найменшу дрібницю в Авонській долині від Коншів до Віль-о-Фе. На селі нема жодного порушення зв’язків; на певній відстані один від одного розкидані шинки "Великі-ГУ-сині" й "Кав’ярні миру", що виконують функції луни, і де найіндиферентніші події, що сталися у цілковитій таємниці, відбуваються якимись чарами. Обивательська балаканина виконує роль телеграфного проводу; отак відбуваються чудеса блискавичної передачі вістей про нещастя, які сталися на величезній відстані.

Зупинивши коня, Рігу виліз із візка й прив’язав повід до одного із стовпів біля входу в "Тіволі". Далі він вдався до найприроднішого приводу, щоб, не подаючи вигляду, підслухувати розмову, розмістившися для цього між двома вікнами, в одне з яких він міг, трохи витягши голову, бачити співрозмовників, стежити за їх жестами, ловлячи голосні слова, які виразно долітали до нього крізь вікна, і які дозволяла чути зовнішня тиша.

– А коли я скажу дядькові Рігу, що твій брат Ніколя зазіхає на Пешіну, – кричав різкий голос, – що він весь час її підстерігає і вихопить її з-під носа в вашого пана, – він зуміє порозтрусити вам тельбухи, всім, скільки вас там у "Великих-Гу-синіх", голодранців, набереться!

– Якщо ти зробиш з нами таку штуку, Аглая, – відповів верескливий голос Марі Тонсар, – то про ту штуку, яку я зроблю з тобою, розповіси хіба що хробакам у домовині! Не втручайся в справи Ніколя, та й в мої з Бонебо теж!..

Марі, підбурена своєю бабусею, як можна бачити, пішла за Бонебо; висліджуючи його, вона побачила в вікно, під яким тепер стояв Рігу, як Бонебо залицявся до дівчини Сокар, даруючи їй досить приємні компліменти, за які вона вважала потрібним усміхнутися йому.