Селяни - Сторінка 53

Якщо пан граф уміло візьметься за справу, якщо він домовиться з яким-небудь відкупщиком про здачу Егів в оренду, тоді прощавайте, кошики, – виноград зібрано, і ви втратите, може, більше, ніж я… Все, що ми говоримо, це між нами і тільки для нас, бо я, звичайно, не скажу Водуайє ані слова, якого я не міг би повторити перед богом і перед людьми… Але нікому не заборонено передбачати події й використовувати їх, коли вони настануть… У селян нашого кантону гарячі голови; вимогливість генерала, його суворість, переслідування Мішо та його підлеглих довели їх до краю; сьогодні справи ще погіршали, і я ладен іти в парі, що там була сутичка з жандармами… Ну, ходімо снідати…

Пані Гобертен вийшла до гостей у сад. Це була досить біла, жінка з досить білим обличчям, довгими буклями, що на англійський манер спадали вздовж її щік, яка вдавала істоту пристрасну, але доброчесну, запевняла, що ніколи не знала кохання, заводила з усіма урядовцями розмови на платонічні теми і за вірного слухача мала при собі королевського прокурора, якого звала своїм patito[107]. Вона полюбляла чепчики з помпонами, але охоче робила відкриті зачіски та зловживала блакитним і ніжнорожевим кольорами. Вона танцювала, в сорок п’ять років в неї була манірність молоденької дівчини, але в неї були величезні ноги й жахливі руки. Вона вимагала, щоб її звали Ізорою, бо при всіх своїх примхах та комічних безглуздях мала досить смаку, щоб зрозуміти нешляхетність прізвища Гобертена; у неї були безбарвні очі й волосся непевного кольору, на зразок брудної нанки. Нарешті, вона була взірцем для багатьох молодих дівчат, що мучили небо своїми поглядами й вдавали з себе ангелів.

– Ну, от, панове, – сказала вона, вітаючися, – можу вам повідомити дуже дивну новину! Жандарми повернулися назад…

– Арештували вони кого-небудь?

– Нікого! Генерал заздалегідь виклопотав усім прощення… Воно їм даровано на честь радісної річниці повернення до нас короля.

Троє компаньйонів переглянулися.

– Він хитріший, ніж я думав, оцей товстий кірасир, – сказав Гобертен. – Ходімо до столу, треба чимось втішитися; після всього, це партія не програна, а тільки відкладена; тепер справа за вами, Рігу…

Судрі й Рігу повернулись, обмануті в, своїх сподіваннях, нічого не змігши вигадати, щоб спричинити потрібну їм катастрофу, і поклавшись, як радив їм Гобертен, на випадок. Як у перші дні революції деякі якобінці, озлоблені й спантеличені добротою Людовіка XVI, провокували суворі заходи двору з метою спричинити анархію, що була для них багатством та владою, так і страшні супротивники графа де-Монкорне покладали свої останні надії на суворість, яку Мішо та його сторожі виявлять щодо нових порубок. Гобертен обіцяв їм свою допомогу, не називаючи своїх спільників, бо не хотів, щоб його зносини з Сібіле стали комусь відомі. Ніхто не дорівнював мовчазністю людині гобертенівського гарту, як не лічити колишнього жандарма й ченця-розстригу. Цю змову могли привести до добра або, правильніш сказати, до зла тільки троє подібних людей, загартованих ненавистю й жадобою наживи.

V. Перемога без бою

Побоювання пані Мішо були результатом другого зору, який дарує справжня пристрасть. Цілком сповнена однією істотою, душа, нарешті, починає охоплювати весь її навколишній духовний світ і виразно бачити в ньому. В своєму коханні жінка носить у собі ті передчуття, що хвилюватимуть її пізніше у материнстві.

В той час, як бідна жінка вслухувалась у невиразні голоси, що долітали з незнаних світів, у шинку "Великі-ГУ-сині", насправді, відбувалася сцена, що загрожувала небезпекою життю її чоловіка.

Годині о п’ятій ранку ті, хто перший підвівся на селі, побачили суланжських жандармів, що простували до Коншів. Ця новина швидко поширилася, і люди, зацікавлені в цій справі, зі здивуванням дізналися від жителів верхньої частини долини, що загін жандармів під командою віль-о-фейського лейтенанта пройшов егським лісом. З огляду на те, що це був понеділок, уже була достатня підстава, щоб селяни пішли в шинок похмелитися; але це було також напередодні річниці повернення Бурбонів, і, хоч завсідники кубла Тонсара зовсім не потребували цієї "найяснішої причини" (як казали тоді) для виправдання своєї присутності в "Великих-ГУ-синіх", вони не проминули б нагоди використати її, ледве їм здалася хоч би тінь якоїсь урядової особи.

Тут були Водуайє, Тонсар з родиною, Годен, що теж вважався до деякої міри членом родини, і старий виноградар, на ім’я Ларош. Ця людина якось перебивалася день у день і була одним з правопорушників, доставлених селом Бланжі за тим своєрідним набором, який було придумано, щоб відучити генерала від його пристрасті до протоколів. Бланжі дало ще трьох чоловіків, дванадцять жінок, вісім дівчат і п’ять хлоп’ят, за яких мали відповідати їх чоловіки та батьки, що були цілковитими злидарями; але це й були всі зовсім незаможні люди. 1823 рік збагатив виноградарів, а 1826 рік, із своєю надзвичайною кількістю вина, теж обіцяв їм багато грошей; роботи, організовані генералом, також влили чимало грошей у три громади, сусідні з його володіннями, і в Бланжі, Коншах та Серне лише з великими труднощами було набрано сто двадцять чоловік пролетарів; для цього залучено було старих жінок – матерів та бабусь тих людей, що чимсь володіли, які, проте, самі нічогісінько не мали, от як мати Тонсара. Цей старий правопорушник Ларош не був вартий зовсім нічого; в ньому не було гарячої й порочної крові, як у Тонсарів; запалений тільки глухою, холодною ненавистю, він працював мовчки і завжди зберігав похмурий вигляд; праця була для нього нестерпна, а жити він міг, тільки працюючи; риси обличчя його були різкі, вираз огидний. Незважаючи на свої шістдесят років, він не був ще позбавлений сили, але спина його подалася, і він перегнувся; він нічого не бачив для себе у майбутньому, ні клаптика власної землі, і з задрістю дивився на тих, хто володів землею; тому він і не знав пощади в егському лісі: він з задоволенням робив там непотрібні спустошення.

– Що ж, ми так і дамо їх забрати? – сказав Ларош. – Після Коншів вони прийдуть і в Бланжі; мене вже судили за цю справу, тепер мені не проминути трьох місяців тюрми.

– А що ж поробиш проти жандармів, старий п’янице? – сказав йому Водуайє.

– Ну, хіба ми нашими косами не поперерізуємо ноги їхнім коням? Вони зразу ж опиняться на землі, рушниці в них не заряджені, а коли вони побачать, що їх один проти десяти, доведеться їм забиратися геть. Якби піднялися всі три села та двох-трьох жандармів було б вбито, всіх же не потягли б на гільйотину? Мусили б вони поступитися, як десь у Бургундії, куди в такій же справі пригнали цілий полк. Ну що ж! Полк забрався назад, а мужики й досі все ще ходять в ліс, як ходили туди багато років, отак само, як у нас.

– Раз уже вбивати, – сказав Водуайє,– найкраще вбити одного; та так, щоб, не попавшися, віднадити всіх армінаків від наших місць.

– Якого ж із цих розбійників? – спитав Ларош.

– Мішо, – сказав Курткюїс. – Він має рацію, Водуайє, велику має рацію. От побачите, що коли притінити хоч одного сторожа, то не легко буде знайти любителя стерегти і в день. Вони ж сидять у лісі весь день, та й вночі не виходять. Просто чорти якісь!

– Хоч куди сунетеся, – сказала сімдесятирічна стара Тонсар, висовуючи своє пергаментне обличчя, порите тисячею ямок, прорізане парою зелених очей, обрамоване брудними пасмами сивого волосся, що вибивалося з-під червоної хустки, – хоч куди сунетеся, обов’язково знайдете їх, і вони вас затримають; вони оглянуть вашу в’язку; коли ж у ній буде хоч одна зрізана гілка, хоч один прутик найгіршої ліщини, вони заберуть в’язку і складуть протокол; так вони й казали. Ух, мерзотники! Їх не можна обдурити, а коли вони вам не вірять, то ще примусять розмотати в’язку… їх тут три собаки, і всі не варті двох ліарів. Вбити їх, це Францію, далебі, не поруйнує!

– Маленький Ватель ще не такий поганець, як інші! – сказала пані Тонсар-невістка.

– Він? – вигукнув Ларощ. – Він свою службу так само робить, як і інші; із смішної історії, правда, він сміється разом з вами, тільки ближче з ним від цього не станете; він найвредніший з усіх трьох і такий же бездушний до бідного люду, як Мішо.

– А в пана Мішо все ж гарненька дружина, – сказав Ніколя Тонсар.

– Вона вагітна, – сказала стара. – Тільки, як справа отак піде далі, її маляті зроблять кумедні хрестини, коли вона отелиться.

– О, всі ці паризькі армінаки, – сказала Марі Тонсар, – не можна з ними й посміятися… а коли й буває таке, вони все одно пропишуть вас у протокол, не турбуючись про вас, ніби це й не вони сміялися…

– А ти пробувала їх закрутити? – сказав Курткюїс.

– Ще б пак!

– Все ж, – рішуче сказав Тонсар, – вони такі ж люди, як і всі інші: можна й до них добратися.

– Та, слово честі, що ні,– заперечила Марі, продовжуючи свою думку, – вони зовсім не сміються; не знаю, чого такого їм дають усередину, бо, після всього, молодчик з павільйону, той хоч жонатий, а Ватель, Гайяр і Штейнгель – ні; у них нема нікого в усьому краї, жодна жінка на них не зазіхає…

– Подивимося, як підуть справи під час збирання хліба й винограду, – сказав Тонсар…

– Вони не перешкодять збирати колоски, – сказала стара.

– Ну, як сказати, – відповіла невістка Тонсар. – їхній Груазон казав так, що пан мер надрукує об’яву, де буде написано, що ніхто не може збирати колоски без посвідки про бідність. А хто її даватиме? Він же сам! Він їх багато не дасть. Він ще надрукує заборону виходити в поле, аж поки буде вивезено останній сніп.

– От як! Та він гірший за всякий град, отой кірасир! – вигукнув Тонсар, не тямлячи себе.

– Я про це дізналася тільки вчора, – відповіла його дружина, – коли піднесла Груазонові скляночку вина, щоб витягти з нього якусь новину.

– От теж щасливчик! – сказав Водуайє.– Поставили йому будинок, дали йому гарну жінку, є в нього прибутки, живе він, як твій король. А я двадцять років прослужив польовим сторожем і нажив собі тільки застуду.

– Так, він щасливець, – сказав Годен, – в нього є своє добро…

– Сидимо ми тут, як справжнісінькі дурні! – вигукнув Водуайє.– Ходімо, глянемо хоч, що там діється в Коншах; тамтешні ж нетерплячіші за нас…

– Ходімо, – сказав Ларош, не зовсім твердо стоячи на ногах. – Коли я не покінчу там з одним або з двома, то я не я буду.

– Ти? – сказав Тонсар, – ти дав би забрати хоч усю громаду.