Селяни - Сторінка 54

А я, коли хто торкне мою стару, – ось вона, моя рушниця, вона промаху не дає.

– Ну, гаразд, – звернувся Ларош до Водуайє,– хай тільки заберуть кого з Коншів, і один жандарм полетить з ніг.

– Сказано, дядьку Ларош! – вигукнув Курткюїс.

– Сказано, – відповів Водуайє,– та не зроблено і не буде зроблено… І яка рація в тому, що тебе відшмагають?.. Вже, коли вбивати, то краще вбити Мішо.

Під час цієї сцени Катрін Тонсар вартувала біля дверей шинку; вона повинна була вчасно попередити завсідників, щоб вони замовчали, коли хтось пройде мимо. Незважаючи на те, що випите вино вдарило в ноги, усі присутні скоріше вилетіли, ніж вийшли, з шинку, і войовничий пал повів їх до Коншів шляхом, який на протязі чверті льє лежить вздовж стіни егського парку.

Конші були справжнім бургундським селом з однією вулицею, на якій лежав великий шлях. Деякі будинки були з цегли, інші глинобитні; але всі вони мали жалюгідний вигляд. Департаментський тракт з Віль-о-Фе підходив до села ззаду, і звідси воно було досить мальовниче. Між великим шляхом і ронкерольськими лісами, що становили продовження егських лісів і прикривали всі висоти, протікала невелика річка, де кілька досить красиво згрупованих будинків оживляло пейзаж. Церква і священицький будинок становили окрему групу, звідки відкривався краєвид на грати егського парку, який доходив до цього місця. Перед церквою лежав обсаджений деревами майдан, на якому змовники з "Великих-ГУ-синіх" побачили жандармів і прискорили свій навальний крок. У цей момент з Коншської брами виїхало троє вершників, і селяни пізнали генерала, його слугу й начальника охорони Мішо, які галопом помчали до майдану; Тонсар і його компанія наспіли туди на кілька хвилин пізніше. Правопорушники, чоловіки й жінки, не чинили жодного опору; всі вони стояли, оточені п’ятьма суланжськими жандармами і п’ятнадцятьма іншими, приїжджими з Віль-о-Фе. Все село зібралося тут. Діти, батьки й матері арештованих метушилися туди й сюди і приносили їм усе потрібне на час їх ув’язнення. Досить цікаве видовище являла ця розлючена, але майже мовчазна сільська юрба, яка начебто прийняла якесь рішення. Розмовляли тільки жінки – старі й молоді. Діти й дівчатка-підлітки здерлися на складені дрова та купи каміння, щоб краще бачити всі події.

– Вони добре обрали час, ці гусари гільйотини, приїхали саме на свято…

– Що ж, то ви так і дасте забрати свого чоловіка? А що з вами буде за ці три місяці, найкращі в році, коли поденщина оплачується так дорого?..

– Ось хто справжні злодії!.. – відповіла жінка, загрозливо дивлячись на жандармів.

– Що це ви, стара, на нас скоса дивитесь? – сказав вахмістр. – Майте на увазі, що з вами скоро впораються, коли ви дозволите собі нас лаяти.

– Я нічого не сказала, – поспішила відповісти жінка з приниженим і жалюгідним виглядом.

– Я щойно чув слова, про які я міг би примусити вас пошкодувати…

– Ну, ну, діти мої, спокійніше! – сказав коншський мер, що разом з тим був і поштмейстером. – Якого чорта! Цим молодцям дано наказ, мусять же вони його виконувати.

– Правильно! Все це від егського пана… Ну, зачекай же ти!

У цю мить генерал виїхав на майдан, і його поява збудила певне ремствування, на яке він не звернув жодної уваги; він попрямував до жандармського лейтенанта з Віль-о-Фе, і, після того, як він сказав йому кілька слів та передав якийсь папір, офіцер обернувся до своїх людей і сказав:

– Відпустіть заарештованих, генерал добився для них помилування від короля.

У цю мить генерал де-Монкорне півголосом розмовляв з коншським мером, але після кількох хвилин розмови мер, звертаючись до засуджених, які мали ночувати в тюрмі й були дуже здивовані своїм визволенням, сказав їм:

– Друзі мої, подякуйте панові графу, це йому ви зобов’язані скасуванням вироків; він просив про ваше помилування в Парижі і дістав його на честь річниці повернення короля… Сподіваюсь, що надалі ви будете краще поводитися щодо людини, яка сама так добре з вами поводиться, і не будете завдавати шкоди її володінням… Хай живе король!

І селяни з захопленням гукнули: "Хай живе король!", щоб не гукнути: "Хай живе граф де-Монкорне!".

Цю сцену дотепно придумав генерал по згоді з префектом і департаментським прокурором суду; бо було визнано бажаним, показавши твердість для підтримання авторитету місцевих властей і для впливу на дух селян, виявити в той же час і м’якість, з огляду на велику делікатність обставин. І справді, опір селян, якби він стався, поставив би власті у великі труднощі. Як сказав Ларош, не можна було тягти цілу громаду на гільйотину.

Генерал запросив на сніданок коншського мера, лейтенанта і вахмістра. Бланжійські змовники лишилися в коншському шинку, де визволені правопорушники пропивали гроші, взяті для життя в тюрмі, а бланжійська компанія, звичайно, приєдналася до загальної гульні, бо селяни словом "гульня" визначають усякі веселощі. Пити, лаятися, битися, наїдатися й повертатися додому п’яним та хворим – усе це означає "гуляти".

Виїхавши Коншською брамою, граф повернувся із своїми трьома гістьми лісом, щоб показати їм сліди порубок і дати їм зрозуміти усе значення цієї справи.

В той час, коли Рігу, десь близько полудня, повертався в Бланжі, граф, графиня, Еміль Блонде, жандармський лейтенант, вахмістр і коншський мер кінчали сніданок у блискучій та пишній їдальні, осяяній розкішшю Буре і описаній Блонде в його листі до Натана.

– Було б справді шкода розлучитися з таким житлом, – сказав жандармський лейтенант, який ніколи ще не бував в Егах, тепер показаних йому в усіх деталях, і який, дивлячись крізь бокал шампанського, помітив дивовижну жвавість голих німф, які підтримували завісу плафону.

– Отож-бо ми й будемо тут відбиватися до смерті,– сказав Блонде.

– Я тому це сказав, – продовжував лейтенант, дивлячись на свого вахмістра, наче для того, щоб закликати його до мовчання, – я сказав це тому, що не всі вороги генерала живуть на селі…

Бравий лейтенант був розгублений розкішшю сніданку, блискучою сервіровкою, царственною пишнотою, що прийшла на зміну пишноті оперної діви, а Блонде підштовхнув його своїми дотепами, що вплинули на нього так само, як рицарські тости, випиті ним.

– Які в мене можуть бути вороги? – здивовано спитав генерал.

– З його добрістю! – додала графиня.

– Він невдало розпрощався з нашим мером, паном Гобертеном, і заради свого спокою йому слід би з ним помиритися.

– З ним!.. – вигукнув граф. – Ви, мабуть, не знаєте, що це мій колишній управитель, пройдисвіт?

– Він вже більше не пройдисвіт, – заперечив лейтенант, – він віль-о-фейський мер.

– Наш лейтенант дуже дотепний, – сказав Блонде. – Зрозуміло, що мер не може не бути чесною людиною.

Побачивши після слів графа цілковиту неможливість з’ясувати йому те, що діється, лейтенант більше не відновляв розмови на цю тему.

VI. Ліс і жнива

Сцена в Коншах справила добре враження, а вірні графські сторожі, зі свого боку, пильнували, щоб з егського лісу не виносилося нічого, крім хмизу; але цей ліс протягом двадцяти років так ревно використовувало навколишнє населення, що в ньому тепер лишилися тільки здорові дерева, псувати які на зиму жителі й почали, нескладними способами, виявленими тільки далеко пізніше. Тонсар посилав свою матір у ліс; сторож бачив, як вона увіходить в нього; він знав, звідки вона вийде, і очікував її, щоб оглянути в’язку; виявлялось, що стара справді навантажена сухим хмизом, впалим гіллям, поламаними й непридатними сучками; вона ойкала та скаржилася, що їй, в її роки, доводиться ходити так далеко, щоб набрати цю мізерну в’язку. Але стара не казала, що вона забиралась у саму чащу лісу, розчищала стовбур молодого дерева і здирала з нього всю кору кільцем, біля самого коріння; потім вона знову вкладала на місце мох і листя; не було можливості виявити цей кільцеподібний надріз, зроблений не кривим ножем, а розривом кори, подібним до поранення, яких завдають ці істоти – гризуни й нищителі, що їх, як до місцевості, звуть то тунцями, то турками, то білими черв’яками і що являють собою початкову стадію хруща. Цей черв’як – великий любитель деревної кори; він забирається між корою й заболонню і гризе дерево, роблячи свій шлях навколо стовбура. Якщо дерево досить товсте, щоб черв’як до кінця шляху відбув своє перетворення в лялечку, в якій він спить аж до свого другого пробудження, – дерево врятовано; бо, через те, що для соків на дереві лишається місце, вкрите корою, дерево ростиме. Щоб зрозуміти, до якої міри ентомологія зв’язана з сільським господарством, садівництвом і всім, що виробляється землею, досить пояснити, що великі натуралісти, от-як: Лятрей, граф Дежан, берлінський Клуг, турінський Жене та інші, зробили висновок, що більшість відомих нам комах існує коштом рослинності; що твердокрилих, список яких опублікував пан Дежан, налічується двадцять сім тисяч видів і що, незважаючи на найстаранніші розшуки ентомологів усіх країн, існує ще безліч видів, в яких досі невідомі потрійні перетворення, характерні для всіх комах; нарешті, що не тільки кожна рослина, а й усе, що породжує земля, хоч як змінене воно буде людським обробітком, має свою особливу комаху. Наприклад, коноплі або льон, після того, як ними одягали або вішали людей, після того, як вони торкалися спин цілої армії, перетворюються на писальний папір, і ті, хто багато пише або читає, близько знайомі з звичаями якоїсь комахи, що зветься паперовою вошею, з її чудесними звичками й будовою тіла; комаха ця проходить свої нікому не відомі перетворення, живучи в стопі дбайливо переховуваного білого паперу, і ви бачите, як вона бігає й пострибує у своїх сяючих, наче тальк або шпат, розкішних шатах, – це верхополочка-злодійка.

Білий черв’як – горе для землевласника; він під землею уникає циркулярів властей, що не можуть застосувати до нього сіцілійської вечірні перед тим, як він перетвориться на хруща; коли б населення знало, яке лихо загрожує йому, якщо воно не візьметься знищувати хрущів та їх личинки, воно б трохи уважніше поставилося до наказів префектури.

Голландія ледве не загинула, – її греблі підточив шашіль, і наука досі не знає, в яку комаху, перетворюється цей шашіль, так само, як не знає й попередніх змін черв’яка.