Сезон гроз - Сторінка 14

Той без жодних зусиль розламав її пальцями, як печиво. Геральт заперечно похитав головою.

— Банальщина на кшталт ярмаркового балагану, — процідив. — Всучиш мені половину монети, а хтось, колись, може через кілька років, з'явиться з другою половиною. І зажадає, щоб виконав його бажання. Яке мушу виконати беззастережно. Не вийде. Якщо це і є твоя ціна, то ми не домовимось. Causa finita. Йдемо, Лютик.

— Не зацікавлений в тому, аби відшукати мечі?

— Не настільки.

— Підозрював щось подібне. Але варто було спробувати. Маю іншу пропозицію. Цього разу вже не відмовишся.

— Йдемо, Лютик.

— Вийдеш, — Пратт вказав кивком голови, — але в інші двері. В оці. Роздягнений. В самому спідньому.

Геральтові здавалось, що контролює свій вираз обличчя. Вочевидь, помилявся, бо огрокраснолюд раптом застережливо загарчав і рушив на нього, розкинувши лапи й тхнучи вдвічі сильніше.

— Це якась насмішка, — голосно заявив Лютик, який в компанії відьмака завжди ставав зухвалим і нахабним.

— Глузуєш з нас, Пирал. Тому зараз ми попрощаємось і вийдемо. Крізь ті самі двері, через які увійшли. Не забувайся, ким ти є! Йдемо!

— Не раджу, — похитав головою Пирал Пратт. — Ти не надто розумний, це вже ми якось з'ясували. Але, щоб не робити спроби зараз вийти, розуму в тебе вистачить.

Щоб підкреслити серйозність слів шефа, огрокраснолюд показав їм кулак. Розміром з кавун. Геральт мовчав. Вже більше хвилини придивлявся до велетня, вишукуючи на його туші вразливе для копняка місце. Бо скидалось на те, що без копняків не обійдеться.

— Ну, добре. — Пратт жестом притримав охоронця. — Піду на поступки, викажу свою добру волю і прагнення досягти компромісу. Тут сьогодні зібралась вся еліта промисловості, торгівлі та фінансів, політики, шляхта, духовенство, навіть один принц, інкогніто. Обіцяв їм видовище, якого в житті не бачили, а відьмака в самих підштаниках вони точно не бачили. Але най буде по-твоєму, піду назустріч: вийдеш голий по пояс. За це отримаєш обіцяну інформацію, негайно ж… Більше того, в якості бонусу…

Пирал Пратт взяв зі столу аркушик паперу.

— В якості бонусу, отримаєш двісті новіградських корон. У відьмачий пенсійний фонд. Будь-ласка, це чек на пред'явника, в банку Джанкарді, отримати готівкою можна в будь-якій їхній філії. Що скажеш?

— Навіщо питаєш? — примружив очі Геральт. — Дав чітко зрозуміти, що відмовитись не можу.

— Ти правильно зрозумів. Я сказав, що від цієї пропозиції вже не відмовишся. До всього цього, вона видається мені взаємовигідною.

— Лютику, візьми чек. — Геральт розстібнув і скинув куртку. — Говори, Пратт.

— Не роби цього, — Лютик зблід ще більше. — Ти знаєш, що на тебе чекає там, за тими дверима?

— Говори, Пратт.

— Як вже казав, — превелебний розвалився на своєму троні, — відмовився купувати мечі у посередника. Але, як зауважив раніше, це була особа мені близька і шанована, тому запропонував інший, дуже вигідний спосіб їх продати. Порадив, аби їх попередній власник виставив мечі на аукціоні. В аукціонному домі братів Борсодих, у Новіграді. Найбільший і найвідоміший серед колекціонерів аукціон, зі всього світу туди з'їжджаються поціновувачі раритетів, антикваріату, рідкісних творів мистецтва, унікальних виробів та всіляких диковинок. Щоби додати якийсь шедевр до своєї колекції, ці диваки шалено торгуються, різні екзотичні речі часом йдуть у Борсодих за неймовірні суми. Ніде не вдасться продати дорожче, ніж у них.

— Говори, Пратт. — Відьмак зняв сорочку. — Слухаю уважно.

— Аукціон в домі Борсодих відбувається раз на квартал. Найближчий буде п'ятнадцятого липня. Злодій обов'язково з'явиться там з твоїми мечами. Якщо пощастить, зможеш відібрати, поки не виставив їх на продаж.

— І це все?

— Це і так немало.

— Інформація про особу викрадача? Або посередника?

— Інформації щодо особи викрадача не маю, — відрізав Пратт. — А посередника не викажу. Тут свої інтереси, закони, правила, які не менш важливі ніж правила чесної торгівлі. Я би зганьбив свою репутацію. Я розповів тобі достатньо, ти отримав набагато більше, ніж я зажадав від тебе. Проведи його на арену, Микито. А ти ходи зі мною, Лютику, також подивимось. Чого чекаєш, відьмак?

— Я так розумію, мушу виходити без зброї? Ніби не досить того, що голий по пояс, так ще і з голими руками?

— Пообіцяв гостям, — пояснив Пратт повільно, наче дитині, — щось таке, чого ніхто до цього в житті не бачив. Озброєного відьмака всі вже бачили.

— Ясно.

Знаходився на арені, на піску, в колі, яке утворювали вкопані в землю колоди, осяяному мерехтливим світлом численних ліхтарів, підвішених на залізних прутах. Чув крики, привітання, аплодисменти й свистіння. Бачив над ареною обличчя, відкриті роти, збуджені погляди.

Навпроти нього, на протилежному краю арени, щось поворухнулось. І накинулось.

Геральт ледве встиг скласти передпліччя в Знак Геліотропу. Чари відбили й відкинули атакуючу тварюку. Публіка скрикнула в унісон.

Двоногий ящур був схожий на віверну, але менший за неї, розміром з великого дога. Проте, мав набагато більшу, ніж у віверни, голову. Набагато зубастішу пащу. І набагато довший хвіст, на кінчику тонкий як батіг. Цим хвостом ящур енергійно вимахував, замітаючи пісок, ляскав по колодах. Нахиливши голову, кинувся на відьмака знов. Геральт був напоготові, вдарив його Знаком Аард, відкинувши потвору. Але ящур встиг шмагонути його кінцем хвоста. Публіка знов закричала. Жінки заверещали. Відьмак відчув, як на голому плечі розпухає валик, товщиною з ковбасу. Вже розумів, для чого йому наказали роздягтись. Розпізнав також і супротивника. Ним був вігілозавр, — спеціально виведений шляхом магічних мутацій ящур, призначенням якого була охорона і сторожування. Справа виглядала кепсько. Вігілозавр вважав арену тим місцем, яке мав охороняти. Геральт був чужинцем, якого потрібно було знешкодити. А в разі необхідності — знищити. Вігілозавр кружляв ареною, терся об колоди, люто сичав. Атакував, миттєво, не лишаючи часу на Знак. Відьмак спритно відскочив від зубастої пащі, але не зміг уникнути чергового удару хвостом. Відчув, як поряд із першим набрякає другий валик.

Знак Геліотропа знов стримав атакуючого вігілозавра. Ящур зі свистом хльоснув хвостом. Геральт вловив на слух зміну тональності свисту, почув його за секунду до того, як кінцем хвоста цвигонув його по спині. На мить осліп від болю, по спині потекла кров. Публіка шаленіла.

Знаки ставали щодалі слабшими. Вігілозавр кружляв навколо нього так швидко, що відьмак ледве поспівав. Вдалось увернутись від двох ударів хвостом, третього уникнути не зміг, знов дістав у лопатку і знов гострим краєм батога. Кров текла по спині струмками. Публіка ревіла, глядачі верещали й підскакували. Один, щоб краще бачити, сильно перехилився через поруччя, обпершись на сталевий прут, на якому висів ліхтар. Прут відламався і разом з ліхтарем звалився на арену. Прут увіткнувся в пісок, ліхтар впав просто на голову вігілозавра, заливши її вогнем. Ящур стряхнув його, розсипаючи довкола фонтани іскор, засичав, витираючи голову об дерев'яну огорожу арени. Геральт миттєво скористався можливістю. Вирвав прут із піску, коротко розбігся, стрибнув і з розмаху всадив залізяку в череп ящура. Прут пройшов навиліт.

Вігілозавр заборсався, конвульсивно задриґав передніми лапами, намагаючись позбутись залізяччя, яке продірявило йому мізки. В безпорадному метушінні гепнувся об колоду і вгризся у дерев'яний брус. Ще деякий час бився в конвульсіях, рив кігтями пісок і шмагав хвостом. Потім затих.

Стіни тремтіли від аплодисментів та радісних вигуків.

Покинув арену по спущеній драбині. Ошаліла публіка оточила його з усіх боків. Хтось поплескав його по набряклому плечу, насилу втримався від того, аби не дати йому по зубах. Молода дівчина поцілувала його в щоку. Інша, ще молодша, витерла кров з його спини батистовою хустинкою, яку одразу розгорнула, тріумфально демонструючи подружкам. Ще одна, набагато старша, зняла зі зморшкуватої шиї кольє, спробувала вручити йому. Вираз його обличчя змусив її поспіхом розчинитись у натовпі. Засмерділо мускусом, крізь тисняву, наче корабель крізь саргаси, продирався огрокраснолюд Микита. Затулив собою відьмака, провівши до виходу. Викликаний медик оглянув Геральта, наклав шви. Лютик був надзвичайно блідий. Пирал Пратт — спокійний. Ніби нічого не сталось. Але вираз обличчя відьмака знов мусив говорити сам за себе, тому поспішив із поясненнями.

— Між іншим, — сказав, — той самий прут, був підпиляний та нагострений, і впав на арену за моїм наказом.

— Дякую, що так поспішно.

— Гості були на сьомому небі. Навіть бурмістр Коппенрат був задоволений, аж світився, а цього сучого сина задовольнити важко, завжди носом крутить, похмурий як бордель в понеділок вранці. Ха, вважай, посада радника вже у мене в кишені. А може і щось вище за радника, якщо… Не виступиш за тиждень, Геральте? З подібним номером?

— Тільки в тому разі, — відьмак поворушив плечем, яке пекельно боліло, — якщо замість вігілозавра на арену вийдеш ти, Пратт.

— Жартівник, ха-ха. Лютик, чув, який він жартівник?

— Чув, — підтвердив поет, дивлячись на спину Геральта і стискаючи зуби. — Але це був не жарт, він говорив цілком серйозно. Я теж, цілком серйозно, повідомляю тобі, що на урочистостях з приводу весілля твоєї онуки співати не стану. Після того, що заподіяв Геральтові, можеш забути про це. Як і про всі інші урочистості, включно з хрестинами і поминками. Враховуючи твої власні.

Пирал Пратт зиркнув на Лютика і в його зміїних очах щось спалахнуло.

— Не виявляєш поваги, співаче, — процідив. — Знову не виявляєш поваги. Напрошуєшся на чергову лекцію з цього питання. Щоб навчився…

Геральт наблизився, став навпроти. Микита засопів, підняв кулак, засмердів мускусом.

Пратт жестом заспокоїв його.

— Ганьбиш свою репутацію, Пратт, — промовив голосно відьмак. — Задовольнили інтерес, класично, відповідно до прийнятих законів і правил, не менш важливих, ніж правила чесної торгівлі. Твої гості отримали задоволення від спектаклю, ти здобув престиж і перспективи на посаду в міському уряді. Я отримав необхідну інформацію. Так на так. Всі сторони задоволені, прийшла пора розпрощатись без злоби і жалю. Замість цього, ти вдаєшся до погроз.