Сезон гроз - Сторінка 15

Ганьбиш себе, Пратт. Йдемо, Лютику.

Пирал Пратт злегка зблід. Затим повернувся до них спиною.

— Мав намір, — кинув крізь плече, — запросити вас на вечерею. Але здається, що ви надто поспішаєте. Тож, до побачення. Радійте тому, що дозволяю вам безкарно покинути Равелін. Зазвичай караю за неповагу. Але не стану вас затримувати.

— Це правильне рішення.

Пратт повернувся.

— Що, перепрошую?

Геральт дивився йому в очі.

— Ти не надто розумний, хоч і звик вважати інакше. Але для того, аби не намагатись мене затримати, розуму в тебе вистачить.

* * *

Щойно минули карстовий масив і доїхали до придорожніх тополь, як Геральт стримав коня, прислухався.

— За нами їдуть.

— Дідько! — скреготнув зубами Лютик. — Хто? Найманці Пратта?

— Неважливо, хто це. Давай, чимдуж жени коня до Керацка. Най кузин прихистить тебе. Вранці сходи з чеком у банк. Після цього зустрінемось "Під Крабом і Сарганом".

— А ти?

— Не турбуйся про мене.

— Геральте…

— Без зайвих розмов, жени коня. Давай, лети!

Лютик послухався, схилився в сідлі й пустив коня в галоп. Геральт розвернувся, очікував спокійно.

З темряви винирнули постаті вершників. Шістьох вершників.

— Відьмак Геральт?

— Це я.

— Поїдеш із нами, — прохрипів найближчий. — Тільки без дурниць, добре?

— Відпусти поводдя, бо буде боляче.

— Без дурниць! — Вершник відсмикнув руку. — І без галасу. Ми представники закону і порядку. А не якісь головорізи. Діємо за наказом принца.

— Якого принца?

— Дізнаєшся. Їдь за нами.

Поїхали. Принц, пригадав Геральт, якийсь принц саме перебував у Равеліні, інкогніто, як зауважив Пратт. Справа виглядала кепсько. Контакти з принцами рідко виявлялись приємними. І майже ніколи не закінчувались добре.

Далеко не від'їхали. Спинились біля корчми на роздоріжжі, яка пахла димом і виблискувала вогниками вікон. Увійшли всередину, там було майже пусто, якщо не враховувати кількох купців, які були зайняті пізньою вечерею. Вхід у альков сторожили двоє озброєних людей в блакитних плащах, одяг ідентичного крою і кольору носив і ескорт Геральта. Зайшли.

— Ваша Високосте…

— Вийдіть. А ти сідай, відьмаче.

Чоловік, який сидів за столом, носив плащ, схожий на одяг своїх військових, але з багатшим оздобленням. Обличчя було приховано під каптуром. Це було зайвим. Каганець на столі освітлював тільки Геральта, таємничий принц залишався в затінку.

— Бачив тебе на арені у Пратта, — сказав. — Дійсно, видовище було вражаюче. Цей високий випад і удар згори, всією вагою тіла… Залізяка, хоч і звичайний собі прут, пройшла крізь череп дракона як крізь масло. Думаю, якби то була, принаймні, бойова рогатина чи спис, то і крізь кольчугу пройшла би, а може, навіть, крізь обладунки… Як гадаєш?

— Ніч надворі. Ніяк не гадаю, час спати.

Чоловік у затінку приснув зі сміху.

— В такому разі, не будемо зволікати. Перейдемо до справи. Ти мені потрібний. Ти, відьмак. Для твоєї відьмацької роботи. А справа дивним чином складається так, що я тобі також потрібний. Можливо, навіть, більше потрібний, ніж ти мені.

— Я королівський син Ксандер, принц Керацка. Маю бажання, і це нестримне бажання, стати Ксандером Першим, королем Керацка. На сьогодні, на мій превеликий жаль, і на жаль всієї країни, королем Керацку є мій батько, Білогун. Старий досі повний сил, здатен правити, тьху-тьху, щоб не наврочити, ще років з двадцять. Не маю ані часу, ані бажання чекати так довго. Ба! Хоч би й чекав, не можу бути впевненим, що справа завершиться на мою користь, адже татусь кожної миті може призначити спадкоємцем когось іншого, бо має багату колекцію нащадків. І саме зараз планує обзавестись черговим; на свято Ламмас запланував королівське весілля, з шиком та помпою, які собі країна дозволити не може. Він, скнара, який виходить до вітру в парк, щоб зберегти емаль на нічному горщику, виділяє гори золота на весільні гуляння. Спустошує скарбницю. Я буду кращим королем. Вся сіль в тому, що хочу ним бути зараз. Якнайшвидше. І для цього мені потрібен ти.

— В переліку послуг, які надаю, немає організації державних переворотів. Ані царевбивства. Саме це, найвірогідніше, принц мав на увазі.

— Хочу бути королем. Щоб я зміг ним стати, мій батько мусить перестати ним бути. А мої брати мусять бути виключені зі списку престолонаслідників.

— Царевбивство плюс братовбивство. Ні, мій принце. Мушу відмовити. Шкода.

— Неправда, — гаркнув із темряви королевич. — Тобі не шкода. Ще ні. Але ти ще пошкодуєш, я обіцяю.

— Принц має прийняти до уваги той факт, що загрожувати мені смертю нерозумно.

— Хто тут говорить про смерть? Я королевич і принц, а не вбивця. Я говорю про можливість вибору. Або моя ласка, або неласка. Зробиш те, чого жадаю, — будеш тішитись моєю ласкою. А вона тобі, повір, ой як потрібна. Зараз, коли на тебе чекає судовий процес і вирок за фінансові розкрадання. Декілька наступних років проведеш, це я тобі гарантую, веслуючи на галерах. Мені здається, ти думав, що вже викрутився? Що справа твоя закрита, що відьма Нейд, яка заради втіхи дозволила себе трахати, забрала позов та й квит? Помиляєшся. Альберт Смулька, міський голова з Ансегісу, написав зізнання. В ньому фігуруєш ти.

— Те зізнання фальшиве.

— От тільки довести це буде важко.

— Доводити потрібно провину. Не невинуватість.

— Хороший жарт. Дійсно, дотепний. Але я би не сміявся так на твоєму місці. От поглянь. Оце ось, — королевич звалив на стіл стос паперів, — документи. Завірені зізнання, протоколи допитів свідків. Місцевість Цизмар, наймано відьмака, вбито левкроту. В рахунку значиться сімдесят корон, в дійсності виплачено п'ятдесят п'ять, надлишок поділений навпіл з місцевим урядником. Селище Сотонін, гігантський павук. Згідно виставленого рахунку, вбитий за дев'яносто, а фактично, за зізнанням війта, за шістдесят п'ять. В Тібергієні була вбита гарпія, виставлено сто корон, в дійсності виплачено сімдесят. І твої більш ранні подвиги та шахрайства: вампір з замку Петрелштайн, якого взагалі ніколи не існувало, а коштував бургграфові кругленьку тисячу оренів. Вовкулака з Гуаммез, якого за сто корон нібито звільнено від прокляття і магічним чином повернено до людської подоби, — справа досить підозріла, адже якось вже надто дешево за зняття таких чар. Ехінопс, чи, вірніше, щось, що приніс війтові в Мартінделкампо і назвав ехінопсом. Гуль з цвинтару під містечком Зграгген, який обійшовся місцевій владі у вісімдесят корон, хоча ніхто не бачив його труп, бо його зжерли, ха-ха, інші гулі. Що скажеш, відьмак? Це все докази.

— Принц помиляється, — спокійно заперечив Геральт. — Це не докази. Це сфабриковані наклепи, при цьому сфабриковані непрофесійно. Ніколи не працював у Тібергієні. Про селище Сотонін вперше чую. Таким чином, всі виставлені рахунки звідти — це явна фальсифікація, довести це буде неважко. А труп вбитого мною гуля зі Зграггена дійсно був зжертий, ха-ха, іншими гулями, бо саме так, а не інакше, ха-ха, у гулів заведено. Але відтоді прах похованих на тамтешнім цвинтарі небіжчиків ніхто не турбує, оскільки вцілілі гулі звідти пішли. Решту маячні, яка написана в цих документах, навіть не хочу коментувати.

— На підставі цих паперів, — королевич поклав долоню на стос, — буде відкрито провадження. Яке триватиме довго. Чи докази виявляться правдивими? Хто знає? Який буде вирок? Кого це обходить? Немає значення. Значення має сморід, який розійдеться навкруги. Який буде тягнутись за тобою до останнього твого подиху.

— Деякі люди, — продовжив, — бридились тобою, але були вимушені ставитись толерантно, ставитись як до меншого зла, як до вбивці страшних потвор. Деякі не виносили тебе, відчували відразу і огиду до нелюда-мутанта. Інші — панічно тебе боялись і ненавиділи за свій власний страх. Це все відійде у небуття. Легенди про вправного вбивцю та репутація злого чаклуна полетить за вітром, залишиться тільки огида і страх. Запам'ятають тебе виключно як жадібного злодюгу і шахрая. Той, хто вчора боявся тебе і твоїх заклять, хто відводив очі, хто плював через плече і тягнувся за оберегом, щойно побачить тебе, завтра буде реготати, штурхаючи приятеля ліктем. Дивись, йде відьмак Геральт, той нікчемний крутій і ошуканець! Якщо ти не пристанеш на мої умови і не виконаєш завдання, я знищу тебе, відьмаче. Зруйную твою репутацію. Якщо не зробиш мені послугу. Вирішуй. Так чи ні?

— Ні.

— Най тебе не вводить в оману думка, що тобі якось допоможуть зв'язки з Феррантом де Леттенхофом або з рудою магічкою-коханкою. Прокуратор не ризикуватиме своєю кар'єрою, а відьмі Капітул заборонить втручатись з цю кримінальну справу. Ніхто тобі не допоможе, коли запуститься судова машина. Я все сказав, слово за тобою. Так чи ні?

— Ні. Остаточно, ні, мій принце. Людина, що ховається в алькові, може вже вийти.

Королевич, на подив Геральта, зареготав. І хлопнув долонею по столі. Скрипнули дверцята, з прилеглого до кімнати алькову винирнула постать. Впізнав її навіть у пітьмі.

— Виграв парі, Феррант, — сказав принц. — По виграш звернись завтра до мого секретаря.

— Вельми дякую, Ваша Високосте. — відповів з легким поклоном Феррант де Леттенхоф, королівський прокуратор. — Однак, я розглядав наше парі у категоріях виключно символічних. Аби підкреслити, наскільки твердо впевнений у своїй правоті. Мова не йшла про гроші…

— Гроші, які виграв, — перервав принц, — для мене також є лише символом, так само як і викарбуваний на них знак новіградського монетного двора й профіль нинішнього правителя. Знай також, знайте ви обидва, що я також виграв. Відшукав щось, що вважав безповоротно втраченим. А саме — віру в людей. Феррант, Геральте з Рівії, був абсолютно певен, що ти відреагуєш саме так. Я ж, зізнаюсь, вважав його наївним. Був переконаний, що ти зламаєшся.

— Всі щось виграли, — кисло сказав Геральт. — А я?

— Ти теж, — посерйознішав принц. — Розкажи йому, Феррант. Поясни, що до чого.

— Його Високість, присутній тут принц Егмунд, — роз'яснив прокуратор, — вирішив на якусь мить удати з себе Ксандера, свого молодшого брата. Так само, символічно, і позосталих братів, які претендують на трон. Принц підозрював, що Ксандер або хтось ще з-поміж родичів зажадає дістатись трону, скориставшись допомогою відьмака, який так влучно опинився під рукою.