Сезон гроз - Сторінка 4

Облисілий юнак, хоч з лиця і паскудний, проте одягнутий був аристократично, може, й не розкішно, але в будь-якому разі куди елегантніше за нього самого. Якщо, звичайно, елегантність була критерієм визначальним…

— А ти куди пхнеш? — Крижаний голос цербера урвав хід його думок. І підтвердив побоювання.

— Тут — фешенебельний заклад, — випростувався цербер, затуляючи собою сходи. — Розумієш значення цього слова? Означає — елітний. Для обраних.

— І чим я не підходжу?

— Не одяг красить людину, — цербер стояв на дві сходинки вище і дивився на відьмака зверху. — Ти, чужоземцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг не красить тебе ані трохи. Може бути, що якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, але відшукувати їх не стану. Повторюю, це елітний заклад. Не приймаємо тут людей, вдягнутих як розбійники, ані озброєних.

— Я не озброєний.

— А виглядаєш, ніби озброєний. Будь ласкавий, шуруй звідси деінде.

— Спокійніше, Тарп. — В дверях таверни з'явився смаглявий чоловік в оксамитовому жупані. Брови мав кущисті, погляд гострий, а ніс — орлиний. І немалий.

— Вочевидь, — повчав цербера орлиний ніс, — не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав.

Задовга мовчанка цербера свідчила про те, що дійсно-таки не знає.

— Геральт із Рівії. Відьмак. Відомий тим, що обороняє людей і рятує їхні життя. Як от минулого тижня, тут неподалік, в Ансегіс, де врятував матір з дитям. А кілька місяців тому, в Цизмарі, справа дістала широкого розголосу, убив людожера-левкрота, і сам при цьому дістав поранення. Як міг би я не пустити до мого закладу когось, хто займається такою почесною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. Маю за честь, що він зажадав відвідати мою таверну. Пане Геральте, остерія "Natura Rerum" радо вітає вас у наших стінах. Мене звати Фебус Равенга, я господар цього скромного закладу.

Стіл, за який усадив його управитель, був накритий скатертиною. Всі столи в "Natura Rerum" (в більшості своїй зайняті) були накриті скатертинами. Геральт не зміг пригадати, коли останнього разу бачив скатертини в трактирах.

Хоча було цікаво, не роздивлявся на всі боки, не бажаючи мати вигляд простака-провінціала. Скинувши оком, помітив, що інтер'єр був скромний, але вишуканий і елегантний. Вишуканою, хоча не завжди елегантною, була також і клієнтура, як оцінив, здебільшого це були купці і ремісники. Були тут капітани суден, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягненої шляхти. Аромати також були приємні та вишукані: пахло запеченим м'ясом, часником, кмином і великими грішми.

Відчув на собі погляд. Коли хтось споглядав на нього, його відьмацьке чуття одразу давало про це знати. Подивився нишком, краєм ока.

Споглядачем, також дуже обережним і не помітним для звичайної людини, виявилась молода жінка з яскраво рудим, наче у лисиці, волоссям. Здавалось, вона була цілковито зайнята своєю стравою, — чимось, що виглядало доволі смачно й навіть здалеку пахло аж надто звабливо. Зовнішність та манери не залишали жодних сумнівів. Не для відьмака. Бився об заклад, що була чародійкою.

Офіціант кашлянув, чим вирвав його з роздумів та раптової ностальгії.

— Сьогодні, — виголосив урочисто й не без гордості у голосі, — пропонуємо каре теляти, тушковане з овочами, грибами й квасолькою. Сідло ягняти, запечене з баклажанами. Свинячий бік у пиві, поданий з глазурованими сливками. Запечена вепряча лопатка, подана з яблучним варенням. Качина грудка на пательні, подана з червоною капусткою і журавлиною. Кальмари, фаршировані цикорієм, під білим соусом і виноградом. Смажений морський чорт під вершковим соусом, поданий з печеними грушками. І наші постійні фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, із запеченими на деко фруктами на вибір, і камбала, карамелізована чорнилами каракатиці, подана з шийками раків.

— Якщо віддаєте перевагу рибі, — біля столу наче нізвідки раптово виник Фебус Равенга, — то щиро раджу камбалу. Вранішнього вилову, само собою. Гордість шефа нашої кухні.

— У такому разі, камбала з чорнилами, — відьмак переборов у собі бажання замовити одразу кілька страв, розуміючи, що це було б ознакою дурного смаку. — Дякую за пораду. Бо вже почав відчувати муки вибору.

— Яке вино, — запитав офіціант, — шановний пан воліє замовити?

— Прошу підібрати щось на ваш смак. Не надто знаюсь на винах.

— Мало хто знається, — всміхнувся Фебус Равенга. — А ще менше тих, хто в цьому зізнається. Не турбуйтесь, пане відьмаче, підберемо вино відповідного сорту і року. Більше не буду заважати, смачного.

Побажанню не суджено було справдитись. Геральт не мав оказії дізнатись, яке вино йому мали підібрати. Смак камбали в чорнилах каракатиці цього дня також залишився для нього таємницею.

Рудоволоса жінка раптом перестала ховати погляд, відшукала його очима. Посміхнулась. Його не залишало відчуття, що посмішка була злостива. Відчув тремтіння.

— Відьмак, Геральт із Рівії?

Питання поставив один з трьох чоловіків, вдягнених у чорне, які тихцем підійшли до столу.

— Так, це я.

— Ім'ям закону, вас заарештовано.

Розділ третій

Якого присуду мені боятись?

Адже чиню я по закону.

Вільям Шекспір "Венеціанський купець", переклад Ірини Стешенко

Призначена Геральтові адвокатка постійно відводила очі. Завзято перегортала сторінки в папці з документами. Документів там було небагато. Докладніше — два. Пані адвокат, вірогідно, вчила їх напам'ять. Задля того, щоб блиснути на суді захисною промовою, сподівався Геральт. Але підозрював, що надія ця була марна.

— Перебуваючи під арештом, — пані адвокат нарешті подивилась на нього, — вчинив побиття двох співкамерників. Чи можу я дізнатись причину?

— Primo,відхилив їхні спроби сексуального домагання, жодним чином не бажали втямити, що "ні" означає "ні". Secundo, мені подобається бити людей. Tertio, то все брехня. Вони самі себе скалічили. Об стіни. Аби очорнити мене.

Говорив повільно і байдужо. За тиждень, який провів за ґратами, цілковито збайдужів. Адвокатка закрила папку. Аби одразу її відкрити знов. Після чого поправила вигадливу зачіску.

— Побиті, — зітхнула, — як мені видається, не висуватимуть скарги. Зосередимось краще на прокурорському позиві. Позивач звинуватить тебе в серйозному злочині, за який передбачено суворе покарання.

А як інакше, подумав, роздивляючись зовнішність адвокатки. Задався питанням, скільки їй було років, коли потрапила до школи чародійок. І в якому віці лишила школу.

Обидва функціонуючі учбові заклади для чародіїв — чоловіча школа в Бан Ард і жіноча в Аретузі на острові Танедд, — крім випускників та випускниць також продукували й вибірки. Незважаючи на густе сито вступних іспитів, які мали на меті виявити та відбракувати негодящих учнів, насправді, лише перші семестри навчання вказували на тих, хто мав талант до маскування. Тих, для кого робота головою була справою неприємною й загрозливою. Прихованих дурнів, ледарів і нероб без уваги на їхню стать, яким нема чого робити в школах магії. Клопіт полягав у тому, що зазвичай це було потомство багатіїв, або осіб, що з якихось інших причин вважались впливовими. Після відрахування зі школи всю цю непутящу молодь треба було кудись пристроїти. З юнаками, виключеними зі школи в Бан Ард проблем не виникало — на них чекала царина дипломатії, армія, флот і поліція, для найдурніших завжди знаходилось місце в політиці. Магічний непотріб з боку прекрасної статі лише на перший погляд здавався складним до працевлаштування. Хоч і відбраковані, проте панянки переступили поріг чародійської школи, тож в сякій-такій мірі, але оволоділи мистецтвом магії. Вплив чародійок на правителів та інші сфери політично-економічного життя був надто вагомим, щоб дозволити кинути таких дівчат напризволяще. Тож потрапляли в галузь юриспруденції. Ставали адвокатами.

Захисниця закрила папку. І відразу відкрила.

— Раджу признати свою вину, — промовила. — В такому випадку, можемо сподіватись на пом'якшення вироку…

— Що признати? — обірвав відьмак.

— Коли суддя запитає, чи визнаєш свою провину, відповідай стверджувально. Визнання провини буде визнано пом'якшуючою обставиною.

— Як взагалі збираєшся мене захищати?

Пані адвокат закрила папку. Наче кришку домовини.

— Час іти. Суд чекає.

Суд чекав. Бо з судової зали саме виводили попереднього підсудного. Не вельми, як зауважив Геральт, радісного.

На стіні висів обсиджений мухами щит із зображенням герба міста Керацк, — блакитного дельфіна nageant. Під гербом стояв суддівський стіл. За столом сиділи троє. Худорлявий писар. Бляклий помічник судді. І пані суддя, статечна як обличчям, так і статурою жінка.

Справа від суддів лаву займав виконуючий обов'язки позивача судовий урядник. Вигляд мав загрозливий. Настільки загрозливий, аби уникати зустрічі з ним у темному провулку.

З протилежного боку, по ліву руку від суддівського складу, стояла лава для обвинувачених. Це було місце для нього.

Далі пішло прудко.

— Геральт, відомий як Геральт із Рівії, відьмак, звинувачується в ошуканстві, розкраданні та привласненні коштів, які належать Короні. Перебуваючи у змові з іншими корумпованими особами, обвинувачений завищував ціну за надання своїх професійних послуг, з метою привласнення надлишку. Це призвело до зменшення доходів державної скарбниці. Доказом вищесказаного служить донос, notitia criminis, який обвинувачення долучило до справи… Цей донос свідчить, що…

Знуджений вираз обличчя та відсутній погляд пані судді красномовно демонстрували, що поважна жінка думками зараз десь далеко. І що абсолютно інші клопоти й думки її бентежать — прання, діти, колір фіранок, замішане тісто на маковий пиріг та целюліт на дупі, який становив реальну загрозу подружньому щастю. Геральт покірно прийняв той факт, що його особа має куди менше значення. Конкурувати з важністю суддівських турбот не видавалось можливим.

— Скоєний осудженим злочин, — байдужо тягнув слова обвинувач, — не тільки руйнує добробут країни, але підриває засади громадського порядку і вносить смуту. Засади правопорядку передбачають…

— Долучений до справи донос, — обірвала суддя, — суд вимушений трактувати як probatio de relato, доказ третьої сторони. Чи обвинувачення може надати інші докази?

— Інших доказів немає… Хвилинку… Як відомо, засуджений є відьмаком.