Сезон гроз - Сторінка 6

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І все через дурні мечі з депозиту, на яких навіть квитанції не мав. Гоношорек може підтвердити… Гей, Гоношорек, ти чого там скулився у кутку? Обісрався, чи що? Підіймай свій зад, вставай і відповідай вельмишановному панові прокуратору. Ну ж бо! Гоношорек? Та що з тобою?

Не потрібно було довго придивлятись, аби зрозуміти, що сталось з Гоношорком. Не мало сенсу перевіряти пульс, вистачило просто подивитись на біле, як крейда, обличчя. Гоношорек помер. Просто і звичайно взяв і помер.

* * *

— Розпочнемо слідство, пане з Рівії, — повідомив Феррант де Леттенхоф, прокуратор королівського трибуналу. — У тому разі, якщо ви надаєте формальну скаргу й позов, ми вимушені порушити справу, як того вимагає закон. Проведемо допит усіх, хто під час арешту і судового процесу мав доступ до ваших речей. Візьмемо під варту підозрюваних…

— Тих, що і зазвичай?

— Тобто?

— Та ні, нічого.

— Так от. Справа обов'язково буде розкрита, а винуваті у крадіжці мечів будуть притягнуті до відповідальності. Якщо це була крадіжка. Я гарантую, що питання вирішиться і вся правда вийде назовні. Рано чи пізно.

— Хотів би, щоб рано, — відьмаку не надто подобався тон прокуратора. — Мої мечі — це мій хліб, я не можу без них працювати. Розумію, що моя професія багатьом здається огидною, і на мене падає тінь негативного ставлення. Яке базується на упереджених поглядах, забобонах та ксенофобії. Сподіваюсь, що цей факт ніяк не впливатиме на хід слідства.

— Не впливатиме. — Сухо відповів Феррант де Леттенхоф. — Адже тут панує справедливість.

Коли помічники винесли тіло померлого Гоношорка, за наказом прокуратора була проведена ревізія сховища зброї і всієї комірчини. Як легко було здогадатись, від відьмацьких мечів там не лишилось і сліду. А комендантка, криво дивлячись на Геральта, вказала стражникам на підставку зі шпилькою, на яку покійний настромлював використані квитанції. Серед них знайшлась саме та, яку видали відьмаку. Комендантка відкрила реєстрову книгу, аби за мить ткнути їх в неї носом.

— Ну ось, — промовила тріумфально, — як самі бачите, розписка про видачу. Підпис: Герланд із Риблі. Я ж казала, що він тут був і сам свої мечі забрав. А тепер бреше, щоб компенсацію собі відхопити! Через нього Гоношорек врізав дуба! З переляку захлинувся жовчю і грець його вхопив.

Щоправда, ні вона, ні жодна інша стражниця так і не змогли підтвердити, що хтось із них на власні очі бачив, як Геральт забирав свою зброю. Обґрунтували це фактом, що в кордегардії завжди хтось під ногами крутиться, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будівлі суду з пронизливим вереском кружляли чайки. Вітер відніс грозову хмару з-над моря подалі на південь. Визирнуло сонце.

— Одразу хочу застережити, — сказав Геральт, — на мої мечі накладено сильне закляття. Тільки відьмаки можуть їх торкатись, якщо це зробить хтось інший — то вони відбиратимуть у нього життєву силу. Йдеться, головним чином, про втрату чоловічої сили. Імпотенцію, тобто. Цілковиту і невиліковну.

— Матимемо це на увазі, — кивнув прокуратор. — Однак, я попрошу вас деякий час не покидати місто. Я маю намір закрити очі на випадок у кордегардії, зрештою, там що не день, трапляються подібні випадки, бо вартові панянки аж надто легко піддаються емоціям. І оскільки Юліан… Тобто пан Лютик поручився за вас, я певен, що і ваша справа в суді буде благополучно розкрита.

— Моя справа, — примружив очі відьмак, — то ніщо інше, як утиск. Переслідування, яке бере початок з упередженого ставлення та небажання…

— Докази будуть вивчені, — відрізав прокуратор. — І на їх підставі будуватиметься слідство. Як того вимагає правосуддя. Те саме правосуддя, завдяки якому ви зараз перебуваєте на свободі. Завдяки виплаченій заставі. Тобто умовно. І ці умови, пане Геральте із Рівії, вам не слід порушувати.

— Хто вніс заставу?

Феррант де Леттенхоф прохолодно відмовився назвати ім'я Геральтового благодійника, розпрощався і попрямував до приміщення суду в супроводі двох помічників. Лютик тільки на це і чекав. Щойно оминули ринок і завернули у тихий провулок, виклав все, що йому було відомо.

— Ціла низка невдалих обставин, друже Геральте. І прикрих інцидентів. А якщо хочеш цікавишся заставою, то внесла її за тебе така собі Літта Нейд, серед своїх відома як Корал, через колір улюбленої помади. Чародійка, яка прислуговується Білогунові, місцевому корольку. Ніхто не втямить, чому вона це зробила. Адже, саме вона, а не хтось інший, і засадила тебе за ґрати.

— Що?

— Кажу ж тобі. Це Корал донесла на тебе. Власне, нікого такий вчинок не здивував, адже всім відомо, що чародії на тебе зуби гострять. А тут ба, сенсація: чародійка ні сіло ні впало вносить заставу і визволяє тебе з буцегарні, куди сама й запроторила. Ціле місто…

— Всім відомо? Ціле місто? Що ти верзеш, Лютику?

— Вживаю метафори і перифрази. Не вдавай, що не розумієш, ти ж мене знаєш. Ясна річ, що не "ціле місто", а виключно деякі добре проінформовані особи серед числа наближених до владних кіл.

— Виходить, ти також серед наближених?

— Правильно розумієш. Феррант — мій кузин, син брата мого батька. Приїхав до нього в гості як до родича. І дізнався про твою аферу. Одразу ж вступився за тебе, навіть не сумнівайся. Поручився, що ти порядна людина. Розповів про Йеннефер…

— Красно дякую.

— Залиш сарказм при собі. Мусив про неї розповісти, аби кузин усвідомив, що місцева магічка зводить наклеп і намагається тебе очорнити через ревнощі та заздрість. Що вся ця справа фальшива, що ти ніколи опустився би до фінансових махінацій. Результатом мого заступництва є те, що Феррант де Леттенхоф, королівський прокуратор, найвпливовіший слуга правосуддя, переконаний у твоїй непричетності до цього бруду.

— У мене склалось інше враження, — сказав Геральт. — Гадаю, що все навпаки. Відчуваю, що він не довіряє мені. Ані у справі про так зване розкрадання, ані у справі про зникнення мечів. Чув, що говорив про докази? Докази — то його фетиш. Доказом шахрайства є донесення, а доказом містифікації з поцупленими мечами стане підпис Герланда з Риблі в реєстровій книзі. На додачу, ота його міна, коли попереджав мене не покидати місто…

— Ти упереджено до нього ставишся, — відповів Лютик. — Я знаю його краще, ніж ти. Той факт, що я ручаюсь за тебе, для нього вартує більше ніж ціла дюжина роздутих доказів. А попереджав він доречно. Для чого, як гадаєш, обидва, він і я, подались до кордегардії? Аби тебе утримати від ламання дров. Говориш, хтось намагається тебе підставити, фабрикує липові докази? Тож не давай цьому комусь приводу дістати доказів неспростовних. І таким безперечно стала би втеча з міста.

— Можливо, маєш рацію, — погодився Геральт. — Але інстинкт говорить мені інше. Мусив би дати деру звідси, поки мене остаточно не оточили. Спочатку арешт, потім застава, тепер мечі… Що далі? Дідько, без меча відчуваю себе, як… Як равлик без черепашки.

— Я вважаю, ти занадто переймаєшся. Врешті-решт, чи тут мало магазинів? Махни рукою на ті мечі й купи собі нові.

— А якби хтось поцупив твою лютню? Як пам'ятаю, здобув її через доволі драматичні обставини? Також би не переймався? Махнув би рукою? І пішов купив собі нову в магазині за рогом?

Лютик рефлекторно стиснув долоні на лютні і переляканого озирнувся довкола. Ніхто з перехожих на потенціального викрадача музичних інструментів схожим не виявився і, взагалі, жодного інтересу його унікальна лютня не викликала.

— Твоя правда, — зітхнув. — Розумію. Так само як моя лютня, твої мечі також єдині та неповторні. На додачу… як ти казав? Зачаровані? Магічним чином викликають імпотенцію… Чорт забирай, Геральте! І ти тільки зараз про це сказав? Я надто часто бував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від цих мечів! А інколи навіть ближче! Тепер все стає на свої місця, тепер розумію… Останнім часом, холера, мав певні труднощі з…

— Заспокойся. То все байки про імпотенцію. Вигадав щойно, сподіваючись, що плітки розійдуться. Що злодій злякається і…

— Якщо він злякається, то втопить твої мечі у вигрібній ямі, — тверезо констатував бард, хоча трохи й зблід. — І тоді їх в житті не знайдеш. Покладись краще на мого кузина Ферранта. Він вже багато років на посаді прокуратора, має цілу армію шерифів, агентів та шпигунів. Відшукають крадія швидко, що не встигнеш і оком моргнути. От побачиш.

— Це якщо мечі досі в місті, — зціпив зуби відьмак. — Злодій міг втекти, поки я сидів у темній. Як говориш, ім'я тієї чародійки, завдячуючи якій туди потрапив?

— Літта Нейд, на прізвисько Корал. Здогадуюсь, що в тебе на думці, друже. Але не знаю, чи то хороша ідея. Вона чародійка. Чаклунка і жінка в одному флаконі, словом, створіння загадкове, непідвладне раціональному пізнанню, створіння, яке функціонує за незрозумілими для звичних чоловіків законами і принципами. Та про що, зрештою, я тобі тут розповідаю. Сам добре це знаєш. У цій сфері маєш багатий досвід… Що там за галас?

Блукаючи вулицями, вони вийшли на невелику площадку, з якої долунав безупинний стукіт молотків. Тут працювала, як виявилось, бондарська майстерня. Просто серед вулиці, під навісом, громадились рівні ряди просушених дерев'яних клепок. Звідти босі підлітки переносили клепки на столи, де ремісники кріпили їх на спеціальних козлах і обробляли стругами. Далі клепки передавались іншим майстрам, які завершували обробку на довгих стругальних лавах, стоячи над клепками по кісточки у стружці. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх до купи. Деякий час Геральт споглядав, як під натиском хитромудрих лещат і скріплених гвинтами конструкцій, постає основа бочки, що її одразу закріплюють за допомогою набитих на виріб сталевих обручів. Високо вгору бухала пара з велетенських котлів, в яких бочки ошпарювали. З глибини майстерні, з подвір'я, доносився запах обсмаленої деревини — там бочки гартувались у вогні для подальшої обробки.

— Кожен раз, коли помічаю бочку, — оголосив Лютик, — мені одразу хочеться пива. Пішли. Тут за рогом знаю один добрий шинок.

— Йди один. Я відвідаю чародійку. Гадаю, мені відомо, про кого йдеться, вже раз її бачив. Де можу її знайти? Не треба строїти міни, Лютику. Здається мені, саме вона є першоджерелом і першопричиною моїх проблем.