Шагренева шкіра - Сторінка 21

Перед вибором — дістати рану самому чи порвати фрак — я б не вагався! Ти можеш собі уявити моє становище й зрозуміти шалені думки, нестямну лють, що розгорялась у мені, поки я йшов додому, а хода ще дужче розпалювала їх. Я відчував справді пекельну втіху від того, що впав у таке нещастя. Я хотів бачити передвістя щастя в цій останній кризі, але скарбниця лиха не має дна.

Двері мого дому були прочинені. Крізь вічка у віконницях, прорізані в формі серця, на вулицю падало світло. Поліна з матір'ю розмовляли, дожидаючи мене. Я почув своє ім'я й прислухався.

"Рафаель,— казала Поліна,— куди вродливіший за отого студента з сьомого номера! У нього такі гарні біляві кучері! Тобі не здається, що в голосі його є щось таке, що зворушує серце? Крім того, хоч він гордий на вигляд, але дуже добрий, а манери в нього такі вишукані! О, він справді дуже гарний! Я певна, що всі жінки шаленіють за ним".

"Ти говориш так, наче закохана в нього",— зауважила пані Годен.

"Ет, я люблю його, як брата,— сміючись, відповіла дівчина.— Я була б дуже невдячна, якби не почувала приязні до нього! Чи не він навчив мене грати, малювати, грамотно писати — одне слово, всього, що я знаю? Ти не дуже примічаєш, як я розвинулась, матусю, а я тепер така освічена, що могла б давати уроки, і тоді ми б найняли служницю".

Я тихенько відійшов, а потім, тупаючи ногами, увійшов до вітальні взяти лампу, яку Поліна засвітила для мене. Бідна дівчина пролила чудовий бальзам на мої рани. Ця наївна хвала повернула мені трохи мужності. Мені треба було вірити в себе й чути безсторонню оцінку своїх переваг. Мої надії, відроджені цим, можливо, осяяли своїм блиском і все довкола мене. Можливо, я ще не розгледів тієї сценки, що так часто розігрувалась перед моїми очима посеред цієї зали; але тоді я по-справжньому замилувався прекрасною живою картиною, подібною до тих, що їх за скромною натурою так наївно відтворювали фламандські художники. Мати, сидячи коло напівпригаслого каміна, плела панчоху, і на устах її застигла ласкава усмішка. Поліна розмальовувала віяла, і фарби та пензлики, розкладені на столику, промовляли до ока яскравими плямами; та коли вона встала й випросталася, щоб засвітити мою лампу, світло враз ясно осяяло її білу постать; тільки хтось підкорений невгамовною пристрастю міг не замилуватись її рожевими руками, крізь які просвічувало світло, її бездоганною голівкою і дівочою поставою. Ніч і тиша сповивали своїм чаром цю пізню роботу, цю мирну домашню сценку. Постійні труди з веселим серцем свідчили про благочестиву покору, сповнену високих почуттів. Невимовна гармонія панувала там серед людей і речей. У Феодори розкіш була бездушна, вона будила в мені лихі думки, а це скромне вбозтво і ця природність та простота освіжали мою душу. Може, розкіш принижувала мене, а коло цих двох жінок, серед цієї темної зали, де просте життя знаходило притулок у щирих порухах серця, я, можливо, мирився з самим собою, бо мав кого захистити, а чоловікові завжди приємно бути захисником. Коли я підійшов до Поліни, вона кинула на мене майже материнський погляд і вигукнула, швидко ставлячи лампу тремтячими руками: "Боже! Який ви блідий! Ох, ви ж наскрізь мокрий! Мама висушить вашу одежу. Пане Рафаелю,— хвильку помовчавши, знов почала вона,— ви любите молочне... У нас сьогодні є вершки, може, покуштуєте?" Вона підскочила, мов кицька, до порцелянового глека з молоком і подала його мені так швидко, поставила переді мною так ласкаво, що я завагався.

"Ви не хочете?" — зміненим голосом спитала вона. Обоє горді, ми зрозуміли одне одного: Поліна, видно, страждала від своєї бідності й докоряла мені за пиху. Я злагіднів. Може, ті вершки — то був її сніданок на завтра, але я взяв його. Бідна дівчина намагалася приховати радість, що мигтіла їй в очах.

"Так, я голодний,— сказав я, сідаючи. (По її чолу майнула тінь турботи).— Ви пам'ятаєте, Поліно, те місце з Боссюе, де він каже нам, як Бог може винагородити за склянку води щедріш, ніж за перемогу?"

"Так",— відповіла вона. Груди в неї ходили ходором, як у пташеняти в дитячих руках.

"Що ж, нам доведеться скоро розлучитись,— додав я не дуже твердим голосом,— то дозвольте мені засвідчити вам свою вдячність за всі турботи, що я мав від вас і вашої матусі".

"Ет, що там рахуватися",— мовила вона, сміючись. Той сміх маскував таке хвилювання, що мені стало недобре.

"Моє фортепіано,— провадив й, ніби й не чув її слів,— це один з найкращих виробів Epapa. Я дарую його вам. Прийміть дарунок не вагаючись, бо я не можу забрати його з собою в подорож".

Можливо, мій меланхолійний тон змусив їх обох замислитись, вони неначе зрозуміли мої почуття й дивилися на мене з лячним зацікавленням. Прихильність, якої я шукав у холодних сферах вищого світу, була тут, проста, зате щира, і, можливо, тривка.

"А навіщо вам така морока? — сказала мати.— Зоставайтесь у нас. Мій чоловік уже в дорозі,— додала вона,— Цього вечора я читала Євангеліє від Іоанна, а Поліна держала в пальцях ключа, прив'язаного до Біблії. І той ключик обернувся. Це віщує, що Годен живий, здоровий і в нього все гаразд. Поліна ворожила для вас і для отого юнака з сьомого номера, але ключ повернувся тільки для вас. Ми всі будемо багаті. Годен повернеться мільйонером. Я бачила його вві сні на кораблі, повному гадюк, на щастя, вода була каламутна, а це означає золото й самоцвіти з-за моря".

Ці дружні, хоча й пусті слова, схожі на нехитру пісеньку, якою мати присипляє хвору дитину, чомусь заспокоїли мене. Тон і погляд жінки були повні тієї теплоти й щирості, що не проганяють горя, але втамовують його, присипляють і заспокоюють. Проникливіша за матір, Поліна дивилась на мене запитливо й тривожно, її розумні очі неначе вгадували моє життя, моє майбутнє. Я подякував матері й дочці, схиливши голову, а потім квапливо вийшов, боячися розчулитись. Коли я опинився сам у себе в мансарді, то весь поринув у своє горе. Моя невблаганна уява малювала мені тисячу прожектів без підстав і підказувала нездійсненні рішення. Коли хтось уже звик до злигоднів, він знаходить у собі ще деякі сили; але я не знаходив анічого. Ох любий друже, ми надто легко звинувачуємо в усьому злидні. Будьмо поблажливі до наслідків найдошкульнішого з усіх суспільних лих. Там, де панують злидні, нема ні сорому, ні злочинів, ні чеснот, ні розуму. Я тоді не мав ні думок, ні сили, ніби юна дівчина, що впала навколішки перед тигром. Людина без пристрастей і без грошей лишається господарем собі, але бідняк, що кохає, вже не належить собі й не може себе вбити. Кохання дає нам щось ніби релігійне почуття до самих себе, ми шануємо в собі інше життя; воно тоді стає найжахливішим з нещасть нещастям, не позбавленим надії, і надію, яка змушує нас терпіти тортури. Я заснув з думкою, що вранці розкажу Растіньякові дивну постанову Феодори.

"Ох! — сказав Растіньяк, коли я вранці о дев'ятій прийшов до нього.— Тебе, певне, вигнала Феодора. Якісь добрі душі, що заздрили твоїй владі над графинею, вже оголосили про ваш шлюб. Бог знає, на які лишень дурниці не готові твої суперники і яких наклепів на тебе не зведено!"

"Все зрозуміло!" — вигукнув я.

Згадав усі свої нахабні вчинки й побачив, яка шляхетна графиня. Сам я був негідник, якому перепало ще не досить, і в її поблажливості я вбачав тільки терпляче милосердя любові.

"Не хапайся так,— сказав мені обережний гасконець.— Феодора має природну проникливість, властиву глибоким егоїсткам, і вона, може, винесла свій присуд ще тоді, коли ти не бачив у ній нічого, крім багатства та розкоші; попри всю твою спритність, вона читала в твоїй душі. Вона сама добре вміє прикидатися, але не любить, коли прикидаються перед нею. Мабуть,— додав він,— я штовхнув тебе на поганий шлях. Попри свій витончений розум і манери, ця жінка, по-моєму, так само владна, як і всі жінки, що визнають тільки розумові втіхи. Для неї щастя полягає цілком у побутовому добробуті, в світських розвагах; для неї почуття — це роль, вона зробила б тебе нещасним, обернула б тебе в свого головного слугу!"

Растіньяк промовляв до глухого. Я перебив його, з удаваною веселістю окресливши своє фінансове становище.

"Вчора ввечері,— відповів мені він,— лиха доля забрала всі гроші, якими я міг розпоряджатись. Якби не ця банальна невдача, я б залюбки поділився з тобою. Але ходімо снідати в кабаре; може, над устрицями надумаємо".

Він одягся, наказав запрягати тільбюрі, потім, наче два мільйонери, ми приїхали до "Паризької кав'ярні", нахабно, мов ті зухвалі спекулянти, що живуть на уявні капітали. Той чортячий гасконець приголомшував мене вільністю манер і непохитністю. За кавою, після вельми вишуканого й обміркованого сніданку, Растіньяк, привітавшись уже з цілою юрбою молодиків, що привертали увагу приємною зовнішністю й елегантним убранням, сказав мені, загледівши одного такого чепуруна:

"Он твоя жертва".

Кивком він підкликав того добродія в гарній краватці, що наглядав собі місце.

"Цей жевжик,— шепнув мені Растіньяк,— дістав орден, надрукувавши твори, яких сам не розуміє: він хімік, історик, романіст, публіцист; він має чверть, третину, половину гонорару за бозна-скільки п'єс, а сам він — пень пнем. Це не людина, це ім'я, етикетка, знайома публіці. Він стережеться входити до тих кабінетів, де є напис: "Тут можна писати самому". Він такий хитрий, що обморочить цілий конгрес. Одне слово, це моральний метис — не зовсім чесний і не зовсім падлюка. Та тихше! Він уже бився на дуелі, а людям більш нічого й не треба, кажуть про нього: "Це шановна людина".

"Що, любий мій друже, мій шановний друже, як справи у вашої премудрості?" — спитав Растіньяк, коли той чоловік сів за сусідній столик.

"Та сяк-так. Я завалений роботою. Я маю в руках усі необхідні матеріали, щоб написати дуже цікаві історичні мемуари, а не знаю, як це оформити. Це не дає мені спокою, треба поспішати, поки мемуари не вийшли з моди".

"А які вони: сучасні, дані про придворне життя, про що?"

"Про справу з кольє".

"Чи це не чудо? — сміючись, сказав мені Растіньяк. Потім обернувся до спекулянта й повів далі, показуючи на мене: — Пан де Валантен — один з моїх друзів, і я його рекомендую вам як одну з наших майбутніх літературних знаменитостей.