Шагренева шкіра - Сторінка 22

Колись його тітка, маркіза, мала велику силу при дворі, і він уже два роки працює над історією революції в роялістському дусі74.— Потім, нахилившись до вуха твого своєрідного комерсанта, сказав йому: — Він обдарована людина, але простак, і може написати ваші мемуари від імені своєї тітки, по сто екю за том".

"Згоден,— відповів той, поправивши краватку.— Гарсоне, вустриць!"

"Так, але ви мені заплатите двадцять п'ять луїдорів комісійних, а йому аванс за один том",— сказав Растіньяк.

"Ні, ні! Я не дам авансу більшого, як п'ятдесят екю, так я швидше матиму рукопис".

Растіньяк пошепки переказав мені цю меркантильну розмову. Потім, не чекаючи моєї відповіді, сказав:

"Згода. Коли зайти до вас, щоб домовитись остаточно?"

"Ну, приходьте сюди завтра обідати, на сьому годину".

Ми підвелись, Растіньяк кинув гроші гарсонові, рахунок поклав до кишені, і ми вийшли. Я був приголомшений тією легкістю й безтурботністю, з якою він продав мою шановну тітку, маркізу де Монборон.

"Я волів би відпливти до Бразілії й навчати індіанців алгебри, якої не знаю, ніж торгувати честю мого роду!"

Растіньяк перебив мене реготом:

"Та й дурний же ти! Візьми спочатку п'ятдесят екю й напиши мемуари. А коли будуть готові, відмовся надати їм тітчине ім'я, йолопе! Пані де Монборон, що померла на ешафоті, її фіжми, її ім'я, врода, креми, черевички варті куди більше, ніж шістсот франків. Коли видавець не схоче потім заплатити за твою тітку стільки, скільки вона варта, він знайде якогось старого лицаря зиску або ще бозна-яку зачухану графиню, щоб підписала ті мемуари".

"Ох! — зітхнув я.— Нащо я покинув свою доброчесну мансарду? Цей світ такий брудний, такий підлий з другого боку!"

"Ет,— відказав Растіньяк,— це все поезія, а нам ідеться про діло. Ти як дитина. Слухай: щодо мемуарів, то судитиме про них публіка. Що ж до мого літературного звідника, то хіба не витратив він восьми років життя й не оплатив своєї причетності до книгарства болючим досвідом? Ви ділите з ним не порівну працю над книжкою, але хіба твоя частка грошей не краща? Двадцять п'ять луїдорів — це для тебе більша сума, ніж тисяча франків для нього. Та ж ти можеш написати історичні мемуари, це ж буде твір мистецтва, а Дідро складав шість проповідей за сто екю..."

"Врешті,— сказав я схвильовано,— для мене це необхідність, і я, мій друже, дякую тобі. Двадцять п'ять луїдорів — це для мене багатство".

"Ще більше, ніж ти гадаєш,— відказав він, сміючись.— Коли Фіно дає мені комісійні, то хіба ти не здогадуєшся, що й вони будуть твої? їдьмо до Булонського Лісу; там побачимо твою графиню, і я покажу тобі гарненьку вдовичку, що з нею збираюсь одружитися. Чарівна жіночка, ельзаска, тільки трохи товстувата. Читає Канта, Шіллера, Жана-Поля75 і цілу купу книжок з гідравліки. В неї манія про все питати моєї думки, і доводиться удавати, ніби розумію всі оті німецькі мудрощі, знати цілу купу балад, усе оте снодійне зілля, яке мені забороняє лікар. Я ще не зміг відучити її від літературного ентузіазму, вона плаче, читаючи Гете, і я мушу теж пускати сльозу співчуття, бо в неї півсотні тисяч франків ренти, друже, і чарівна ніжка, найчарівніша в світі ручка! Ох, якби вона не казала "мій друше" і "парон" замість "мій друже" і "барон", це була б довершена жінка".

Ми побачили графиню, розкішну в розкішному екіпажі. Кокетка привітала нас палко і подарувала мені усмішку, що тоді здавалась мені божественною, сповненою любові. О! Я був щасливий, я вірив, що мене кохають, я мав гроші й скарби жаги, я вже не був знедолений. Мені стало легко на серці, весело, я був задоволений усім і вважав кохану свого друга чарівною. Дерева, повітря, небо, вся природа неначе повторювали усмішку Феодори. Повернувшись на Єлісейські Поля, ми пішли до Растіньякових капелюшника й кравця. Справа з кольє73 дозволила мені перейти від свого нужденного мирного стану до грізного стану війни. Відтепер я міг без страху змагатися в елегантності з юнаками, що крутились коло Феодори. Я повернувся додому. Я замкнувся, на вигляд спокійний, і сів коло вікна, прощаючись навіки зі своїми покрівлями. Я вже був у майбутньому, бачив своє життя, наче на сцені, наперед смакував кохання та його втіхи. О! Яким бурхливим може бути життя в чотирьох стінах мансарди! Людська душа — це фея, вона обертає солому в діаманти; під її чарівною паличкою заворожені палаци розкриваються, як польові квіти під гарячим промінням сонця. Другого дня, опівдні, Поліна тихо постукала в мої двері й подала — вгадай що! — листа від Феодори. Графиня просила мене прийти до Люксембурзького саду, щоб удвох оглянути музеї та Ботанічний сад.

"Посланець чекає відповіді",— хвильку помовчавши, сказала Поліна. .

Я швидко начеркав подячного листа, і Поліна віднесла його. Я одягнувся. В ту хвилину, коли я, досить задоволений із себе, докінчував свій туалет, мене охопив крижаний дрож від думки, чи Феодора приїде в екіпажі, чи прийде пішки? Чи буде дощ, чи погода? Але байдуже, чи буде вона пішки, чи в екіпажі, хто ж угадає жіночі примхи? В неї може не бути з собою грошей, і вона захоче дати сто су малому савоярові, бо він буде в мальовничому лахмітті.

У мене не було ані мідяка, і я мав одержати гроші тільки ввечері. О, як у цих кризах нашої молодості дорого платить поет за ту розумову силу, яку дають йому аскетичне життя й праця! За мить цілий рій пекучих думок ужалив мене. Я глянув у вікно на небо; погода була непевна. Правда, можна буде взяти екіпаж на цілий день, але ж тоді моє щастя щохвилини труїтиме страх: а що як Фіно ввечері не прийде? Я не почував себе досить сильним, щоб терпіти такі страхи в години радості. Хоч і знав, що нічого не знайду, та я заходився обнишпорювати кімнату, шукати уявних монет навіть у своєму матраці, перешпортав усе, витрусив і старі чоботи. Охоплений нервовою гарячкою, я оглядав поперекидані меблі. Ти зрозумієш ту радість, що охопила мене, коли, всьоме висунувши з письмового столу шухляду, я обшукав її із недбальством розпачу й помітив, що до бічної стінки притулилась блискуча, ясна, як зірка на сході, прекрасна, щляхетна монета в сто су? Не дорікаючи їй, що вона мовчала, чому так жорстоко затаїлась, я поцілував її, як вірного друга в нещасті, й привітав криком, що озвався луною ззаду. Я різко обернувся й побачив зблідлу Поліну.

"Я гадала,— мовила вона схвильовано,— що ви поранились. Посланець...— І замовкла, ніби їй здушило горло.— Мама йому заплатила".

Потім утекла, дитинна й грайлива, мов утілена примха. Бідолашечка! Я побажав їй щастя. В ту мить мені здавалося, що в моїй душі вмістились усі втіхи землі, і я хотів віддати знедоленим ту частку, яку ніби вкрав у них. Нас майже ніколи не дурять погані передчуття: графиня відіслала екіпаж. Через одну з тих примх, яких вродливі жінки не можуть пояснити навіть собі, вона захотіла йти до Ботанічного саду бульварами, пішки.

"Але ж буде дощ",— сказав я.

Та їй забаглося суперечити мені. Як навмисне було сонечко, поки ми гуляли в Люксембурзькому саду. Та щойно ми вийшли звідти, з темної хмари, що весь час тривожила мене, впало кілька крапель, і ми сіли в фіакр. Коли добрались до бульварів, дощ перестав, небо роз'яснилось. Коло музею я хотів відпустити фіакр, але Феодора попросила, щоб я його затримав. Які муки! Розмовляти з нею, стримуючи таємний захват, що, певне, відбивався на моєму обличчі дурною усмішкою, блукати по Ботанічному саду, по його алеях, відчувати, що її рука спирається на мою,— в цьому було щось фантастичне, ніби сновиддя наяву. Та в її рухах, чи то ми йшли, чи спинялися, попри видиму втіху не було нічого ніжного, нічого любовного. Коли я намагався хоч трохи пристосуватись до її рухів, то відчував у ній затаєну внутрішню напругу, щось поривчасте, неврівноважене. В рухах жінок без душі нема лагідності. Тому наші серця бились не в лад і не в лад ступали наші ноги. Не існує слів, щоб передати таку фізичну дисгармонію між двома людьми, бо ми ще не звикли розпізнавати думку в рухах. Цей феномен нашої природи вгадується інстинктивно, його не можна пояснити.

— Під час цих шалених спалахів пристрасті,— трохи помовчавши, знову заговорив Рафаель, ніби відповідав на власне заперечення,— я не анатомував своїх почуттів, не аналізував насолод, не прислухався до ударів серця, як ото скнара розглядає й зважує свої золоті зливки. О ні! Досвід тільки тепер кидає своє смутне світло на минулі події, і спогад приносить мені ці образи, як у добру погоду морські хвилі викидають на берег один за одним уламки корабля.

"Ви можете зробити мені важливу послугу,— сказала графиня, збентежено дивлячись на мене.— Визнавши перед вами свою нехіть до кохання, я почуваю себе вільнішою просити у вас послуги в ім'я дружби. Чи не більша буде заслуга,— сміючись, провадила вона,— коли ви допоможете мені тепер?"

Я скорботно глянув на неї. Не відчуваючи до мене нічого, вона лукавила, а не любила, вона неначе грала роль, як досвідчена артистка. Потім її вираз, і погляд, і слово раптом збудили в мені надію; та коли мої очі загорались відродженою любов'ю, вона дивилась так само незворушно; наче в очах тигра, в її очах блищав метал. У таку мить вона була мені ненависна.

"Протекція герцога де Наварена,— провадила вона з ласкавими нотками в голосі,— була б дуже корисна мені перед однією всемогутньою особою в Росії; втручання тієї особи необхідне, щоб я повернула собі свої законні права, бо від цього залежить і моє багатство й становище,— мені треба, щоб цар визнав мій шлюб. Адже герцог Наваренський ваш родич? Його лист усе б вирішив".

"Наказуйте, я до ваших послуг",— відповів я.

"Ви дуже люб'язні,— запевнила вона й потисла мені руку.— Приходьте до мене обідати, і я розповім вам усе, як сповідникові".

Ця жінка, така недовірлива, така стримана, що від неї ніхто й слова не чув про справи, все ж хотіла порадитись зі мною.

"О, як я радий тепер, що ви наказали мені мовчати! — вигукнув я.— Та я хочу ще суворішого випробування!"

В ту мить вона не лишилась байдужа до захвату в моєму погляді, не відштовхнула його, отже, вона все ж любить мене! Ми приїхали до неї. На щастя, вмісту мого гаманця вистачило візникові. Я провів той день як у раю — з нею, на самоті, в неї вдома, це вперше я мав змогу бачити її отак.