Що не день, то субота - Сторінка 6

А по-друге, це дуже рідкісне ім’я.

– А по-третє, мене звати Робінзон і ніяк інакше! – вигукнув Суботик і хутко вбрався у свій гумовий костюм.

– Про мене! Як хочеш! – відповів пан Пляшкер і теж одягнувся. – Якщо тобі буде нудно, можеш піти на дитячий майданчик і погратися.

– Не хочу я гратися! – заперечив Суботик.

– Тоді знайди собі якесь діло.

– Не хочу я ніякого діла! – вередливо промовив Суботик.

– Ну що ж! Тоді доведеться тобі нудьгувати!

– Не хочу нудьгувати! – не вгавав Суботик.

– А чи знаєш ти взагалі, чого хочеш? – обурено спитав пан Пляшкер.

– Хочу піти з вами в контору! – відказав Суботик і благально подивився на пана Пляшкера.

– Про це не може бути й мови! Або сиди вдома, або йди гуляти! – відрубав пан Пляшкер. – А зараз ходімо снідати.

Вони пішли на кухню і приготували собі сніданок. Пані Моркван у цей час звичайно ще спала. Але сьогодні не встигли пан Пляшкер і Суботик сісти за стіл, як двері розчинились і на кухні з’явилася пані Моркван у халаті.

– Цікаво, з ким це ви тут розмовляєте, пане Пляшкере?! – вигукнула вона й почала роззиратися.

Суботик сидів на стільці навпроти пана Пляшкера. Тільки-но двері розчинилися, він убгав голову в плечі й шурхнув під стіл.

– Пані Шморкван! Пані Шморкван! – долинуло з-під столу.

– Що ви собі дозволяєте, пане Пляшкере! – накинулася пані Моркван на свого квартиранта.

– Я нічого не сказав, – винувато мовив пан Пляшкер, штовхаючи Суботика ногою, щоб той замовк.

– Пані Шморгван! Пані Шморгван! – знову долинуло з-під столу.

Оббігши навколо столу, пані Моркван просунула під нього руку, схопила Суботика за чуба й витягла на середину кухні.

– Ой! – злякано скрикнула вона. – Що це таке?

– Робінзон! – вигукнув Суботик і заворушив вухами. – Робінзон Пляшкер!

– Робінзон Пляшкер? – отетеріло перепитала пані Моркван.

– До-дозвольте ме-мені по-познайомити ва-вас із моїм небожем, – затинаючись сказав пан Пляшкер і кивнув на Суботика. – Робінзон давно вже хотів провідати мене.

– І ви хочете поселити його в себе? – запитала пані Моркван. – Я не дозволю цього ніколи й нізащо.

– Я, звісно, платитиму більше за квартиру, – сказав пан Пляшкер.

– Платитимете більше? – перепитала пані Моркван. – Ну що ж, тоді він може залишитися з вами. Тільки спершу нехай помиється, бо в нього он усе обличчя в якихось синіх цятках. Йди-но, хлопче, у ванну і добре вимийся. Тільки не витирайся моїм рушником! Висохнеш і так. Тьху, який у тебе вигляд! Усе обличчя жовто-зелене! Це тому, що твій дядько надто багато курить! А який ніс! Це ж просто жах! Не ніс, а свинячий п’ятачок! А все це тому, що ти колупаєшся в носі! І гляди мені, зачешись як слід після ванни! Зрозумів? А що це за чудернацький костюм на тобі? Сміх та й годі! Тобі не соромно отак ходити? Невже в тебе немає жодного светра, Робінзоне? Чого ж ти мовчиш? Коли дорослі питають тебе, треба відповідати!

Суботик зліз зі стільця, мовчки прошмигнув у двері і зник у ванній. За якусь мить звідти долинув плюскіт води, а потім Суботик повернувся і став перед пані Моркван.

– Що це означає? Невже ти встиг вимитися за півхвилини? Сині цятки на писку такі самі, як і були. А чого це ти так надимаєш щоки? Що там у тебе в роті? Ану покажи мені, що у тебе в роті, Робінзоне!

Суботик поманив її пальцем, і пані Моркван нахилилася до нього. Він іще раз поманив її, і коли пані Моркван нахилилася зовсім низько, Суботик фуркнув і пирснув на господиню водою. Не менше трьох літрів води вихлюпнув!

– Бачите тепер, що в мене було в роті? – спитав він. – Вода! Ось що!

Не встигла приголомшена пані Моркван отямитися, як Суботик чемно вклонився їй і сказав:

– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

І пішов геть із кухні.

Оговтавшись, пані Моркван хотіла була вилаяти пана Пляшкера, але двері раптом прочинилися і Суботик просунув у них до кухні голову:

– Пані Моркван, не куріть так багато сигар, бо від цього псуються фіранки! – вигукнув він і хитро примружив очі.

А тоді повернувся і вибіг надвір.

– Зухвалий хлопчисько! Щоб і ноги його не було в моєму домі! А вам як не соромно, дядечку! – гарячкувала пані Моркван. – Негайно принесіть мені рушника замість того, щоб сидіти тут і шкірити зуби. Мерщій, а то вижену!

Пан Пляшкер приніс рушника й подав його пані Моркван. А тоді зайшов до своєї кімнати, взяв портфеля й вийшов надвір. Але за дверима враз ніби щось згадав. Усміхаючись, він повернувся в будинок, прочинив двері на кухню й чемно мовив:

– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

– Замовкніть! – вереснула хазяйка й жбурнула в нього рушника.

– Що з вами, пані Моркван? – спитав пан Пляшкер, піднімаючи рушника з підлоги. – Відколи це з вами не можна ввічливо попрощатися?

Не встигла пані Моркван відповісти, як пан Пляшкер повернувся і, посвистуючи, вийшов з будинку. Поглянув в один бік, у другий, озирнувся – Суботика ніде не було.

За хвильку підійшов трамвай. Пан Пляшкер сів на одне з передніх місць і розгорнув газету.

На дальшій зупинці в трамвай увійшло багато людей. Вони з’юрмилися позаду, навколо кондуктора. Раптом звідти пролунав пронизливий голос:

– Дайте мені квиток!

– Тобі куди? – запитав кондуктор.

– В руку, куди ж іще! – відповів той самий голос.

Пан Пляшкер скочив на рівні ноги. Невже Суботик? Не може бути! Це йому, мабуть, просто здалося! Схожий голос – тільки й того.

– Куди ти їдеш? – знову спитав кондуктор.

– В контору! – відповів голос.

Люди в трамваї засміялися.

– Покажи-но свої гроші, – наказав кондуктор.

– Навіщо? – спитав голос. – Хіба ти не знаєш, які бувають гроші?

– Годі! – вигукнув кондуктор. – Ти плататимеш чи ні?

Замість відповіді пан Пляшкер почув дзенькіт монет. А тоді пронизливий голос задоволено мовив:

– Ох, як смачно! Ця страва з металу!

– Нахабний шибеник! Проковтну в усі мої дрібні гроші! – закричав кондуктор. – Ану, йди сюди, мерзотнику!

У пана Пляшкера сумнівів більше не було. Він кинувся проштовхуватись назад. Але цієї миті трамвай різко загальмував, хтось за інерцією пролетів уперед, зачепився за ногу пана Пляшкера, вхопився за неї й радісно заверещав:

– Та-а-ату! Ви тут, татусю!

Це був Суботик.

– Тікаймо! – вигукнув пан Пляшкер, виплигнув із трамвая і витяг Суботика за собою.

Двері вмить автоматично зачинились, і трамвай поїхав далі.

– Нам пощастило, тату! – сказав Суботик.

– Якщо ти й далі отак бешкетуватимеш, нас неодмінно запроторять до в’язниці! – накинувся на Суботика пан Пляшкер. – Як ти взагалі опинився в трамваї?

– Я їхав до вас у контору, – винувато відповів Суботик.

– Я ж тобі заборонив це! Зараз же повертайся додому!

– До бабці Моркван?

– Як не хочеш до неї, то йди на дитячий майданчик.

– А я й туди не хочу.

– Я йду на роботу сам, і квит! А ти роби що хочеш, мені байдуже! – відрубав пан Пляшкер і подався вулицею.

Дійшовши до перехрестя, він обернувся, Суботик за ним не біг. Він і далі стояв на тому місці, де пан Пляшкер залишив його. Задоволений, пан Пляшкер швидко попростував у контору.

Двері контори були замкнені. Пан Пляшкер, як і напередодні, перейшов двір і попрямував до помешкання свого шефа – пана Обердубера. Він постукав у двері і, дарма що ніхто не відгукнувся, переступив поріг.

Знеможений шеф сидів на купі тарілок і безтямно дивився перед себе. Долі стояли чашки, на абажурі лежали книжки, обідній стіл стояв на письмовому, постільна білизна звисала із шафи, а стільці громадилися на канапі.

– Ви вже знайшли ключа? – спитав пан Пляшкер.

– Ні, – глухо відповів пан Обердубер. – Лише час змарнував. Двері в контору доведеться виламати. Зате я знайшов шпильку від краватки, яку шукав чотирнадцять років, а також листівку, яку мені надіслали ще в січні тисяча дев’ятсот тридцять першого року, – вона містить надзвичайно важливе повідомлення! А ще знайшов вісім монет, три гральні карти і друкарську машинку. Але ключ як крізь землю провалився! До речі, де ви ховаєте свого ключа?

– Я? – здивувався пан Пляшкер. – Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.

– У кишеню штанів! – презирливо сказав пан Обердубер. – У вас немає ніякої фантазії!

Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.

– Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! – заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. – Чому ж ви вчора не сказали мені про це? – докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.

Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.

– До праці! – вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.

Пан Пляшкер побіг слідом за ним.

У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик – пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.

Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.

Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: "Усе правильно", не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.

Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.

Тоді він казав:

– Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.

Виконавши шефів наказ, пан Пляшкер повертався на місце, але при цьому майже щоразу збивався з рахунку, тож йому доводилося починати все спочатку. Це забирало, звичайно, тьму-тьменну часу. Пан Пляшкер не міг підвести голови від паперів.

А на шефа налягала ще більша нудьга, і, щоб розвіяти її, він ішов на півгодини до кав’ярні.

От і сьогодні, у вівторок, шеф просидів у конторі яких години дві, а тоді підвівся і пішов до кав’ярні пити соки.