Що не день, то субота - Сторінка 4

Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.

На подушці спав Суботик!

– Нарешті ви повернулися, тату! – пробурмотів він крізь сон. – Ви що, заблукали?

– Як ти по-по-трапив до кімнати? – затинаючись, спитав пан Пляшкер.

– Вікно було відчинене, от я й уліз, – пояснив Суботик. – Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.

– Тебе бачив хто-небудь? – злякано запитав пан Пляшкер.

– Ніхто, – запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: – Я тут зробив шкоду, тату.

– Боже мій! Що ти ще накоїв?

– Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!

– Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! – сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.

– Ручка була мідна, – бурмотів Суботик. – Смачна була ручка!

Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.

7 травня. ПОНЕДІЛОК

У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:

– Ми підемо так рано до універмагу?

– Який там універмаг, мені треба на роботу! – відповів пан Пляшкер, устаючи.

– Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! – запротестував Суботик.

– Куплю, але ж не вранці, а після роботи.

– А вам подобається ходити на роботу? – запитав Суботик. – Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?

– Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! – засміявся пан Пляшкер.

– Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, – не відступався Суботик.

– Звісно, я хотів би лишитися вдома, – сказав пан Пляшкер. – Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!

– Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, – пообіцяв Суботик і заховався в шафі.

– Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, – суворо сказав пан Пляшкер.

Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.

Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.

Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.

– Що це означає? – спитав пан Пляшкер.

– Означає! Означає! – гнівно вигукнув пан Обердубер. – Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ – від дверей контори.

– Допомогти вам шукати? – запитав пан Пляшкер.

– Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! – буркнув пан Обердубер.

– З великою охотою! – відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.

Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:

– Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!

– Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, – погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.

– Купите мені одяг? – допитувався Суботик.

– Та куплю, – сказав пан Пляшкер. – От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.

– Звісно як! Пронести в рюкзаку! – сказав Суботик. – Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.

Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.

Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].

Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.

На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:

Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.

До нього підійшов продавець і сказав:

– Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?

– Що-небудь із одягу, – сказав пан Пляшкер.

– Костюм? Куртку? Чи, може, штани? – запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.

– Власне кажучи... все треба, – трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.

– Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.

– Але ж я не для себе хочу купити одяг! – пояснив пан Пляшкер.

– Не для себе? – перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.

Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.

– Ось для кого! – відповів він.

Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.

– Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це – хлопчик чи дівчинка?

Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:

– Ти хлопчик чи дівчинка?

Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:

– Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!

– Припустимо, що хлопчик, – сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.

– Гаразд. Припустимо, що хлопчик, – погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. – Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, – хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!

Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.

Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.

– Як тут гарно, тату! – сказав він і від захвату аж очі закотив.

З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:

– Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир – найкращий для вас подарунок!

– Сир? А що це таке? – запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.

– Ти не знаєш, що таке сир? – здивувався у свою чергу продавець.

Суботик похитав головою.

– На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, – пояснив продавець.

– Кулі із сиру! – закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.

Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.

– Смачно! – вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.

Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.

– Це справжнісіньке злодійство! – закричав він. – Яке ти маєш право хапати сир?

– Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! – виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.

– Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, – сердито пояснив продавець.

– Ні, вона не казала "купити"! – наполягав Суботик.

– Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! – погрозив продавець панові Пляшкеру.

– Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! – заспокоїв продавця Пляшкер. – Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.

– Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, – сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. – Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас – завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!

– Хто король? – запитав Суботик.

– Клієнт! – пояснив продавець.

– А що таке "клієнт"? – далі питав Суботик.

– Клієнт – це кожен, хто в нас щось купує.

– Отже, і я – клієнт?

– Атож!

– Гей, тату, я король! – у захваті вигукнув Суботик. – Мені потрібна корона!

– Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, – сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.

Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.

Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:

Ох і гарна шапка, тату!

Отаку я хочу мати!

– Ці речі одягають тільки на карнавал, – сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.

– Але ж дитині подобається цей убір! – вступився за Суботика пан Пляшкер.

– Хлопчикові потрібні пристойні речі, – заявив продавець. – Зараз ми доберемо для нього щось годяще.

Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.

– Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, – звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: – Ану, хлопче, надягай свій костюм!

Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.

– Ти що, не хочеш одягатися? – сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.

– До мене не можна так звертатися! – сказав Суботик.

– А як же?

– Короля називають "ваша величносте", – гордо пояснив Суботик.

– Ану, хлопче, без пустощів! – розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.

– Може, ви все-таки називатимете його "ваша величносте"? – втрутився пан Пляшкер. – Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!

– Ви не жартуєте? – спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: – Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!

Суботик, і далі не рухаючись, відповів:

– А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.

– Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! – сердито сказав продавець. – Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!

Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря.