Що не день, то субота - Сторінка 2

У суботу – Суботик! Ось воно що!

– Ти – Суботик! От хто ти такий!

Загадкове створіння вирячилося на пана Пляшкера й роззявило рота так, що, здавалося, могло б проковтнути цілого буханця.

– Як ви здогадалися? Звідки ви знаєте, що я Суботик? – розгублено запитало воно.

– Треба вміти логічно мислити, – відповів пан Пляшкер, неначе досвідчений детектив, і гордо роззирнувся.

І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Суботик швидко й спритно, неначе мавпеня, видряпався по ногах і животі пана Пляшкера, зручно всівся йому на руки й сказав:

– Відразу видно, що мій тато вміє логічно мислити. А от ви не вмієте! Ви всі дурні!

Він стромив до рота великого пальця і, смачно прицмокуючи, почав його смоктати.

– Треба було відразу сказати, що це ваша дитина! – злісно мовив старший учитель Злобер і пішов геть.

– Даруйте, але ж...– почав був пан Пляшкер.

– Оце вам нинішнє виховання, – сказала якась пані, – дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!

– Даруйте...– почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.

І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам – із Суботиком на руках.

– Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! – сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.

– Як це – чому? – перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. – Ви ж тепер мій тато!

– Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище – Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! – вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.

– Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.

– Взяти тебе до себе додому? – з жахом перепитав пан Пляшкер. Він подумав про пані Моркван. – Це неможливо! До того ж я не знаю, що Суботики їдять.

– Вони все їдять, тату, геть усе! – відповів Суботик і відразу ж заходився гризти піджак пана Пляшкера. Той не встиг і оком кліпнути, як Суботик відгриз увесь комір.

– Зараз же покинь гризти мій піджак! – злякано вигукнув пан Пляшкер.

– Мені смакує ця тканина, – сказав Суботик з повним ротом і потягся до капелюха пана Пляшкера.

– Не смій їсти мої речі! – підвищив голос пан Пляшкер, силкуючись урятувати капелюха.

– Ви наказуєте чи просите? – спитав Суботик, жуючи далі.

– Наказую! – суворо вигукнув пан Пляшкер.

– Ах, он як! – сказав Суботик і вмить проглинув капелюха. А тоді витяг із кишені пана Пляшкера носовичок і взявся за нього. – Яка смакота! – приказував він, закочуючи від утіхи очі.

– Ну гаразд! Я прошу тебе дати спокій моїм речам, – квапливо сказав пан Пляшкер і прикрив рукою краватку.

– Ви просите мене, татусю? – перепитав Суботик. Він негайно ж повернув панові Пляшкеру обгризений носовичок і виплюнув усе, що було в роті. – Якщо ви мене просите, я, звичайно, ніколи більше цього не робитиму.

– Що ж мені тепер діяти? – бідкався пан Пляшкер. – Де тебе подіти?

– Ходімо разом додому, – підказав Суботик. – Я втомився і хочу спати.

– Ні... Річ у тому, що...– почав був пан Пляшкер, збираючись виголосити довгу промову. Але, глянувши на Суботика, побачив, що той солодко спить у нього на руках.

Пан Пляшкер похитав головою, постояв якийсь час, вагаючись, а тоді повернувся й пішов до будинку пані Моркван. За кілька кроків від дверей він зупинився.

– Ми вже прийшли? – спитав Суботик, прокинувшись і звівшися на руках у пана Пляшкера.

– Добре, що ти прокинувся, – сказав пан Пляшкер. – Я все вже обміркував і бачу, що не можу взяти тебе до себе додому. Якщо пані Моркван побачить тебе, вона вижене нас обох.

– Подумаєш, бабця Шморкван! – сказав Суботик і висолопив язика. – А ви скажіть їй, що до вас у гості приїхав небіж.

– Вона зразу помітить, що ти не дитина, – відповів пан Пляшкер. – І до того ж ти голий.

– А ви купіть мені, в що вдягтися, – сказав Суботик.

Пан Пляшкер поглянув на годинника.

– Не встигнемо. Крамниці ось-ось зачиняться. А завтра неділя!

– Нічого, татусю. Купимо в понеділок, – вирішив Суботик. – А до понеділка сховайте мене.

– Де ж я тебе сховаю? – запитав пан Пляшкер у відчаї.

– Як ви мене кинете отут на вулиці, я кричатиму, аж доки прибіжить бабця Моркван. Я скажу їй, що ви мені батько, і вона впустить мене до вас, – заявив Суботик.

– Тільки не кричи! – злякано прошепотів пан Пляшкер. – Я придумаю, як непомітно пронести тебе в кімнату. А ти сиди тут тихесенько і ані пари з вуст. Чекай, доки я повернуся!

Посадивши Суботика під розлогим кущем у присадку, він рушив до будинку.

Ступивши кілька кроків, він почув пронизливий спів:

Суботик сидить під кущем і мовчить,

А в серці у нього знай пісня бринить.

Тихесенько й смирно сидить він отут,

А хто не повірить, той піде під суд.

Пан Пляшкер аж підскочив від переляку. Обернувшись, він напустився на Суботика:

– Цить! Замовкнеш ти нарешті?!

Ні, не буду я мовчати,

Мені хочеться співати, –

дзвінко проспівав Суботик.

– Як так, то шукай собі іншого батька! – обурився пан Пляшкер і відвернувся.

– Але ж, тату! – вигукнув Суботик. – Ви запитали мене всього-на-всього, чи замовкну я. А зі мною говорити так не можна. Зі мною треба говорити зовсім інакше!

– Я хочу, щоб ти сидів мовчки, – сказав пан Пляшкер трохи спокійніше.

– Знову не так! – сказав Суботик і похитав головою.

– Ну, а як же тоді треба?

– Прошу... – підказав Суботик.

– Гаразд! Прошу тебе, сиди спокійно і мовчи, поки я повернуся. Зрозумів?

Суботик мовчки кивнув головою.

Пан Пляшкер рушив до будинку й спробував нечутно відчинити двері. Але пані Моркван давно вже чатувала на нього, вона примчала з кухні саме тоді, коли він пробував прохопитися до своєї кімнати.

– І де це ви стільки ходите?! – вигукнула вона. – Якщо ви думаєте, що я принесу вам обід, то сильно помиляєтесь! Я не збираюся цілісінький день стовбичити біля плити, чекаючи, поки нарешті пан Фляшкер зволять повернутися додому. Погляньте на себе! Де це ви так обшарпались? І вам не соромно в такому вигляді переступати поріг мого дому? Цікаво, де ви поділи комір від свого піджака.

Пан Пляшкер промимрив щось у відповідь, швиденько прошмигнув до своєї кімнати й замкнувся там.

Він довго сушив голову, як пронести Суботика непомітно для пані Моркван. У кошику на сміття? Ні, пані Моркван відразу це зауважить. Може, у великій картонній коробці?

Пан Пляшкер заходився порпатися в своїй шафі і нарешті знайшов те, що йому було треба: великий рюкзак.

– Ку... куди це ви так вишикувалися? – затинаючись спитала вражена пані Моркван.

– Мандрівки дуже корисні для здоров’я! Хто багато мандрує, в того здорові легені й рум’яні щоки! – відповів пан Пляшкер і зник за дверима.

Ще дужче здивувалася пані Моркван, коли за якихось п’ять хвилин двері розчинилися і пан Пляшкер кулею промчав у свою кімнату. Вона не встигла й слова мовити. Їй здалося, що пан Пляшкер навіть проспівав тонюсіньким голоском: "Пані Шморкван, пані Шморкван".

Опинившись у себе в кімнаті, пан Пляшкер розстебнув рюкзак і витяг Суботика.

– Це наша кімната? – запитав той, роззираючись.

– Ти ж обіцяв, що мовчатимеш! – напустився на нього пан Пляшкер.

– А хіба я не мовчав? – здивовано запитав Суботик.

– Певно, що ні! Ти весь час наспівував: "Пані Шморкван! Пані Шморкван!"

– Але ж це було потім. Ви ж мене просили сидіти тихо, доки ви повернетеся, – сказав Суботик і знову заспівав:

Доки повернетесь,

Доки повернетесь,

Доки до мене

Повернетесь ви!

– Цить! – вигукнув пан Пляшкер, схопив Суботика за карк і запхнув під ковдру.

Пані Моркван постукала в двері й запитала:

– Ви кликали мене, пане Пляшкере?

– Ні! – сердито вигукнув пан Пляшкер і запхнув Суботика ще далі під ковдру. Але той і під ковдрою завів пісню:

Суботик під ковдрою

Тихо сидить,

Бо тата не хоче

Свого засмутить.

Пан Пляшкер нарешті згадав, як треба поводитись із Суботиками. Він підняв край ковдри і прошепотів:

– Прошу тебе, замовкни!

І Суботик відразу припинив свої співи.

Цієї миті двері прочинилися і в кімнату просунула голову пані Моркван.

– З ким це ви тут балакаєте? – запитала вона, пильно роззираючися кімнатою.

– Та це я... поспівав трошки,– сказав пан Пляшкер.

– Поспівав! – передражнила його господиня і грюкнула дверима.

Пан Пляшкер заходив туди й сюди по кімнаті, міркуючи, що його робити далі і чим усе це скінчиться. Хіба можна було брати Суботика до себе в кімнату? Урешті-решт пані Моркван вижене їх обох – і його самого, і цього кумедного Суботика!

Він відгорнув ковдру, щоб поговорити про це із Суботиком. Але той спокійнісінько спав, зручно вмостившись на подушці.

Пан Пляшкер зітхнув і сів на край ліжка.

– Як хочеться смачно пообідати! Тоді, може, й жити легше було б, – мовив він.

– А що б вам хотілося на обід? – спросоння запитав Суботик. Він, мабуть, почув гірке зітхання пана Пляшкера.

– Смажене курча з картоплею, – сказав пан Пляшкер. – А потім морозиво.

– Смажене курча з картоплею і морозиво. Гаразд! – пробурмотів Суботик, перекинувся на інший бік і знову заснув.

І майже тієї ж миті у двері постукали. Пан Пляшкер швиденько накрив Суботика ковдрою, розгладив покривало і сів на стілець. А тоді сказав:

– Заходьте!

Двері відчинились, і в кімнату з тацею в руках зайшла пані Моркван. Її, мабуть, не полишала думка, що в кімнаті є ще хтось, крім пана Пляшкера, і ось вона знайшла привід іще раз зайти сюди.

– Ви сьогодні не прийшли на кухню обідати, і тому, як виняток, я принесла вам обід у кімнату, – сказала вона і поставила тацю на стіл.

– А що сьогодні на обід? – запитав пан Пляшкер, оговтавшись після такої несподіванки.

– Смажене курча з картоплею. А на десерт – морозиво, – відповіла пані Моркван. – Смачного вам, пане Пляшкере!

6 травня. НЕДІЛЯ

Пана Пляшкера розбудив голосний спів над самісіньким вухом. Спочатку йому здалося, що це сон, і він повернувся на другий бік. Але спів не припинявся. Дзвінкий, пронизливий голос виспівував украй фальшиво:

Спіть, татуню, люлі-люлі,

Сплять і слон, і носоріг,

І стара овечка Моркван

Спить всю ніч без задніх ніг.

Спіть, татуню, люлі-люлі,

Спіть до ранньої зорі,

Хай насниться вам лисиця,

Що живе у димарі.

Вовк, що лазить по деревах,

Слон, що плаває, як кит,

Крокодил, що аж у хмарах

Їсть ромашки на обід.

Пан Пляшкер ураз прокинувся й сів у ліжку.