Шинель

В департаменті... та краще не називати, в якому департаменті. Нічого немає сердитішого за всякі департаменти, полки, канцелярії, одно слово, всякі урядові стани. Тепер уже кожна приватна людина вважає в особі своїй ображеним усе громадянство. Кажуть, зовсім недавно надійшла просьба від одного капітан-ісправника не пригадую, якого міста, в якій він висловлює виразно, що гинуть державні постанови і що священне ім'я його виголошується зовсім всус. А на доказ він додав до просьби величезний том якогось романтичного твору, де через кожні десять сторінок з'являється капітан-ісправник, подекуди навіть в цілком п'яній подобі. Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом. Отже, водному департаменті служив один чиновник, не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть з вигляду підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік і з кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити, винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чии), то вій був те, що називають довічний тнтуляриий совітиик, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувались вдосталь різні письменники, що мають похвальний звичай напосідати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім'я йому було — Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи чудним та вишуканим, але можна запевнити, що його ніяк не шукали, а що самі собою склалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це сталося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам'ять, під 23 березня. Покійниця— матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як і годиться, охрестити дитину. Матінка ще лежала на ліжку проти дверей, а праворуч стояв кум, піречудесна людина, Іван Іванович Єрошкіи, що служив за столоначальника в сенаті, і кума, дружина квартального офіцеражінка неабияких чеснот, Орина Семеиівна Бєлобрюшкова. Породілі дали на вибір, яке з трьох вибрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину в Ім'я мученика Хоздазата. "Ні", подумала покійниця, "імена все якісь такі". Щоб догодити їй, розгорнули календар в іншому місці; знов вийшли троє імен: Трифілій, Дула і Варахасій. "Чиста тобі кара!" проказала стара: "які все імена! Я, далебі, ніколи й не чула таких. Нехай би ще Варадат чи Варух, а то Трифілій та Варахасій". Ще перегорнули сторінку — вийшли: Павсикахій та Вахтисій. "Ну, я вже бачу", сказала стара: "що, видко, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься, як І батько його. Батько був Акакій, то нехай і син буде Акакій". Таким ото чином і пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили, причому вона заплакала й так скривилася, иемов передчувала, що буде титулярним совітником. Отже, ось яким чином сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що трапилося все з цілковитої неминучості, і іншим ім'ям назвати було ніяк неможливо. Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. Скільки не змінялося директорів та всяких начальників, його бачили всі на одному і тому ж місці, в тім же стані, иа тій же посаді, все тим самим чиновником для письма, так що потім упевнилися, що він, видно, так і на світ народився уже зовсім готовий, у Віцмундирі І з лисиною на голові. В департаменті не виявляли до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місця, коли він проходив, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха. Начальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Який— небудь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: "перепишіть", чи там "ось цікава, нічогенька справа", чи що-иебудь таке приемне, як заведено в благопристойних службах. І він брав, поглянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу ж приладжувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії; про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, говорили, що вона б'є його, допитувались, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та ні одним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого і не було перед ним. Це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він ні одної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи провадити своє діло, він промовляв: "Облиште мене, і навіщо ви мене кривдите". І щось чудне було в словах і в голосі, яким їх проказувано. В ньому чулося щось таке, схиляюче до жалю, що один молодий чоловік, недавно призначений, який за прикладом інших, дозволив був собі посміятися з нього, раптом спинився, немов чим пройнятий, I відтоді ніби все змінилося перед ним і стало в іншому вигляді. Якась неприродна сила відштовхнула його від товаришів, з якими він познайомився, вбачавши в них пристойних, світських людей. І довго потім, серед найвеселіших хвилин, уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на лобі, з своїми проникливими словами: "облиште мене, навіщо ви мене кривдите" —і в цих проникливих словах бриніли інші слова: "я брат твій". І закривався рукою бідолашний молодий чоловік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдяності, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості і, божеі навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну...

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у споїй посаді. Мало сказати: він служив ретельно, ні, він служив з любов'ю. Там, у цьому переписуванні, йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери у нього були фаворитидо яких коли він добирався, то був сам не свій і підсміювався, 1 підморгував, і помагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його ретельності давали йому нагороди, вій би, на диво собі, може, навіть потрапив би у статські совіт— ники 2; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, бувши добрий чоловік і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; а саме, з закінченої вже справи звелено було йому скласти якийсь папірець до другої урядової установи; справа полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він упрів зовсім, тер лоба, і нарешті сказав: "Ні, краще дайте я перепишу що-небудь". Відтоді й залишено його назавжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про свій одяг: віцмундир у нього був, не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірчик на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірчика здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами та яких носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира: чн сінця віхтик, чи яка-небудь ниточка; до того ж, він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, як із нього викидали всяку погань, і тому раз у раз носив иа своєму кашкеті шкаралупиии з кавунів і динь та інший такий непотріб. Ні разу за життя не звернув ній уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його ж гаки брат, молодий чиновник, який так далеко заходить проникливістю бистрого свого погляду, що запримітить навіть, у кого на тому боці тротуару відпоролась знизу панталонів штрипка, — що викликає завжди лукаву усмішку на обличчі його. Та Акакій Акакійович коли й дивився "а щось, то бачив на всьому своТ чисті, виписані рівним почерком рядки, і тільки хіба, як не знати звідки взявшись, — коняча морда клалася йому на плече і напускала ніздрями цілий вітер у щоку, тільки тоді примічав він, ідо вій не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому, вій сідав одразу ж до столу, сьорбав нашвидку свій капусняк і Те шматок яловичини з цибулею, зовсім не помічаючи їх смаку, їв усе це з мухами і з усім, що б не послав бог на ту пору. Помітивши, що шлунок починав надиматися, вставав з-за столу, виймав слоїчок з чорнилом і переписував папери, принесені додому. Коли ж їх не траплялось, він списував навмисно, ради власної втіхи, копію для себе, особливо як папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якої-иебудь нової або поважної особи.

Навіть у ті години, коли зовсім потухає петербурзьке сіре небо і весь чиновний люд наївся й пообідав хто як міг, відповідно до одержуваної платні та власної забаганки, коли все вже відпочило після департаментського скрипіння перами, біганини, своїх і чужих необхідних занять і всього того, що завдає собі з власної волі, більше навіть, як треба, невгамовна людина, коли чиновники квапляться віддати втіхам решту часу: хто жвавіший, мчить до театру; хто на вулицю, приділюючи його на розглядання деяких капелюшків; хто иа вечірку, — витратити його в компліментах якій-небудь гарненькій дівчині, зірці невеликого чиновницького кола; хю, і це буває найчастіше, іде просто до свого брата чиновника на четвертий чи третій поверх, у дві невеликі кімнати з передпокоєм чи кухнею і деякими модними претензіями, лампою чи іншою річчю, здобутою багатьма жертвами, відмовами від обідів, гулянок; одно слово, навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по маленьких квартирках своїх приятелів пограти в штурмовий віст , присьорбуючи з склянок чай з копійчаними сухарями, затя— гаючись димом з довгих цибухів, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, занесену з вищого товариства, від якого ніколи і ні в якому стані не може відмовитись росіянин, або навіть, коли нема про що говорити, розказуючи вічний анекдот про коменданта, якому прийшли сказати, що підрубано хвоста коневі иа фальконетовому монументі ; — одно слово, навіть тоді, коли все прагне розважитись, Акакій Акакійович не віддавайся ніякій розвазі.