Шинель - Сторінка 2

Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якому-иебудь вечорі. Написавшись до смаку, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь на думку про завтрашній день: що то бог пошле переписувати завтра? Так проходило мирне життя чоловіка, що, з чотирма стами жалування, умів бути задоволеним з своєї долі, і дійшло б, можливо, до глибокої старості, якби не було різних лих, розсипаних на життєвій дорозі не тільки титулярним, а навіть тайним, дійсним, надвірним і всяким совітникам, навіть і тим, що нікому не дають порад, ні від кого не беруть їх самі.

Є в Петербурзі дужий ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей ие хто інший, як наш північний мороз, хоч кажуть проте, що вій дуже корисний для здоров'я. О дев'ятій годині ранку, саме о тій годині, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щут— ків без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подітись з ними. В той час, коли навіть у посідачів високих посад болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні совітиики іноді бувають зовсім беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб .у благенькій шинельчииі перебігти, якомога швидше, п'ять чи шість вулиць і потім натупатись гарненько ногами в швейцарській, поки ие відтануть всі замерзлі дорогою здібності й обдаровання до справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спииу і в плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарненько в себе дома, він виявив, що в двох чи трьох місцях, саме иа спині та на плечах, вона стала зовсім як серпинка: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об'єкт глузувань чиновникам: в неї відбирали навіть благородне ім'я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування ие показувало вправності кравця і виходило, справді, лантухувато й негарно. Побачивши, в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах, і хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить удало латав чиновницькі та всякі інші панталони Іфрачи, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру. Про цього кравця, звісно, не слід би багато говорити, та коли вже так заведено, шоб у повісті характер кожної особи був цілком означений, то, нічого не вдієш, подавайте нам і Петровича сюди. Спершу він називався просто Григорій і був кріпаком у якогось пана; Петровичем вій почав зватися з того часу, як дістав відпускну і став випивати досить сильно в усякі свята, спочатку у великі, а потім, без розбору, у всі церковні, де тільки стояв у календарі хрестик. Щодо цього він не зраджував дідівських звичаїв і, сварячись з дружиною, називав іі мирською жінкою й німкенею. А що в нас уже зайшло про жінку, то треба буде й про неї сказати слів зо двоє; та, на жаль, про неї не багато було відомо, хіба тільки те, що в Петровича є жінка, носить навіть чепчик, а не хустку, але красою, як здається, вона не могла похвалитися; принаймні, зустрічаючись з нею, самі тільки гвардійські солдати зазирали їй під чепчик, моргнувши вусом і видавши якийсь особливий голос.

Беручись сходами, що вели до Петровича, які, слід сказати правду, були всі вмащені водою, помиями і пройнялися наскрізь тим спиртуозним духом, що виїдає очі і, як відомо, є неодмінно на всіх чорних сходах петербурзьких домів, — беручись сходами, Акакій Акакійович подумав уже про те, скільки заправить Петрович, і в думці поклав не давати більше двох карбованців. Двері були розчинені, бо господиня, готуючи якусь рибу, напустила стільки диму иа кухиі, що ие Аіожна було бачити навіть і самих тарганів. Акакій Акакійович пройшов через кухню, не помічений навіть самою господинею, і вступив, нарешті, до кімнати, де побачив Петровича, що сидів на широкому дерев'яному нефарбованому столі, підгорнувши під себе ноги свої, як турецький паша. Ноги, за звичаєм кравців, що сидять за роботою, були голі. І найперше впав в око великий палець, дуже відомий Акакію Акакійовичу, з якимось покаліченим нігтем, товстим і міцним, як у черепахи панцер. На шиї в Петровича висів моток шовку й ниток, а на колінах лежало якесь шмаття. Він уже хвилин зо три всилював нитку в голчане вушко, не потрапляв і тому дуже сердився на темряву і навіть на саму нитку, бурмочучи півголосом: "Не лізе, варварка! Уїлась ти мені, шельма така!" Акакію Акакійовичу було неприємно, що він прийшов саме в ту хвилину, коли Петрович сердився: він любив замовляти що-небудь Петровичу тоді, коли той був уже трохи напідпитку, або, як висловлювалася його жінка, "заправився сивухою, одноокий чорт". В такому стані Петрович бувало дуже охоче збавляв і згоджувався, раз у раз кланявся й дякував. Потім, правда, приходила жіика з плачем, що чоловік, мовляв, був п'яний і через те дешево погодився; та гривеника, бувало иакииеш, і все гаразд. Тепер же Петрович, здавалося, був у тверезому стані, а тому крутий, незгодливий і охочий загинати чорт знає які ціни. Акакій Акакійович зміркував це і хотів був уже, як то кажуть, позадкувати звідціль, та діло вже було почате. Петрович прищулив иа нього дуже пильно єдине своє око, і Акакій Акакійович мимохіть вимовив: "Здоров, Петровичу!" "Здорові були, добродію", скдзав Петрович І скосив своє око иа руки Акакія Акакійовича, бажаючи видивитися, яку здобич той ніс.

"А я оце до тебе, Петровичу, той..." Треба сказати, що Акакій Акакійович висловлювався здебільшого прийменниками, прислівіииками, і, нврешті, такими часточками, що зовсім нічого не означають. Якщо ж справа була дуже скрутна, то він мав звичку зовсім не докінчувати фрази, так що дуже часто, почавши мову словами: "Воно, справді, зовсім, той...", а потім уже й нічого не було, і сам він забував, думаючи, що все вже виговорив.

"Що ж таке?" сказав Петрович І оглянув водночас своїм єдиним оком весь віцмундир його, починаючи з коміра до рукавів, спинки, фалдів і петель, що все він дуже добре знав, бо воно було власної його роботи. Такий уже звичай у кравців; це перше, що вій робить при зустрічі.

"А я оце той, Петровичу... шинель от, сукно... ось бачиш, скрізь в інших місцях зовсім міцне... воно трошки припинилося і здається, немов старе, а воно нове, та ось, тільки в одному місці трохи той... на спині, та ще ось на одному плечі протерлось, та ще на цьому плечі трошки — бачиш, оце й усе. І роботи небагато..."

Петрович узяв капот, розклав його спершу иа столі, роздивлявся довго, покрутив головою і поліз рукою на вічно взяти круглу табакерку з портретом якогось генерала, якого саме, невідомо, бо те місце, де містилось обличчя, було проткнуте пальцем і потім заліплене чотирикутним шматочком паперу. Понюхавши табаки, Петрович розчепірив капот на руках і подивився його проти світла, І знов покрутив головою; ще раз зняв кришку з генералом, заліпленим папірцем, і, набивши ніс табакою, закрив, сховав табакерку і аж тоді вже сказав: "Ні, не можна полагодити: поганий гардероб!"

В Акакія Акакійовича від цих слів тьохнуло серце. "Чого ж не можна, Петровичу?" сказав вій мало ие благальним голосом дитини, "тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, у тебе ж е які-небудь клаптики..."

"Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться", сказав Петрович, "та пришити їх не можна; діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться".

"Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку".

"Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема за що: виносилось до краю. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться".

"Ну, та вже прилаштуй. Як же це так, справді, той!.."

"Ні", сказав Петрович твердо: "нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з иеї онучок, бо панчоха ие гріє. Це німці вигадали, щоб собі більше грошей забирати (Петрович любив при нагоді шпигнути німців); а шинель вже, мабуть, доведеться вам нову справляти".

На слові "нову" Акакієві Акакійовичу потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. Він бачив ясио самого тільки генерала із заліпленим папірцем обличчям, що був на кришці Петровичевої табакерки. "Як же нову?" сказав він, все ще ніби перебуваючи уві сні: "у мене ж і грошей на це нема".

"А так, нову", сказав з варварським спокоєм Петрович.

"Ну, а коли б довелося нову, то якби вона, той.."

"Цебто, скільки коштуватиме?"

"Еге".

"Та три півсотні з лишком треба буде покласти", сказав Петрович і стулив при цьому значущо губи. Вій дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-иебудь спантеличити цілком і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від таких слів.

"Півтораста карбованців за шинель!" скрикнув бідолашний Акакій Акакійович, скрикнув, можливо, вперше на віку, бо визначався завжди тихістю голосу.

"А так", сказав Петрович: "та ще яка шинель. Коли покласти на комір куницю, га пустити відлогу на шовковій підкладці, то й у двісті вскочить".

"Петровичу, будь ласка", говорив Акакій Акакійович благальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних

Петровичем слів й усіх його ефектів: "як-небудь уже полагодь, шоб хоч скільки-небудь послужила".

"Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витрачати", сказав Петрович, і Акакій Акакійович пісдя таких слів вийшов, зовсім знищений. А Петрович, коли той пішов, довго ше стояв, значущо стиснувши губи і ие беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстерства теж не зганьбив.

Вийшовши на вулицю, Акакій Акакійович був як уві сні. "Отаке діло такее", говорив він сам собі: "я, справді, й не думав, щоб воно вийшло, той...", а потім, трохи помовчавши, додав: "так ось воно які нарешті ось що вийшло! а я, справді, і гадки собі ие мав, щоб воно було отак".