Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 10

Зірвався гарячий червоний вітер, він крутився вихорами довкруг фіякра, гасав по хвилях Середземного моря, бив ув обличчя Матьє; той обсихав на пустельному пляжі, думав: "Навіть цього не буде", і віяв на нього вітер війни.

Навіть цього! Зробилося вже трохи холодно, та йому не хотілося отак відразу повертатися. Одне за одним люди покинули пляж; час було вечеряти. Безлюдне було й море, воно покоїлося, пустельне і самотнє, велике тьмаве сяєво, і темний трамплін для водяних лиж вирізнявся на його тлі, неначе верхівка рифа.

"Навіть цього", думав Матьє. Вона в'язала біля відчиненого вікна, очікуючи листів од Жака. Вряди-годи вона з невиразною надією піднімала голову; вона шукала поглядом своє море. Своє море: бакен, трамплін для стрибків, вода, що хлюпоче по холодному піску. Тихий садок на мірку людей, з кількома широкими алеями і силою-силенною стежин. І щоразу вона знову бралася до в'язання з тією самою розчарованістю: змінять її море. Прикордонні райони, наїжачені багнетами й заповнені гарматами, потягнуть за собою узбережжя; вода й пісок будуть нарізно і кожне продовжуватиме понуро існувати осторонь. Колючі дроти, що покреслять своїми зірчастими тінями білі ґанки; гармати на алеях поміж соснами; вартові перед віллами; офіцери сліпо крокуватимуть цим містом на березі скорботного моря. І воно знову повернеться до своєї самотности. Купатися неможливо: вода, яку охоронятимуть зі зброєю, набуде коло пляжу адміністративного відтінку; бакен, трамплін більше не будуть на якійсь суттєвій віддалі від суходолу; перестануть існувати всі дороги, які з дитинства проклала Одетта на хвилях. А морська широчінь, бурхлива, нелюдська широчінь, з її морськими битвами, що точаться за п'ятдесят миль від Мальти, з флотиліями, потопленими біля Палермо, з глибінню, поораною сталевими рибинами, ця широчінь, навпаки, буде ворожа їй, в кожній хвилі буде її холодна крижана присутність, і відкрите море підніметься аж до обрію, мов глуха безнадійна стіна. Матьє випростався: він обсох; долонею він почав обтрушувати пісок зі своїх плавок. "Яка ж, мабуть, мерзенна річ, ця війна!" — подумалося йому. А по війні? Це ж буде вже не те море. Море переможених? Море переможців? Через п'ять, через десять років, може, якогось вересневого вечора о цій же порі він знову буде тут, сидітиме на цьому самому піску, перед цим неозорим широм желатинової барви, й ті ж самі золотаві промені сонця струмітимуть над водою. От тільки що він побачить?

Він підвівся і одягнув шляфрок. Сосни на піщаній терасі вже були мов чорні тіні на тлі неба. Він востаннє глянув на море: війна ще не вибухнула; люди спокійно вечеряли у своїх віллах; ні гармат, ні вояків, ні колючого дроту, військовий флот стоїть на рейді в Бізерті й Тулоні; ще дозволяється бачити море в цвітінні, море в один з останніх вечорів миру. Та воно залишалося мляве і байдужне: величезний простір солоної води, який ледве коливається, воно нічого не казало. Він стенув плечима і почав підніматися камінними східцями: вже кілька днів речі одна за одною покидали його. Він згубив пахощі, всі пахощі Півдня, а потім згубив і смаки. Тепер і море. "Як ото щурі тікають із корабля, який має затонути". Коли настане час вирушати, він буде мов суха губка, йому не буде за чим шкодувати. Він поволі рушив до вілли, а П'єр вистрибнув із фіякра.

— Ходімо, — сказав він, — по твої капці.

Вони зайшли на ринок. Було вже пізно; араби поспішали, щоб добратися на майдан Джемаа-ель-Фна до заходу сонця. П'єр повеселів; метушлива юрба підбадьорила його. Він розглядав жінок у запиналах, і коли вони теж зиркали на нього, то він тішився своєю вродою, що відбивалася в їхніх очах.

— Глянь, —сказав він. — Он твої капці.

На прилавку була сила-силенна всього, якась мішанина тканин, намист, гаптованих черевичків.

— Гарно як, — сказала Мод. — Давай зупинимося.

Вона почала порпатися в тому різношерстому мотлосі, й П'єр трохи відійшов набік: йому не хотілося, щоб араби бачили, як европеєць витріщився на жіночі речі.

— Вибери, — неуважно сказав він, — вибери, що тобі до вподоби.

На сусідньому прилавку продавалися французькі книги; він почав знехотя гортати їх. Це була мішанина з детективних романів і кіноповістей. Чутно було, як поруч бряжчать у руках Мод каблучки і браслети.

— Ну, що, знайшла своє щастя? — поспитався він через плече.

— Шукаю, шукаю, — відказала вона. — Треба подумати.

Він знову заглибився у читання. Під стосом "Джека з Техасу" і "Буффало Білла" йому трапилася книга зі світлинами. Це була праця полковника Піко про поранених з обличчя; перші сторінки хтось вирвав, інші були пожмакані. Він хтів було відразу ж покласти її назад, та було пізно: книга сама розгорнулася в його руках; П'єр побачив страхітливе обличчя, від перенісся до підборіддя воно було суцільною дірою, ні губів, ні зубів, праве око було вибите, права щока понівечена широкою близною. У спотвореному обличчі збереглося щось людське, якийсь ниций глузливий вираз. П'єр відчув, як по його потилиці побігли холодні мурашки і подумав: та як же ж ця книжка потрапила сюди?

— Гарна книжчина, — озвався продавець. — Буде чим повтішатися.

П'єр почав гортати сторінки. Він побачив людей без носа, без очей, без повік, з виряченими очними яблуками, мов у підручнику з анатомії. Він був мов зачарований, одну за одною розглядав ті світлини і думав сам собі: та як же ж потрапила вона сюди? Найжахливішим було обличчя без нижньої щелепи; на верхній щелепі бракувало губи, видно було ясна і чотири зуби. Він живе, подумалося йому. Цей чоловік живий. Він підняв очі: у поцяткованому люстрі в золотавій рамці відбилося його лице; він із жахом утупився в нього...

— П'єре, — озвалася Мод, — а йди-но поглянь, ось я знайшла.

Він вагався: книжка пекла йому долоні, та він не міг рішуче кинути її на прилавок, віддалитися від неї, обернутися до неї спиною.

— Зараз, — відказав він.

І, тицьнувши пальцем у ту книжку, поспитав продавця:

— Скільки?

Юнак метався у маленькій конторі туди-сюди, мов звір у клітці. Ірена передруковувала на машинці статтю про злочини вояччини. Врешті вона зупинилася і підняла голову.

— Од вас у мене перед очима все пливе.

— Не піду я, — відказав Філіп, — не піду я звідціля, поки він не прийме мене...

Вона засміялася.

— Що ви кажете! Хочете його бачити? Що ж, він за тими дверми, зайдіть туди та й побачите його.

— Красненько дякую! — відказав Філіп.

Він ступнув крок уперед і зупинився.

— Так... так буде недобре, він розлютиться на мене. Ох, Ірено, може, ви зайдете та попросите його? Востаннє, клянуся вам, востаннє.

— Який же ви зануда, — відказала вона. — Облиште. Пітто — брудний тип: невже ви не тямите, вам пощастило, що він не хоче вас бачити? Від цієї зустрічі вам буде тільки шкода.

— Ох, шкода! — іронічно вигукнув він. — Хіба можна мені нашкодити? Бачу, ви не знаєте моїх батьків: всі вони такі доброчесні, а мене вважають утіленням Зла.

Ірена глянула йому в вічі.

— Гадаєте, я не знаю, що він хоче вас?

Молодик зашарівся, однак промовчав.

— І потім, після всього, — стенувши плечима, сказала вона.

— Ідіть і попросіть його ще раз, Ірено, — благально сказав Філіп. — Підіть і ще раз попросіть. Скажіть йому, що я от-от маю прийняти остаточне рішення.

— Та начхати йому на це!

— І все-таки скажіть йому.

Вона відчинила двері й увійшла, не постукавши. Пітто підняв голову і скривився.

— Що скоїлося? — сердито поспитався він.

Вона не знітилася перед ним.

— Все гаразд, — відказала вона. — Не треба кричати. Те ж саме: набридло мені панькатися з ним. Ви не проти будете, якщо він зайде на хвильку?

— Я вже сказав: ні, — відрізав Пітто.

— Він каже, що от-от має прийняти остаточне рішення.

— А мені що до того?

— Викручуйтеся, як знаєте. — сказала вона. — Я секретарка, а не нянька.

— Добре, — зблиснувши очима, сказав він. — Нехай заходить! Ах, він має прийняти остаточне рішення! Ах, остаточне рішення! А от я вчиню з ним остаточну розправу.

Вона посміхнулася йому просто в обличчя і, вийшовши, сказала Філіпові:

— Йдіть.

Юнак притьма кинувся до дверей, та на порозі раптом побожно зупинився і вона пхнула його спину, щоб змусити зайти. Потім зачинила двері й сіла за столом. Майже відразу по тому за дверима почувся розлючений галас. Вона байдуже затарабанила по клавішах: їй відомо було, що для Філіпа все втрачено. Він корчив із себе чоловіка, вільного від умовностей, захоплювався Пітто, а той хотів скористатися цим, щоб затягти його в ліжко, причому з чистої розбещености — він навіть не був педерастом. Останньої миті хлопчисько відступав. Він був таким, як і всі дітваки: хотів усе мати й нічого не давати. Тепер він благав Пітто, щоб той залишався його другом, але Пітто чихвостив його у хвіст і в гриву. "Дай мені спокій нарешті! Ти малий нікчема, обиватель малий, синочок заможних батьків, який корчить із себе блатного". Вона зареготалася і почала друкувати: "Чи можна уявити собі гірших тварюк, ніж високі офіцери, які засудили до смертної кари Дрейфуса?" Гарно він їх, звеселівши, подумала вона.

Двері відчинилися і з гуркотом зачинилися знову. Перед нею стояв Філіп. Він плакав. Ось він схилився над столом і тицьнув їй пальцем у груди.

— Він довів мене до краю, — з відчайдушним виглядом промовив він. — Ніхто не має права доводити людину до краю. — Потім відкинув голову назад і засміявся: — Ви ще почуєте про мене!

— Не суши собі мізки, — зітхнувши, відказала Ірена.

Доглядальниця зачинила кришку валізи: двадцять дві пари черевиків, шевцям небагато було від нього пожитку, коли одна пара стоптувалася, він кидав її до валізи й купував ще одну, сто пар шкарпеток з дірами на п'ятах і на великому пальці, шестеро костюмів, що порохом поприпадали у шафі, й такий тут бруд у нього, справжнісінький барліг одинака. На п'ять хвилин вона могла його покинути, вона вислизнула в коридор, зайшла до вбиральні й задерла спідницю, на всяк випадок залишивши відчиненими великі двері. Вона хутко справила потребу, сторожко прислухаючись до найменшого шереху: та Арман Віґ'є непорушно лежав сам-самісінький у своїй кімнаті, його жовті руки покоїлися на простиралі, його кощаве підборіддя з цупкою сивою бородою стирчало вгору, очі порожні, на вустах була якась відсторонена посмішка.