Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 8

— Це я захотіла помандрувати пішки.

Вона простягнула руку й погладила дитину по голові. Діти почали цікавити її тижнів зо два тому, якось несподівано воно сталося. Вона нюхала й обмацувала їх, коли вони опинялися біля неї на відстані простягнутої руки.

— Це наш онук?

— Це малюк моєї небоги. Йому вже скоро буде чотири роки.

— Гарний хлопчина, — сказала Марсель.

— Коли слухається. — Стара тихо поспиталася: — У вас буде хлопчик?

— Ой, — сказала Марсель, — мені хотілося б хлопчика.

Стара засміялася.

— Треба щоранку молитися святій Марґериті.

Запала цілковита тиша, в якій стадами пролітали янголи. Всі погляди були спрямовані на Даніеля. Він сперся на свого ціпка і, прибравши скромного та мужнього вигляду, опустив повіки.

— Я ще раз потурбую вас, пані, — лагідно сказав він. — Чи можна попросити у вас чашку молока для моєї дружини? — Він обернувся до Марсель. — Вип'єте чашку молока?

— Зараз принесу вам, — сказала стара. Вона подалася на кухню.

— Ідіть-но сядьте біля мене, — сказала Марсель.

Він сів.

— Ви такий уважний! — беручи його за руку, сказала вона.

Він усміхнувся. Вона дивилася на нього з якимсь несамовитим виразом, а він знай усміхався, насилу тамуючи позіх, що мало не до вух роздирав його рота. Він думав: "Не можна виглядати аж настільки вагітною". Вона геть упріла, вигляд у неї був якийсь гарячковий, запахи плавали докруги, неначе водорості у воді; Даніель бачив зелено-червонясте мерехтіння кущів за перекладиною; запах листя переповнював його ніздрі й рота. Ще два тижні. Два зелені мерехтливі тижні, два тижні села. Він ненавидів село. Вогкий палець пробіг по його руці, він був хибкий, мов гілка, яку гойдає вітром. Він опустив очі й побачив палець. Той був білий, трохи пухкий, на ньому була обручка. "Вона обожнює мене", — подумав Даніель. Обожнюваний. І вдень, і вночі, мов живі пахощі лук, спливало на нього це смиренне і вкрадливе обожнювання. Він приплющив повіки, й обожнювання Марсель зіллялося з шелестом листя, з сопухом гною і пахощами еспарцету.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Марсель.

— Про війну, — відказав Даніель.

Стара принесла чашку пінявого молока. Марсель взяла її до рук і почала пити довгими ковтками. Її верхня губа глибоко занурилася в білий плин і вхлинала його з легеньким сьорбанням. Молоко співало, плинучи їй у горло.

— Воно таке добре, — зітхнувши, сказала вона. На верхній губі в неї утворилися білі вуса.

Стара дивилася на неї з добротливим виглядом.

— Незбиране молоко, ось що треба для майбутньої дитини, — сказала вона. Обидві засміялись, як жінка з жінкою, і Марсель підвелася, спираючись об стіну.

— Я начебто добре відпочила, — сказала вона Даніелеві. — Ходімо, якщо ви не проти.

— До побачення, пані, — сказав Даніель, тицяючи у долоню старій грошову банкноту. — Красненько дякуємо вам за люб'язну гостину.

— Спасибі, пані, — інтимно усміхнувшись, сказала Марсель.

— Бувайте здорові, — відказала стара. — Та назад уже поволеньки йдіть.

Даніель підняв перекладину і підтримав Марсель: вона спіткнулася об каменюку й заточилася.

— Ой! — зойкнула віддалеки стара.

— Візьміть мене під руку, — звелів Даніель.

— Я така незграба, — знітившись, мовила Марсель.

Вона взяла його під руку: він відчув її коло себе, гарячу й опасисту; йому подумалося: "І Матьє міг хотіти оце!"

— Дивіться ж, — сказав він, — ідіть маленькими кроками.

Похмурі паркани. Тиша. Лани. Чорна стяга сосен на обрії. Тяжкою повільною ходою люди верталися на свої ферми; вони сядуть за довгим столом і, не кажучи й слова, сьорбатимуть свій суп. Дорогу перейшло стадо корів. Одна з них наполохалася і, вибрикуючи, побігла клусом. Марсель притислася до Даніеля.

— Уявіть собі, я боюся корів, — тихенько сказала вона.

Даніель ніжно стиснув їй руку. "Іди ти під три чорти", — подумав він. Вона глибоко зітхнула й замовкла. Він скоса глянув на неї й побачив, що очі її затуманилися, посмішка зробилася сонна, на лиці з'явився блаженний вираз. "Готово! — задоволено подумав він. — Вона попливла". Таке часом находило на неї, коли в череві починала ворушитися дитина або ж коли вона дізнавала якогось незнаного відчуття; вона тоді почувалася плинною і млосною, мов той Чумацький Шлях. Так чи так, а він вигравав на цьому п'ять хвилин. Йому подумалося: "Я йду селом, он простують корови, ця гладка молодиця — моя дружина". Він мало не зареготався: за своє життя йому не доводилося бачити стільки худоби. Ти сам цього хотів! Сам цього хотів! Кожнісінького божого дня ти хотів катастрофи, що ж, її тобі подано. Вони йшли поволеньки, наче двоє закоханих, узявшись попідруки, і довкруг них дзижчали мухи. Якийсь дідуган, що стояв, спершись на заступа, край свого поля, провів їх поглядом і посміхнувся. Даніель зненацька відчув, що обличчя його зашарілося. І якраз цієї миті Марсель вийшла зі стану заціпеніння.

— А ви вірите в те, що буде війна? — раптом запитала вона.

Її рухи втратили свою напасливу напруженість, вони зробилися мляві й розслаблені. Проте голос її так і залишився різкий і розсудливий. Даніель зиркнув на лани. Лани чого? Він не міг відрізнити кукурудзяний лан від бурякового поля. І почув, як Марсель перепитала:

— То ви вірите в це?

І йому подумалося: "Ото якби настала війна!" Вона лишилася б удовою. Вдовою з дитиною і готівкою в шістсот тисяч франків. Не рахуючи спогадів про незрівнянного чоловіка: чого б іще могла вона бажати? Охоплений цим бажанням, він різко зупинився, стиснув голівку свого ціпка й подумав: "Господе, зроби так, щоб настала війна!" Шалена блискавиця, котра на клапті рознесе цей спокій, догори коренем переверне ці села, пориє вирвами ці лани, збурить ці плоскі й одноманітні рівнини так, що вони будуть скидатися на бурхливе, війна, виполонення людей доброї волі, побиття младенців. Та вони роздеруть цей безхмарний небосхил власними руками. Як будуть вони ненавидіти одне одного! Як будуть вони боятися! І як трепетатиму я від утіхи в цьому океані ненависти. Марсель подивовано глянула на нього. Йому захотілося розреготатися.

— Ні. Не вірю.

Дітлахи на шляху, їхні пронизливі й безневинні голосочки, їхній сміх. Мир. Сонце мигтить на огорожах як і вчора, як і завтра мерехтітиме; на закруті дороги з'явилася дзвіниця Пейреорада. Все в цьому світі мало свій запах, свою вечірню тінь, довгу і бліду, своє особливе майбуття. І сума всіх цих майбуттів — мир: можна відчути його на дотик у лакованому дереві цієї перекладини, у доторку до ніжної шиї цього хлопчака, прочитати його в цьому жадібному погляді, він струмує разом з пахощами зігрітої сонцем кропиви, вчувається в теленьканні церковних дзвонів. Люди позбиралися у своїх домівках довкруг паруючих супниць, вони ламають хліб, наливають вина у шклянки, витирають ножі, й оці їхні повсякденні порухи витворюють мир. Він тут, зітканий із усіх оцих майбуттів, мир — це хибка упертість Природи, мир — це сонце, яке сходить щоранку, це тремтлива непорушність ланів, це сенс усіх людських турбот і клопотів. Кожен порух закликає до нього, кожен жест утілює його, навіть важка хода Марсель, що крокує поруч зі мною, навіть ніжний потиск моєї руки в її руці. Град камінців у вікно: "Геть звідси! Геть звідси!" Мілан ледве встиг відхилитися назад. Чийсь пронизливий голос вигукував його ім'я: "Глінка! Мілан Глінка, геть звідси!" Ще хтось наспівував: "Чехи мов блохи в німецькому кожусі!" Каміння заторохтіло по підлозі. Камінець із бруківки розбив дзеркало над коминком, ще один упав на стіл і на друзки розтрощив кавника. Кава розіллялася по скатертині і ледве чутно почала цяпати на підлогу. Мілан притулився спиною до стіни, він дивився на дзеркало, на стіл, на підлогу, а вони знай репетували по-німецькому під вікном. Він подумав: "Вони розілляли мою каву!" й ухопив за спинку стільця. По ньому цебенів піт. Він підняв стільця над головою.

— Що ти робиш? — вигукнула Анна.

— Жбурну його їм у пики.

— Мілане, ти не маєш права! Ти ж не сам!

Він поставив стільця і з подивом глянув на стіни. Це вже була не його кімната. Вони сплюндрували її; червона імла попливла в нього перед очима; він застромив руки до кишень і повторив: "Я не сам. Не сам". Даніель подумав: "Я сам". Сам зі своїми кривавими мареннями на тлі цього всеохопного миру. Танки і гармати, літаки, брудні вирви, що вкривають лани, — це всього лиш невеличкий шабаш у його мізках. Ніколи не розколеться цей небосхил; майбуття було тут, спочивало на цих ланах, і Даніель був у ньому, наче той хробак усередині яблука. Єдине майбуття. Майбуття всіх людей, вони творили його власноруч, поволі, цілими роками і не залишили мені в ньому навіть найменшого місця, навіть нікчемного шансу. Сльози люті й безсилля закипіли Міланові в очах, й Даніель обернувся до Марсель: моя дружина, моє майбуття, єдине, що мені залишається, бо світ вирішив обрати Мир.

Попався, мов щур у пастку! Він піднявся на ліктях і дививсь, як пролітають повз нього крамниці.

— Ляжте ж бо! — жалібним голосом сказала Жаніна. — І не крутіться так ввесь час, то туди, то сюди, в мене голова обертом іде.

— Куди вони нас відправлять?

— Кажу ж вам, що не знаю.

— Знаєте, що нас евакуюють і не знаєте куди? Ага, так я вам і повірив!

— Клянуся вам, цього мені не сказали. Не мордуйте мене!

— А хто вам таке сказав? Може, це брехня якась? Ви можете повірити в будь-яку нісенітницю.

— Головний лікар сказав, — неохоче мовила Жаніна.

— І не сказав, куди ми поїдемо?

Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.

— Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!

— Я... я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев'ять градусів температури. — Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: — Я не повинна була цього вам казати.

— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?

Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.

— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!

Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі.